Повернення "Галактики"
Шрифт:
— Ой, леле!.. Дурненький ти ще, Дем’янку… Ну, гаразд, я сама поговорю з вуйком…
Довгенько дзижчала бджола ведмедеві на вухо, все давала пораду. Бурий зрадів:
— Купатимусь у меду!
А бджола вела далі:
— Якщо хочете одержати свідоцтво пасічника, то не забудьте ж того, що я казала. Цей Дем’янко хороший, розумний хлопчик, але дивна звичка говорити все навпаки може збити хоч кого з пантелику.
— Тільки не мене! — ревнув Ведмідь. — Це я твердо запам’ятаю: раз він навпаки, то і я буду навпаки, і вийде те, що треба!
Бджолівна чемненько попрощалася з ним та й полетіла до своєї трудової
Засадивши електронного хлопця за величезний дубовий окоренок, вуйко загадав прочитати “Порадник пасічника” й написати контрольну роботу — йому, бачте, треба було відіслати її на заочні курси пасічників. А сам посадив свою Ведмедиху на багажник старенького велосипеда та й поїхав у гості до борсуків. По тому, як вправно рулював Неїжмед по стежці поміж деревами, видно було, що він не вперше тримає велосипед у лапах, — мабуть, їздив колись на цирковій арені.
Дем’янко попрацював старанно, написав про велику користь бджільництва для сільського господарства, про розведення та утримання бджіл, розповів про медоносні лісові дерева та кущі. Гарну контрольну написав!
Наступного дня Неїжмед переглянув Дем’янкову роботу і дуже зрадів — аж лапу об лапу потер.
— Добре! Молодець. Трохи тільки підправлю та й відішлю.
Кілька днів “підправляв”, і все переробив навпаки. Дем’янко написав, що користь від бджільництва велика, вуйко закреслив і поставив — мала; Дем’янко написав, що необхідно піклуватися про корм для бджіл, Вуйко переінакшив по-своєму: нічого цього не треба — бджоли такі пронирливі, що самі знайдуть корм. А прочитавши, що необхідно залишати у вулику мед на зиму, вуйко аж розсердився. Ще чого захотіли! Нехай собі сплять цілу зиму, як це роблять усі чесні Ведмеді, та лапу смокчуть, а не переводять мед. І отак усю контрольну переінакшив: де було “так” — поставив “ні” і навпаки.
Підкликав до себе Дем’янка і поважно заговорив:
— Посвідчення, певно, скоро пришлють, так що ти той… виріж на блясі моє ім’я — “Неїжмед”. Приб’ємо при вході. Щоб так, як в осла Буридановича.
Хоч Дем’янко й не знав, як там у того осла, бо й не чув про нього, але зробив з бляшанки з-під консервів пластинку і почав на ній вирізувати літери…
Минуло кілька тижнів, і нарешті молоденька Черепаха, мабуть, родичка тієї старої, що чимчикувала до Лисовичів, принесла вуйкові пакет. Сонце вже сховалося за високою горою, ліс облягли сизі тіні, а в небі жевріла хмара. Узявши того пакета в лапи, вуйко аж затанцював. Та коли роздер і почав читати — радісного настрою як не було, наче корова язиком злизала. У невеличкому папірці говорилося, що Неїжмед — нічого не тямить у бджільництві і до пасіки його не можна підпускати й близько!
Ведмідь розлютився, зіжмакав папірця й вишкірився на Дем’янка:
— Отак ти мені допоміг?! Ах ти, халамиднику! Та я тебе за-р-раз потрощу!
Дем’янко позадкував до виходу, виправдуючись, що він не винуватий, що він старався… Та Неїжмед не хотів і слухати, кинувся за Дем’янком, наздогнав його за порогом та як замахнеться лапою! На щастя, Дем’янко відскочив убік, і тяжка ведмежа лапа ударилася об гострий пеньок, що стирчав тут із землі. Від болю Неїжмед заревів, закрутився на місці, пхаючи в пащу забиту лапу. Вискочила Ведмедиха, за нею Ведмежата — що
— Хуліган! Бандит! — ревіла ведмедиха, а малі наздогнали Дем’янка, учепилися — те лапами, те зубами — та й давай тягнути його назад. Бідолашний Дем’янко ледве випручався.
Тим часом, похукавши та посмоктавши лапу, Неїжмед знову кинувся за Дем’янком. Ось він уже майже наздоганяв утікача.
— Ага, попався, навпакикало!.. — ревнув Неїжмед, націлившись стрибнути просто на Дем’янка. А тому й тікати нікуди — перед ним темніє урвище, присів, припав до землі над самісіньким краєм яруги. Ведмідь з розгону перелетів через нього і, хапаючи лапами повітря, мелькнув униз. А урвище — глибоке, поросле чагарником, усіяне камінням, десь там унизу шуміла річечка. Навіть важко було збагнути, де скінчив свій політ вуйко. Урвище ніби ковтнуло ведмедя.
Дем’янко підвівся і помалу почвалав у глиб лісу. Його не залишала думка, чим же він завинив перед вуйком? Зробив йому добро, а, бач, яка відплата…
Задумався Дем’янко і не помітив, що за ним гналася Ведмедиха. Уздрів, коли та вигулькнула з сусідніх кущів. Дем’янко навтікача, Ведмедиха за ним.
“Куди бігти — знову до урвища? — пульсували електрони в Дем’янковій голові. — Е, ні, вдруге номер не пройде”. І почав видиратися на сосну. Мабуть, щось сталося з його електронною пам’яттю, бо він забув, що Ведмеді також лазять по деревах…
— Отепер ти в моїх пазурах! — ревнула Ведмедиха й собі подерлася по сосні.
Дем’янко ліз вище, вище, а вона за ним — от-от наздожене… Відстань між ними скорочується, вже не більше метра… І тут Дем’янко дістався до першої товстої гілляки — це був порятунок. Легенький, він побіг по ній далі й далі від стовбура. Коли це гілка під ним задрижала, Дем’янко оглянувся — Неїжмедиха суне за ним! Дем’янко скік на гілку сусідньої сосни! Майже тієї миті та, на якій він щойно був, одчахнудася і… Неїжмедиха шугнула вниз, як мішок з глиною.
Дем’янко поглянув — Ведмедиха лежала, постогнуючи та проклинаючи “шкодливого халамидника”. Звичайно, йому було жаль Неїжмедихи, але хіба ж він винен? І чого це він “шкодливий”? Що рятувався од нападу? Здається, й не дурні звірі Ведмеді, а бач — несправедливі…
Дем’янко зліз із сосни та й подався від Неїжмедової берлоги.
В лісі — це вам не в місті, де асфальтовані вулиці та ще й з назвами. Тут на кожному кроці — то кущ, то густа орішина перепиняє тобі шлях, не кажучи вже про величезні буки або високі модрини. Енергії он скільки треба витрачати! І Дем’янко відчув, що непогано приберегти її до ранку, коли зійде сонце й можна буде зарядити сонячні батареї. Примостився під розлогим кущем калини і зменшив споживання струму.
ЩЕ ОДНА ХАЛЕПА
Уранці, коли сонячні промені визолотили гори, пронизали ліс, Дем’янко весело схопився, промив росою свої лінзи і пішов далі, мугикаючи щось собі під ніс.
Та ось раптом почув якийсь гомін і став наче вкопаний: він знов опинився біля тих сосен, де вчора впала Ведмедиха. Видно, заблукав звечора між деревами.
Але що тут відбувається? Стоять два вухаті молоді зайці з пов’язками на лапах, начебто на варті, біля Неїжмедихи порається Борсук у білому халаті й чепчику — швидка допомога. Тут же товчуться Ведмежата. Уздрівши Дем’янка, вони закричали в один голос: