Повісті і оповідання
Шрифт:
...У запорізькому загоні, що його вів хорунжий Міняйло, скакали обидва хлопці з батьком Мехтодом.
Разом з козаками вони рушили з-під Хотина аж до Києва, стріли там Міняйла з братчиками; з ними й верталися тепер додому.
Міняйло їхав чорний, як земля: він лише зараз почув усю правду про загибель Бородавки. День і ніч кляв себе, що не пішов з ним під Хотин. Якби ж хоч сотня козаків була тоді біля кошового!
Хлопці теж мовчали, приголомшені тим, що бачили й пережили. Вже й не знали, що згадувати.
Знов і знов зринали перед очима незнані
Івашко з Михайликом мимоволі перезирнулися, водночас згадавши, як розгубилися, не знали, за що й очі зачепити в цьому стовпищі.
Ось мовчазний англійський купець, обравши зручне місце на тісно заставленому рундуками та ятками торговищі, повикладав на продаж добрі луки з тисового дерева, важкі мечі й панцири з заморської сталі, що виблискували проти сонця, мов дорогі свічада. І хоч би ж словом озвався на сміх — похвалив, як уміє, свій товар чи рукою махнув до покупців: «Підходьте, мовляв, люди добрі!»
Де там — стоїть, насумрившись, хіба часом недбало торкне який меч з химерно поцяткованим руків’ям чи перекладе з місця на місце гнутий лук. «Кому треба — й так купить!»
А покупці аж за голову хапаються, почувши, яку ціну гне на мигах мовчун. Думає, мабуть, що тут, у Києві, грошики ростуть на гіллі, як сливи.
Не один охочий до зброї постоїть, постоїть біля рундука, почуха потилицю, махне рукою — та й піде собі. «Хай ти гориш, чванько, із своїми мечами та луками!»
А трохи далі — інша спокуса! Веселий рябий грек повиставляв на продаж смачні фіги та сушений виноград — родзинки, насипав купкою білий-білісінький рис — сарацинське пшоно, повиставляв у слоїках перець, імбир та пахуще зілля — гвоздику й прицмокує: «Ай-ай! Купуй, козак! Сам їв би — пальці лизав, та гроші, ох-ох, як треба!»
Балакучі київські молодиці в білих намітках і дітвора так і липнуть до цього рундука, як мухи до меду.
Ще трохи пройти — в сусідньому ряду броватий вірменин, зарослий до самих очей чорного смоляною бородою, розгорнув червоні як жар кармазини, нагромадив сувої добрих сукон-луданів на кунтуші та жупани, порозвішував зелені, сині й різноколірні шальові й шовкові пояси, переткані срібними й золотими квітами. Справжня тобі веселка заквітла на базарі!
Де не взявся чубатий козарлюга-чаркодзвон в самих драних шароварах. Ухопив шовковий у золоті пояс — і ну приміряти просто на голе тіло! «Ой же й ловкий поясок, враг його не взяв! Купив би з дорогою душею — та, бач, сорочки кат має!»
Жбурнув пояс на прилавок і пішов собі крізь юрбу козирем, не дослухаючись, що гука йому вслід обурений купець.
Івашко з Михайликом так і лягли з реготу, навіть батько Мехтод посміхнувся в прокурені вуса.
І раптом хтось відсунув хлопців убік, аж вони поточилися.
Ти чого?! Ти чого?! —хотів було скипіти запальний Івашко, та тільки рота роззявив з подиву.
Іде, розштовхує юрбу мордатий парубійко в синьому жупані, а за ним павою пливе до вірменського рундука ставна, пишнотіла молодиця.
Оце-то цяця! І де вони такі беруться?
Спідниця на ній довга, по кісточки, зелена, як трава, ще й золотим галуном унизу обкладена. Чобітки- сап’янці — червоні як жар, і кунтуш червоний, а на ньому з півсотні золотих гудзиків.
Навіть підійти не встигла красуня, а вже купець запобігливо скинув шапку, почав розгортати їй перед очима кольористі дива.
Але тут батько Мехтод з серцем смикнув Івашка, який перший трапив під руку. «Ану годі] Нема чого стовбичити та видивлятися! Ходім, бо часу немає!»
...Ніколи не знаєш, що тебе може спіткати на шляху... Ледве рушили хлопці слідом за батьком, їм назустріч звідкілясь сумовито забриніла ліра й тихо за- співав-загомонів щось таке знайоме хрипкий старечий голос.
Лірник! — не змовляючись, усі двоє рушили до нього.
Осьде він сидить на камені біля церковної огорожі. Сивий, скуйовджений чуб падає на. зморшкуватого лоба, червоні ями очей, мабуть, випечених колись у неволі, наче дивляться кудись понад юрбою.
Порожня торба на землі коло нього й маленьке дівча, років, може, п’яти, вчепилося в полу подертої свитки.
Та мала собі вдова три сини,
Як ясні соколи,
Та з малих літ леліла, кохала.
По наймах не пускала,—
хрипким, наче надламаним голосом співає-проказує дід, і в лад тихо бринить ліра. Проте мало хто й слухає старечий спів... Хіба коли-не-коли зупиниться жаліслива молодиця, кине в дерев’яну мисочку шажок — півкопійки.
Дідуню! Я хлібця хочу! — тихенько прохає дівчинка.
Та дід співає далі, тільки голос ще дужче затремтів, ніби зломився.
Мов ножем різонуло Михайлика по серцю. Підбіг, став поруч.
Ой, мала вдова три сини! — жайворонком знявся над базаром високий хлоп’ячий голос.— При старості хотіла пам’яті дожидати, хліба з сіллю з упокоєм уживати!
Аж сторопів старий, замовк від такої несподіванки, тільки звично приграє на лірі.
А люди вже почули пісню: один за одним зупиняються, слухають... Тонкосльозі жінки, схлипуючи, нахиляються, гладять дівчинку по голівці. Та бублика в руку впхне, та й пряника-медяника не пошкодує.
А Михайлик, заплющивши очі, виспівує-розповідає, як злі сини свою неньку геть з двору прогнали, й пішла вона поміж чужі люди. Тяжко покарала доля злих синів — уся худоба їхня загинула й хліб у полі пови- сихав. Прийшли сини і впали матері в ноги.
Котрий чоловік батька й матір шанує і поважає,
Того й господь не зоставляе,
Зо дна моря виймає...
Спів замовк, і в дерев’яну мисочку дощем посипалися мідяки.
Ох, синочку! — зітхнув лірник.— Як же ж тобі дякувати, мій голубчику?! Бери хоч половину!
Що ви, діду! — зніяковів Михайлик.— На здоров’я вам!
Махнув рукою своїм і хутко зник у юрбі.
...Просто дивно, як запала в пам’ять ця пригода, хоч і потім бачили в Києві стільки, що на цілий рік стане згадувати.