Повна темрява. Без зірок
Шрифт:
«Так, — подумав я. — Хто б мав сумніви. Але можу закластися, твого імені нема навіть на офісних дверях. Великі хлопці з Омахи не ковтають сільську пилюку заради заробітку собі на хліб насущний, авжеж? Великі хлопці сидять по кабінетах задерши ноги на стіл, попивають каву, захоплюючись видом гарненьких щиколоток своїх секретарок».
А вголос я промовив:
— В такому разі, сер, чому б вам не прибрати вашу руку і перейти до діла? Без образ.
Він так і зробив, і зробив це з посмішкою юриста. Стікаючи по його пухких щоках, піт прорізав на них
Я потис Ларсові руку і спитав, як справи.
— Терпимі доволі, — відповів він, — але сушить, я б охоче попив.
Я кивнув на східний ріг будинку.
— Ти знаєш де.
— Атож, — підтвердив він, закляпнувши крило капота з металевим брязком, від якого кури, котрі вже крадькома були сюди підібралися, знову розлетілися навсібіч. — Смачна й холодна, як завжди, я гадаю?
— Авжеж, мусить бути, — погодився я, гадаючи собі: «От якби тобі довелося покачати з того, іншого колодязя, Ларсе не думаю, щоб тобі вельми сподобався смак». — Піди скуштуй і побачиш.
Він вирушив за ріг будинку, туди, де під тінявою стіною у невеличкій буді містилася надвірна помпа. Містер Лестер подивився йому вслід, а потім повернувся до мене. Розстебнув на собі пильник. Костюм під плащем потребуватиме чистки, коли він повернеться до Лінкольна, Омахи, Деланда чи де там він вішає свого капелюха, коли не займається бізнесовими питаннями Кола Фаррингтона.
— Я теж був би не проти попити, містере Джеймс.
— Я теж. Прибивати паркан гаряча робота, — я озирнув його з голови до ніг. — Хоча, можу закластися, не така гаряча, як проїхати двадцять миль у Ларсовому автомобілі.
Він почухав собі гузно й усміхнувся своєю посмішкою юриста. Цього разу в ній прозирнуло трохи каяття. Я бачив, як він стріляє очима туди, й сюди, і повсюди. Попри те, що хтось може йому наказати в спекотний літній день проторохтіти двадцять миль курним степовим шляхом, з цим чоловіком не варто було розслаблятися.
— Мої сідниці вже ніколи цього не забудуть.
На стіні будочки висів на ланцюгу кухоль. Накачавши його по вінця, Ларс пив, по його кістлявій, засмаглій шиї стрибало вгору-вниз адамове яблуко; потім він наповнив кухоль знову і запропонував Лестеру, котрий поглянув на нього з таким же сумнівом, як я перед тим дивився на його простягнуту руку.
— Може, нам краще попити всередині, містере Джеймс? Мабуть, там трохи прохолодніше.
— Мабуть, — погодився я, — але в дім я вас хочу запрошувати не більше, ніж хотів потиснути вашу руку.
Ларс Ольсен побачив, куди дме вітер, і, не гаючи часу, повернувся до свого автомобіля. Проте спершу вручив Лестеру кухоль. Мій гість пив не пожадливими ковтками, як це робив Ларс, а елегантно сьорбав. Як юрист, іншими словами, але не зупинився, допоки не спустошив кухля до дна, тобто, знову ж таки, як юрист. Хряснули передні двері, і з хати вийшов Генрі, у комбінезоні, босоногий. Він кинув на нас погляд, здавалося, зовсім байдужий — гарний хлопчик! — та й рушив собі туди, куди пішов би будь-який сільський парубок: подивитися, що там робить зі своєю машиною Ларс, а якщо пощастить то й повчитися чогось.
Я сів на штабель дров, котрі ми тримали під брезентом по цей бік будинку.
— Я собі так уявляю, що ви тут у якихось справах. Справах моєї дружини.
— Так і є.
— Ви вже напилися, отже, нам краще перейти прямо до цього. У мене ще цілий день роботи попереду, а вже третя після полудня.
— Від світанку до заходу сонця. Фермерство — тяжкий труд, — зітхнув він, ніби розумівся.
— Авжеж, а морочлива дружина робить його ще важчим. Вона послала вас, я здогадуюся, але не розумію навіщо — якби це було пов’язано з якимись паперами, я певен, приїхав би котрийсь із заступників шерифа і ми б з ним усе зробили.
Він подивився на мене зі здивуванням.
— Містере Джеймс, мене прислала не ваша дружина. Фактично, я приїхав сюди, щоби знайти її.
Все розгорталося, як у п’єсі: отже, тепер я отримав сигнал продемонструвати зачудування. А потім захихотіти, бо сміх було позначено ремаркою драматурга.
— Це тільки зайвий доказ.
— Доказ чого?
— Коли я ріс хлопчиком у Фордайсі [17] , у нас був сусід — нахабний старий харцизник на ім’я Бредлі. Всі звали його Поп Бредлі.
17
Fordyce — маленьке селище (140 мешканців) в окрузі Сідер, у штаті Небраска.
— Містере Джеймс...
— Мій батько робив з ним разом деякі обрудки час від часу й інколи брав мене з собою. Це ще в ті часи було, коли їздили возами. Торгівля кукурудзяним насінням, от цим вони здебільшого займалися, принаймні навесні, але іноді вони також і реманент обмінювали. Тоді ще не було поштового каталогу і добрий інструмент міг блукати по всьому округу, аж поки повернеться додому.
— Містере Джеймс, я далебі не вбачаю стосун...
— І кожного разу, коли ми збиралися заїхати по того дядька, мама наказувала мені заткнути вуха, бо кожне друге слово, що вискакувало з рота в Попа Бредлі, було або лайливим, або якось по-іншому брудним. — Я вже почав отримувати якусь гірку насолоду від того, що відбувається. — Тож, натурально, я дослухався до нього ще уважніше. Пам’ятаю, одною з улюблених приказок Попа була «Не вилазь на незагнуздану кобилу, бо ніколи не вгадаєш, куди ту курву понесе».
— Я мушу в цьому вислові вбачати щось мені зрозуміле?
— У якому напрямку понесло мою курву, як ви вбачаєте, містере Лестер?
— Ви хочете мені сказати, що ваша дружина...
— Завіялася, містере Лестер. Знялася й зникла. Взяла собі французьку відпустку. Спурхнула в ніч. Як пристрасний читач книжок і дослідник американського сленгу, я користуюся термінами, що природно зринають мені в голові. Натомість Ларс — і більшість народу в нашому містечку, коли чутка про це пошириться навкруги, — скажуть просто: «Вона втекла, вона кинула його». Природно, я вирішив, що вона побігла до своїх свинолюбивих друзів із компанії «Фаррингтон» і знову дасть мені про себе знати вже повідомленням, що продає ту землю, яка дісталася їй від батька.