Повернення з зірок
Шрифт:
— Гаразд. А ти мені потім розповіси?…
— Так.
— Я на Кавуті вже другий рік. Трохи занедбала все останнім часом. Не вправлялась регулярно і… так якось. Шістка в мене не цікава. Так, насправді то… у мене нікого немає. Це дивно?…
— Що?
— Що немає…
І знову загадки. Про кого вона говорила? Кого не мала? Батьків? Коханців? Знайомих? Все-таки Або мав рацію, коли говорив, що без восьми місяців в Адапті я не дам собі ради. Але саме тепер ще більше, ніж досі, я не хотів би повертатись з повинною до тієї школи.
— І
— Кінець кінцем ми мало знаємо одне одного, — сказала вона.
Схоже було, що так вона почуває себе вільніше. Посміхнулася. Часом виглядала дуже гарною, особливо коли мружила очі, а нижня губа, відкриваючись, оголювала білі зуби. В обличчі у неї було щось єгипетське. Єгипетська красуня. Чорне волосся. Більш ніж чорне. А коли стягла з плечей пухнасте вбрання, я побачив, що вона взагалі не така вже й худа, як це мені спочатку здалося. Але чому вона це зробила? Чи це щось означало?… Вона промовила:
— Ти хотів щось розповісти.
— Так, — відповів я і відчув хвилювання, ніби від моїх слів залежало бозна-що. — Я… був пілотом. Останній раз був тут… не злякаєшся?
— Ні. Кажи.
Її очі заблищали.
— Сто двадцять сім років тому. Тоді мені було тридцять років. Експедиція… Я був пілотом, у польоті до Фомальгауту. Це значить двадцять три світлових роки. Ми летіли туди й назад — сто двадцять сім років за земним часом і десять — за корабельним. Чотири дні тому повернулись… «Прометей» — мій корабель — залишився на Місяці. Звідти я прибув сьогодні. Оце й усе.
Вона дивилась на мене. Мовчала, її губи сіпнулись, розтулилися, стулилися знову. Що було в її очах? Здивування? Розпач? Страх?
— Чому ти нічого не говориш? — не витримав я. Кашлянув.
— То… скільки ж тобі насправді років?
Я примусив себе посміхнутися. Це була вимушена посмішка.
— Що значить — насправді? Біологічних — сорок, а за земним часом — сто п’ятдесят сім…
Довга мовчанка і раптом:
— А жінки там були?
— Зачекай-но, — сказав я. — У тебе є що-небудь випити?
— Що ти маєш на увазі?
— Що-небудь міцне. Алкоголь… чи його вже не п’ють?
— Дуже рідко… — відповіла вона зовсім тихо, ніби думала про щось інше. Руки її безвольно звисали і торкалися металевої блакиті сукні.
— Я тобі дам… ангехену. Хочеш? Ах, правда, ти ж не знаєш, що це таке.
— Ні, не знаю, — відповів я з несподіваною злістю. Вона підійшла до бару й повернулася з невеликою пузатою пляшкою. Налила мені. Там був алкоголь — небагато, було щось іще, з своєрідним терпким присмаком.
— Не гнівайся, — сказав я, вихиливши кухоль і наливши собі вдруге.
— Я не гніваюсь. Ти не відповів мені.
— Чому ні? Скажу. Нас було всього двадцять три чоловіка на двох повітряних кораблях. Другий — то «Улісс». По п’ять пілотів, решта — вчені. Зовсім не було там жінок.
— Чому?
— Через дітей, — пояснив я. — Не можна возити дітей на таких кораблях, а коли б навіть і можна було, ніхто б не схотів їх брати. Раніше ніж в тридцять років не полетиш. Треба закінчити два факультети плюс чотири роки тренувань — усього дванадцять років. Одним словом, тридцятирічні жінки, як правило, мають дітей. Були ще й інші міркування.
— А ти? — запитала вона.
— Я був неодруженим. Вибирали неодружених, звичайно, добровольців.
— Ти хотів…
— Так. Звичайно.
— І не…
Замовкла. Я знав, що вона хотіла сказати, й мовчав.
— Це, мабуть, дуже страшно… отак повернутися… — сказала вона майже пошепки й здригнулася. Раптом глянула на мене, щоки її вкрилися густим рум’янцем.
— Слухай-но, те, що я говорила раніше, було просто жартом. Насправді ж…
— Про тих сто років?
— Так. Я сказала це, аби щось сказати. Це не мало…
— Та годі тобі, — буркнув я. — Ще трохи розмов про це — і я справді відчую цей вік.
Вона мовчала. Я примусив себе не дивитись на неї. В тій іншій, неіснуючій кімнаті за склом величезна чоловіча голова беззвучно співала; я бачив, як тремтіла від напруження темно-червона шия, бачив спітнілі щоки, все обличчя, яке похитувалося в нечутному ритмі.
— Що ти робитимеш далі? — тихо запитала вона.
— Не знаю. Ще не знаю.
— У тебе немає жодних планів?
— Ні. У мене є трохи… ну, премія така. За весь цей час. Коли ми відлітали, в банку було покладено на моє ім’я… не знаю навіть скільки. Нічого не знаю. Слухай, що це таке — кавут?
— Кавута? — поправила вона… — Це… такі заняття, пластування — нічого особливого, але з часом можна дістатися до реалю…
— Стривай… то що ти, власне, робиш?
— Пласт, ну хіба ти не знаєш, що це таке?
— Ні.
— Як би тобі… просто, там роблять сукні, взагалі одяг, усе…
— Кравецтво?
— Що це значить?
— Шиєш щось?
— Не розумію.
— О небо, чорне й блакитне! Проектуєш моделі одягу?
— Ну… так, у певному розумінні. Не проектую, а роблю.
Я облишив цю тему.
— А що таке реаль?
Це справді їй допекло. Вперше вона подивилась на мене, як на істоту з іншого світу.
— Реаль це… реаль… — повторила вона безпорадно. — Це такі… історії, їх дивляться…
— Це? — я вказав на скляну стіну.
— Та ні, це телебачення.
— Так що? Кіно? Театр?
— Ні. Я знаю, що таке театр. Це було колись, раніше. Знаю: там були справжні люди. А реаль штучний. Тільки неможливо відрізнити. Хіба що коли зайти туди до них…
— Куди зайти?…
Велетенська голова поводила очима; відкидалась назад, дивилася на мене так, ніби її надзвичайно розважала ця сценка.