Повна темрява. Без зірок
Шрифт:
— Зрозуміло, це цілком зрозуміло. І це справедливо, повір мені, — він підвівся і простягнув мені руку. Я тут же її потиснув. — Вілфе, ти прийшов сюди по рибу. Я ж пропоную тобі купити довгу вудку. Набагато вигідніша оборудка.
— Дякую. — А покидаючи банк, я подумав: «Я обговорю це з сином». Це була гарна думка. Тепла думка, що зігріла серце, котре вже кілька місяців залишалося крижаним.
Розум — дивна штука, чи не правда? Заклопотаний думками про непрохану позику, запропоновану мені містером Стоппенгаузером, я зовсім не звернув уваги на те, що автомобіль у якому я приїхав, було замінено тим, у якому був поїхав до школи Генрі. Не певен, що я це відразу
Я усвідомив різницю, лише потягнувшись по пускову корбу, коли побачив на сидінні придавлений камінцем складений аркушик паперу.
Я застиг на хвилину, стоячи наполовину занурений у «Т», одною рукою тримаючись за борт кабіни, а другою тягнучись під сидіння, куди ми завжди клали корбу. Мені здається, я зрозумів, навіщо Генрі кинув школу і зробив цю підміну, навіть раніше, ніж витяг його записку з-під принагідного прес-пап’є і розгорнув її. Пікап був надійнішим у довгій подорожі. Наприклад, якщо їхати в Омаху.
Татуню.
Я взяв пікап. Я гадаю у ти знаєш, куди я їду. Облиш мене в спокої. Я знаю, що ти можеш послати Шерифа Джонса, щоб він мене зловив і повернув назад, але якщо ти це зробиш, я розповім усе. Можливо, ти гадаєш, що згодом я можу передумати, бо зараз я «всього лиш дитина». АЛЕ Я НЕ ПЕРЕДУМАЮ. Без Шеннон мені ніщо не цікаве. Я люблю тебе, татуню, навіть сам не розумію чому, оскільки все, що ми наробили, принесло мені тільки гриззоту.
Назад до ферми я їхав, немов у тумані. Здається, якісь люди мені махали — гадаю, навіть Саллі Коттері, котра поралася біля їхньої придорожньої ятки з овочами — і я, ймовірно, теж комусь махав у відповідь, але в пам’яті нічого з цього не залишилося. Вперше з того дня, коли на ферму приїздив Шериф Джонс і ставив свої хвацькі запитання, що не потребували відповідей, пронизуючи геть усе своїми холодними, допитливими очима, електричний стілець здався мені цілком реальною перспективою, настільки реальною, що я практично шкірою відчував, як на зап’ястках і вище ліктів у мене пряжками затягують шкіряні ремені.
Його можуть спіймати, хоч триматиму я язика за зубами, хоч ні. Мені це здавалося неминучим. Він не мав грошей, навіть сімдесяти п’яти центів, щоб заправити бак машини, от же, він навіть до Елкгорна [43] не встигне доїхати, як далі вже йому доведеться йти пішки. Якщо він спроможеться десь украсти пального, його схоплять, коли він наблизиться до того місця, де зараз живе вона (Генрі вважав, що Шен там ув’язнена, йому ніколи не спадало в його недозрілу голову, що вона там може бути бажаною гостею). Гарлен напевне дав опис Генрі тамтешній наставниці — сестрі Каміллі. Та навіть якщо він і не припускав можливості того, що палкий кавалер опиниться біля того місця, де тримають у неволі його кохану леді, сестра Камілла сама попіклувалася. У своєму бізнесі вона безумовно вже не раз мала справу з палкими кавалерами.
43
Elkhorn (Оленячий Ріг) — засноване 1865 року місто (менш ніж 10 тис. мешканців), яке попри незгоду його мешканців і юридичний спротив мерії 2007-го було офіційно поглинуте сусідньою Омахою і перестало існувати як незалежна муніципальна одиниця.
Єдиною моєю надією залишалось те, що зловлений і вперше допитуваний правоохоронцями Генрі мовчатиме достатньо довго для усвідомлення того, що в пастку його завели його власні дурні романтичні прагнення, а не моє втручання. Надія на здоровий глузд підлітка — це як ставка на малознаного коника на перегонах, та що інше я
Коли я вже заїхав у двір, голову мені прохромила дика думка: не вимикати мотор «Т», спакувати торбу і мчати в Колорадо. Ця ідея прожила не довше кількох секунд. Я мав гроші — фактично 75 доларів, — проте моя «Т» завмре задовго до того, як я перетну кордон штату біля Джулзберга [44] . Та не це було важливим; якби тільки це, я завжди зміг би доїхати до Лінкольна, щоб там обміняти мою «Т» і 60 доларів на якесь надійніше авто. Ні, справа була в місці. У домі. У моєму рідному обійсті. Я замордував власну дружину, щоби його утримати і не збирався зараз усе кидати тільки тому, що мій дурний, незрілий поплічник забрав собі в голову вирядитися у романтичну лицарську подорож. Якщо я полишу ферму, то авжеж вирушу не в Колорадо; а радше за все у штатну в’язницю. І понесуть мене туди в кайданах.
44
Julesburg — засноване в середині XIX ст. місто (1,5 тис. мешканців) на півночі штату Колорадо, за милю від кордону з Небраскою.
То був понеділок. Ні у вівторок, ані в середу до мене не приїхав Шериф Джонс із повідомленням, що Генрі підібрали, коли він голосував на шосе Лінкольн — Омаха, і Гарл Коттері не приїздив до мене, щоби розповісти (з Пуританською втіхою, безсумнівно), що поліція в Омасі на вимогу сестри Камілли заарештувала Генрі й зараз він сидить у тюрязі, розповідаючи дикі вигадки про ножі й колодязі та джутові мішки.
На фермі панував спокій. Я працював у городі, збираючи овочі для закладання на зиму, я лагодив огорожу, я доїв корів, я годував курей — і все це я робив, мов у тумані. Почасти в мені жевріла віра, проте чималенька віра, що все це довгий і жахливо заплутаний сон, від якого я прокинуся, а поряд зі мною хропітиме Арлетт, і я почую, як Генрі рубає дрова для вранішньої печі.
Тоді, у четвер, місіс Мак-Реді — поважна й дорідна удова, котра викладала академічні дисципліни у Гемінгфордській школі, — приїхала на своїй «Моделі Т» спитати, чи все гаразд із Генрі.
— Зараз деяке... деякі внутрішні розлади поширилися навкруги, — сказала вона. — Я стурбувалася, чи не підчепив він чого, бува? Він так раптово зник.
— Так і є, в нього розлад, — підтвердив я. — Тільки не черевний, а сердечний, він захворів на кохання. Він утік, місіс Мак-Реді.
Несподівано сльози, пекучі, гарячі навернулись мені на очі. З передньої кишені комбінезона я дістав хусточку, але перш ніж встиг утертися, кілька сліз уже скотилися мені по щоках.
Коли зір у мене трохи прояснішав, я побачив, що місіс Мак-Реді, до котрої добре ставилися всі діти, навіть найважчі учні, теж ледь не плаче. Вона й сама певне добре знала, від якої хвороби страждає Генрі.
— Він повернеться, містере Джеймс. Ви не бійтеся. Я таке бачила й раніше та очікую, що побачу ще раз чи два, перш ніж вийду на пенсію, хоча цей мій час уже зовсім поруч, — вона понизила голос так, ніби побоювалася, що півень Джордж чи хтось із його пернатого гарему можуть виявитися шпигунами. — Кого вам насправді варто стерегтися, так це її батька. Він жорсткий, непохитний чоловік. Не поганий, просто жорсткий.
— Знаю, — відповів я. — І, гадаю, ви також знаєте, де зараз перебуває його дочка.
Вона опустила очі. Цієї відповіді було достатньо.
— Дякую вам, що завітали, місіс Мак-Реді. Я можу попрохати, щоб усе залишилося між нами?
— Звичайно... хоча діти вже шепочуться.
Так. Цього слід було очікувати.
— А ви на комутації, містере Джеймс? — вона пошукала очима телефонні дроти. — Бачу, що ні. Та нічого. Якщо щось почую, я приїду і розповім вам.
— Ви маєте на увазі, якщо почуєте раніше від Гарлена Коттері або Шерифа Джонса?