Повість про санаторійну зону
Шрифт:
– Не тре-ба? – протягнула Майя, і, зиркнувши на веранду, раптово скинулась: – Савонаролочко! Він і досі тут?
Атож! І справді біля клумби з клунком метранпаж. Сьогодні зранку він прийшов у санаторій і рішуче заявив, що не піде відціля. Це було трохи комічно, але й трохи трагікомічно, як дехто казав.
Метранпаж заявив, що він хоче оселитись на санаторійній зоні. Він має від свого виробництва відпустку, та він не має можливості подихати свіжим повітрям. А через те, що в державних санаторіях завше забрано всі безплатні місця і – між нами кажучи (на це «між нами
Дзвонили до губздраву. Не було начальника: буде ввечері. Метранпаж чекав.
– Коли хочеш – це мені подобається, – сказала Майя, – бо це справжня упертість.
– Упертість – то так, але подивіться на анарха, – говорила на дальній койці Унікум. – Це ж цілі океани іронії, цілі таємниці анархістської мудрості. Як же: республіка покинула метранпажів!
Унікум і тепер ніхто не відповідав.
Падало сонце. Нечутно гриміло за рікою нагартованим за день жовтожаром. Ухнув сич…
Анарх раптом згадав тихий негарний смішок. Він подивився на Майю й коротко кинув:
– От!
– Що от? – суворо, міняючи тон, спитала та. – Особливого нічого не бачу.
Вона розуміє, куди закидає він, і вона цинічно заявляє, що її не тільки радує, але й злить метранпажева впертість. Майя добре знає життя й знає таких плебеїв, котрі тільки-но й корисні, що своєю товстозадою під боком. Ця ж, остання, продає на бульварі бублики (мухи загадили) або гнилі вишні: на фунт півфунта хвостиків – і плює на все і вся.
– Але це ж ти про дружину? – вставив анарх.
– Знаємо! – грубо кинула Майя. – Знаємо, що таке вплив оточення!
Він не сперечався, він навіть був незадоволений, що, не стримавши себе, необережно кинув це «от». Він знав: спогади про цю невеличку сутичку з Майєю будуть тримати його в поганому настрої декілька днів… І, власне, навіщо це робити? Коли він незадоволений з санаторійної публіки і вважає, що їй не місце тут, коли він так уже симпатизує опозиції, то, по-перше, чому анарх тут живе? По-друге, і сам він недалеко одійшов від Унікум, припустимо.
– Нє! Зрозумійте, – говорила десь Унікум. – При чому тут ми?
– Е, на злодію шапка горить, – викрикнув хтось. – Плебеї все розуміють. Пора б на викиньштейн! Пора б дати місця метранпажам.
– Махаївщина! – і Унікум удавано позіхнула.
Перекидались фразами, мов фліртували: гостро. Анарх подивився на клумбу: до метранпажа підійшла сестра.
Тоді заворушилася зона. Кожне навіть нікчемне явище зустрічали тут із хвилюванням, із сваркою. Хтось сказав, що метранпажа беруть у санаторій, і полетіла чутка по койках.
Одна рудоволоса дама скочила з ліжка й запитала:
– Ви не бачили, який він?.. Дуже старий?..
– Так що метранпажі не котячої породи! – вульгарно відрубали плебеї. – «Пуговки не вкрутиш!».
– Галдіть! – і дама сплюнула.
Але шум не стихав.
…І тоді ж рішили, що перший метранпажів учинок був досить оригінальний. Ця нова особа, безперечно, буде розвагою на протязі кількох санаторійних буднів.
Вже світлові тіні пали на яблуні, і яблуні стояли тихо, нерухомо. Пухові сплески повисли над рікою: грали верховоди. Від кошари запахло дальнім гноєм.
– Тям! Тям! Тям! – прозвучало біля центрального будинку.
Розбитим черепком міді кінчалась остання лежанка. Хворі підводились і йшли до веранди.
ІІ
На другий день узнали: метранпаж – із центру, прізвище – Карно! Він одразу ж всіх зацікавив. Зацікавив і своєю поведінкою і своїми манерами.
Він, скажімо, дивився завше так, ніби говорив із людиною на дві голови нижчою за себе: якось зверху вниз ухитрявся він ставити свої очі, і так з усіма, навіть із тими, кому він був по плече. І коли потім (ще приклад) йому приходилось зустрічатися з випадковими людьми, які не знали його, він, ведучи з ними розмови, трохи нервувався й доти тягнувся навшпиньки, поки його співбесідник не здавав, як казали санаторійці, «внутрішні» позиції.
Колись, коли падали легкі тіні, з дального поселку до гори підвівся важкий гул: полудневий шабаш. Це було перед другою лежанкою.
Хлоня подивився задумано в гущавину дерев і сказав, звертаючись до метранпажа:
– Чуєте, як гудить? Як вам? Подобається?
Анарх чомусь подумав, що Карно нічого не скаже, а миршавий дідок і зараз буде фольконіти гнилими зубами. Тому він і одвернувся до веранди.
Дідок і справді щось сказав. І те, що він сказав, було, як і завжди, безглузде. Анарх не втерпів і підвівся. Він подивився навкруги себе: нікого з медичного персоналу не було. Тільки сестра Катря маячила під яблунею з одуванчиком у руці.
Стояла гаряча тиша. Навіть одуванчик, коли сестра Катря дмухнула на нього, спалахнув, як фейєрверк, і розтанув у просторах білим димком.
Анарх пішов повз койок, що на них лежали хворі. Недалеко він почув розмову. Один із хворих натхненно розповідав про барикади під Києвом, про божевільного Муравйова, про арсенал.
За асоціацією – божевільний Муравйов – він подумав про розстріли й тут же, зиркнувши на оповідача, раптом згадав, що ординатор наказав сестрі поповнити про його анамнез. І це неприємно вразило й зіпсувало й без того поганий настрій. «Для чого анамнез?». І йому раптом прийшло в голову, що анамнез – причіпка: просто треба комусь поповнити його біографію.
Словом, сьогодні він знову відчув тривогу.
До анарха підсунула койку Унікум. Праворуч лежала Майя, ближче – метранпаж.
– Чому я з вами так мало говорю? – спитала Унікум, звертаючись до анарха.
Хтось пирхнув: цю солом’яну вдовушку, безперечно, мучить еротоманія. Вона буквально й остаточно нікому не дає покою.
– Знаєте, краще було б, коли б ви до мене не приставали!
– Що? – скрикнула Унікум.
Хтось ще раз пирхнув.
Тоді Унікум, щоб вийти з ніякового становища, підвелась і погладила своєю рукою загорілі анархові груди. Потім нахилила голову на бік, на дикий малинник: мовляв, ходім! І раптом одвернулась.