Повна темрява. Без зірок
Шрифт:
— Тоді катай до хати і встав собі в ніс ватяні кульки. Знайдеш десь там, у її комоді.
Хоча голова в нього була похилена, я вловив позирк скоса, яким він ніби проказав: «Це ти винен. Винен у всьому, бо не зміг поступитися».
Проте я не мав сумнівів, що він допоможе мені зробити ту роботу, яка лежала попереду. Хоч там що він зараз про мене думає, але в загальній картині також присутня дівчина, і йому не хочеться, аби вона дізналася, що він наробив. Звісно, це я його змусив, але вона цього ніколи не зрозуміє.
Ми підвели Елфіс до колодязної ляди, де вона цілком слушно вперлася. Ми обійшли колодязь, тримаючись за шлейки
— Що тепер? — запитав Генрі.
Я вже почав казати, що не знаю, та в цю саму мить ляда гучно тріснула й переломилася навпіл. Ми міцно трималися за вузду, хоча була якась мить, коли я подумав, що мене засмикне в цей проклятий колодязь, та ще й з обома вивихнутими руками. А тоді ремінь зіскочив їй з морди й підлетів вгору. Оброть лопнула з обох боків. Внизу заревла Елфіс, в агонії вона почала бити копитами у кам’яні стіни колодязя.
— Татусеньку! — закричав Генрі. Стиснутими кулаками він затуляв собі рота, кісточки пальців вгрузли йому у верхню губу. — Зроби щось, щоб вона перестала!
Елфіс видала довгий, лункий стогін. Копита її не переставали гатити в камінь.
Я взяв Генрі за руку і потягнув, як він не спотикався, назад до хати. Штовхнув його на придбаний Арлетт за поштовим каталогом диван і наказав залишатися на місці, поки я по нього не прийду.
— І пам’ятай: все вже майже скінчилося.
— Це ніколи не скінчиться, — відповів він і сховав лице, притиснувшись ним до диванної обшивки. Вуха він затулив долонями, хоча сюди лемент Елфіс не долітав. Щоправда, Генрі все одно чув його, так само, як і я.
З верхньої полиці в коморі я дістав свою рушницю. Всього лиш 22-го калібру, але цій справі вона зарадить. А якщо попри акри, що пролягли між моїм обійстям і Гарленовим, він почує постріли? Це буде також на користь нашій історії. Якщо Генрі стерпить, щоб відразу не розбазікати, тобто.
Ось дещо, що я пізнав у 1922-му: попереду завжди очікує щось гірше. Ти гадаєш, що вже побачив найстрашніше, щось таке, де в дивовижному й цілком реальному жаху сконцентровано всі твої кошмари, і залишається єдина втіха — нічого гіршого вже бути не може. Навіть якщо таке трапиться, твій мозок перед ним вимкнеться і ти нічого не знатимеш. Але гірше таки існує, мозок не вимикається і ти якимсь чином жеврієш далі. Ти можеш розуміти, що вся радість із твого світу зникла, що зроблене тобою відсунуло все, що ти сподівався отримати, за межі досяжного, ти бажав би опинитися на місці тієї людини, котра померла, але ти жеврієш далі. Ти усвідомлюєш що опинився у тобою ж сотвореному пеклі, але все одно жеврієш далі. Бо нема чого іншого більше робити.
Елфіс упала поверх тіла моєї дружини, але усміхнене обличчя Арлетт все одно було видно, вона все ще вишкірялася вгору до залитого сонцем світу, вона все ще, здавалося, дивиться на мене. І пацюки повернулися. З падінням корови до їхнього світу вони, безсумнівно, ретирувалися до труби, яку я подумки почав називати Пацючим бульваром, але тоді відчули дух свіжого м’яса і поспішили назад, покуштувати. Вони вже гризли бідну Елфіс, а вона ревла і хвицалася (тепер уже слабше), а один сидів на голові в моєї мертвої дружини, немов коронувавши її якимсь
«Нічого не може бути гіршим за це, — подумав я. — Однозначно, я дійшов до кінцевого жаху».
Втім, ні, жахливіші речі завжди чекають попереду. Поки я з огидою й острахом дивився вниз, Елфіс знову хвицнула і одне її копито зустрілося з тим, що залишилося від обличчя Арлетт. Клац, це тріснула щелепа моєї дружини, і все, що було нижче її носа, з’їхало вліво, мов на шарнірі. Усмішка від вуха до вуха, втім, залишилася. Те, що вона більше не збігалася з очима, робило її ще жахливішою. Це виглядало так, ніби, замість одного, примара тепер отримала аж два обличчя, щоб переслідувати мене. Її тіло штовхнуло матрац, і той посунувся. Пацюк з її голови стрімко зіскочив долі й сховавсь за матрац. Знову заревла Елфіс. Я подумав: якби Генрі зараз повернувся сюди і зазирнув до колодязя, він убив би мене за те, у що я його втягнув. Можливо, я й заслужив на смерть. Але так би він залишився сам-один, а один він став би беззахисним.
Частина ляди впала у колодязь; частина все ще трималася, зависнувши. Я зарядив рушницю, сперся дулом на цю похилу половину і прицілився в Елфіс, котра лежала зі зламаною шиєю, з головою, вивернутою проти кам’яної стінки. Я дочекався, поки в мене перестали тремтіти руки, а тоді вже натиснув на гачок.
Вистачило одного пострілу.
Повернувшись до хати, я знайшов Генрі там само, на дивані він заснув. Я сам був занадто шокований, щоб вважати це дивним. Тієї миті син здавався мені єдиним джерелом надії в цілому світі: забруднений, проте не до такого ступеня, щоб ніколи не очиститися. Я нахилився й поцілував його в щоку. Він застогнав і відвернув голову. Я полишив його і пішов до повітки по інструменти. Коли за три години син приєднався до мене, я вже встиг витягти ту, завислу було, половину розваленої ляди і почав засипати колодязь.
— Я допоможу, — промовив він понуро, безбарвно.
— Добре. Бери пікап і їдь до тієї купи землі, що біля західної огорож і...
— Що, я сам? — недовіра в його голосі ледь вчувалася, але я зрадів, що проклюнулася хоч якась емоція.
— Всі передні передачі ти знаєш, а задню знайдеш, хіба ні?
— Так...
— Ну тоді все гаразд. Мені поки що тут вистачить роботи, а коли ти повернешся, з найгіршим буде покінчено.
Я очікував, що він знову мені скаже, що найгірше не скінчиться ніколи, але він промовчав. Я знову взявся за лопату.Я все ще бачив верхівку голови Арлетт і мішковину з тим моторошним настовбурченим пасмом волосся, що стирчало звідти. А в колисці між стегон моєї мертвої дружини, либонь, уже борсається виводок новонароджених щурят.
Я почув, як кашлянув мотор: раз, другий. Я сподівався, що пускова корба не зламає, відскочивши назад, Генрі руку.
З третім поворотом корби наш старий ваговозик загарчав ожив. Він зменшив випередження запалювання, газонув пару разів і поїхав. Його не було майже годину, але, коли він повернувся, у кузові було повно землі й каміння. Під’їхавши до самого краю колодязя, він заглушив двигун і зняв із себе сорочку. Сяючий від поту торс виглядав занадто худеньким; на ньому можна було порахувати всі ребра. Я намагався пригадати, коли я востаннє бачив, щоб він з’їв повний обід, але не зміг. Потім мені дійшло, що це, мабуть, був сніданок уранці після тієї ночі, коли ми покінчили з нею.