Повернення з зірок
Шрифт:
— Така вже наша доля, — спокійно зауважив Олаф. Видихнув дим і дивився, як він розпливається над купою блідо-лілових квітів, схожих на дуже великі гіацинти. — Найкраще нам серед таких стареньких, — заговорив він знову. — 3 отакенною бородою. Як подумаю про це, то мене аж трусить. Знаєш що? Давай купимо собі сотню курей і будемо їм шиї скручувати!
— Та годі вже тобі. Отже, той лікар, знаєш, сказав мені багато цікавого. Що ми не можемо мати друзів, тобто друзів-ровесників, — адже рідних у нас немає, — і залишаються нам тільки жінки,
— Халь, я знаю, що ти розумніший за мене. Ти завжди любив мудрувати. Щоб це було до біса важко, і щоб ти не міг одразу, і щоб тричі із шкури випнутися, і тільки тоді… Інакше тобі було б несмачно. Не дивись так на мене. Я тебе не боюся! Ти знаєш, що я тебе не боюся?…
— Слава богу. Лише цього бракувало.
— Отже… що це я хотів тобі сказати? Ага. Знаєш, я спочатку думав, що ти хочеш бути сам собі паном і тому таке виробляєш, що ти хочеш бути чимось більшим, ніж пілот, ніж такий тип, якому аби день до вечора. Я чекав тільки, коли ти почнеш задирати носа. І коли ти затикав за пояс Нормерса та Вентурі своїми рівняннями й нишком встрявав у їх вчені дискусії, знаєш, я думав, що ти вже починаєш. Ллє потім був той вибух, пам’ятаєш?
— Уночі?
— Так. І Керенея, і Арктур, і той місяць. Дорогий мій, отой місяць мені й досі часом сниться, а якось наснився так, що я упав з ліжка. Ого, той місяць. Так, але сам бачиш що. Видно, у мене вже склероз. Весь час забуваю… Але потім було те все, і я переконався, що ти думав не про те. Просто ти не вмієш інакше. Пам’ятаєш, як ти просив Вентурі дати його особистий примірник тієї книжки, такої червоної, що то було?
— Топологія гіперпростору.
— Саме це. І він сказав: «Це для вас важко, Брег. Вам бракує підготовки…»
Я засміявся: він вдало наслідував голос Вентурі.
— Вентурі мав рацію, Олафе. Це було дуже важко.
— Так, тоді, але потім ти впорався з цим, хіба ні?
— Так. Але… без задоволення. Знаєш чому? Бідолаха цей Вентурі…
— Не кажи нічого. Невідомо, хто кого має жаліти…
— Він уже не може нікого жаліти. Ти ж був тоді на верхній палубі?
— Я!? На верхній? Чоловіче, я стояв поруч з тобою!
— Правда. Якби він не випустив зразу все охолодження, може, відбувся б опіками. Як Арне. Та він, мабуть, розгубився.
— Мабуть. А ти чудило! Адже Арне загинув!
— На п’ять років пізніше. П’ять років — це завжди п’ять років.
— Таких років?
— От бачиш, тепер і ти так заговорив, а трохи раніше, біля води, накинувся на мене.
— Бо цього не можна було витримати. Ну погодься. Скажи сам. Зрештою, що ти скажеш. Як виліз з отієї діри на Ке…
— Та дай їй, зрештою, спокій, отій дірі!
— Не дам! Не дам, бо лише тоді я зрозумів, що в тобі сидить. Ми ще не знали один одного так, як потім. Коли Джімма сказав, що Ардер летітиме з тобою, то я подумав: ну, не знаю! Я пішов до нього, але нічого не сказав. Він, зрозуміло, схопив усе, як
— Ні, — озвався я. До горла мені підкотив клубок.
— «Бо він один спустився вниз. Він один. Ніхто не вірив, що туди можна спуститися. Він сам не вірив». Ти вірив, що повернешся?
Я мовчав.
— Бачиш, негіднику! «Або ми повернемося разом з ним, — сказав Джімма, — або жоден з нас…»
— І я повернувся сам… — сказав я.
— І ти повернувся сам. Я тебе не впізнав. Як я тоді перелякався! Я був унизу, біля помп.
— Ти?
— Я. Дивлюся — хтось чужий. Зовсім чужа людина. Я подумав, що то галюцинація… у тебе скафандр був зовсім червоний.
— То була іржа. У мене тріснув шланг.
— Знаю. Ти мені про це кажеш! Адже це я латав потім твій шланг. А вигляд у тебе був… Так от, лише потім…
— Те, що з Джіммою?
— Так. Цього нема в протоколах. І стрічки вирізали через тиждень, сам Джімма, здається. Я тоді думав, що ти його вб’єш. Чорне небо!
— Не нагадуй мені про це, — сказав я. — Я відчував:
ще хвилина — і я почну тремтіти. — Не нагадуй мені, Олафе. Прошу тебе.
— Не нервуй. Ардер був мені ближчий, ніж тобі.
— Що значить — ближчий, дальший, яке це має значення! Якби Джімма дав мені запасний заряд, він сидів би тут із нами! Джімма економив усе, боявся, що в нього не буде напівпровідників, а того, що людей не буде, не боявся! — Я замовк. — Це справжнє божевілля, Олафе, — додав я після паузи. — Не треба про це.
— Халь, ми, видно, не можемо не говорити про це. Принаймні, поки ми разом. Джімма вже ніколи після цього не…
— Дай мені спокій з Джіммою, Олафе! Кінець. Крапка. Не хочу чути більше ані слова!
— А про себе мені теж tie можна говорити? Я знизав плечима. Білий робот хотів прибрати зі столу, але тільки зазирнув з холу й відійшов. Може, його збентежили наші схвильовані голоси?
— Халь, скажи. Чого ти, власне, так береш це до серця?
— Як це чого? Адже з Ардером сталося все через мене…
— Що-о?
— Безперечно. Якби я наполягав іще до того, як ми стартували, Джімма дав би…
— Ну, це вже ти занадто! Звідки ти міг знати, що в нього забарахлить саме радіо? А якби щось інше?
— Якби, якби! Але ж не було жодного «якби». Це було радіо.
— Стривай. Так ти ходив з цим цілих шість років і навіть не писнув?!
— Що я міг сказати? Я гадав, що все ясно, хіба не так?
— Ясно! Чорне небо! Що ти верзеш, чоловіче! Схаменися. Якби ти це сказав, то кожен теж почав би бити себе в груди. А коли в Енессона відфокалізувався жмут, теж ти був винен, га?
— Ні. Він… адже деконцентрація трапляється…
— Я знаю. Знаю все. Так само, як і ти. Не бійся, Халь. Я не дам тобі спокою, поки ти мені не скажеш, що це нісенітниця! Ардер сам сказав би це тобі, якби міг.