Повна темрява. Без зірок
Шрифт:
Уже під полудень мене трусило в гарячці, а рука розпухла так сильно, що довелося послаблювати пов’язку. Робилося це з плачем. Мені потрібен був лікар, але на той час засніжило ще дужче і я не зміг би дістатися навіть до Коттері, не кажучи вже про Гемінгфорд-Хоум. Та навіть аби день був сухий і ясний, як би я зумів завести пікап чи «Т» лише однією рукою?
Я сидів у кухні, все підкидаючи дрова у піч, котра й так уже ревла, мов той дракон, стікав потом і трусився в пропасниці, притискаючи собі до грудей понівечену, забинтовану руку і згадуючи, як роззиралася по моєму далебі не заможному двору місіс Мак-Реді: «Ви на комутації, містере Джеймс? Бачу, що ні».
Ні. Я не мав телефону [51] . Я був сам-один на фермі, заради котрої вбив людину, без будь-яких засобів звернутися по допомогу. Я помітив, що плоть у мене почала червоніти вже вище того місця, де закінчувалася пов’язка: на зап’ясті, повному жил, по котрих отрута розноситься по всьому тілу. Пожежники не впоралися. Я подумав, чи не перев’язати туго зап’ясток гумовим джгутом — вбити собі ліву руку, щоб урятувати все тіло, — чи навіть ампутувати її за допомогою сікача, котрим ми зазвичай кололи тріски для печі та втинали вряди-годи голови курям. Обидві перспективи здавалися цілком прийнятними, проте водночас реалізація їх вимагала важкої праці.
51
1922 року в США обслуговувалося понад 14 млн телефонних номерів, зокрема, у сільськогосподарському штаті Небраска — понад 206 тис.
Врешті-решт, я нічого такого не зробив, а лише поліз до «біль-ятки» по пігулки Арлетт. Знову заковтнув три штуки, цього разу запивши їх холодною водою — в горлі мені палав вогонь — і повернувся на своє місце біля печі. Я помру від пацючого укусу. Я був певен цього і змирився з цим. Смерть від укусів та інфекцій була такою ж звичайною, як грязюка на наших рівнинах. Якщо біль стане зовсім для мене нестерпним я проковтну всю решту болетамувальних пігулок за раз. Що поки ще утримувало мене від цього кроку — окрім боязні смерті, котрою, як я гадаю, тією чи іншою мірою вражені ми всі, — так це ймовірність того, що хтось все ж таки може з’явитися: Гарлен, або Шериф Джонс, або добросерда місіс Мак-Реді. Існувала навіть така можливість, що правник Лестер приїде, щоби продовжити шантажувати мене тією Богом проклятою сотнею акрів.
Проте найбільшу надію я покладав на те, що може повернутися Генрі. Втім, він цього не зробив.
Це зробила Арлетт.
Можливо, ви здивувалися, звідки я міг дізнатися про той пістолет, котрий Генрі купив у ломбарді на Додж-стрит, і про пограбування банку на площі Джеферсона. Якщо так, то, мабуть ви собі сказали: «Ну, чимало часу минуло між 1922 і 1930 роками; достатньо, щоби з’ясувати всілякі подробиці в бібліотеці, напханій старими числами «Омаха Ворлд-Гералд»[52].
Я дійсно перечитував газети, ще б пак. І писав тим людям, котрі зустрічали мого сина і його вагітну кохану на їхньому короткому погибельному шляху з Небраски до Невади. Більшість із тих людей написали мені відповіді, радо намагаючись поділитися подробицями. Такий спосіб розвідок має сенс і моє пояснення вас, безперечно, задовольняє. Але ті розвідки почалися кількома роками пізніше, після того, як я покинув ферму, і вони підтвердили лише те, що я вже знав.
«Вже?» — перепитаєте ви. А я відповім просто: «Так. Вже. І знав я це не тільки тоді, коли воно траплялося, але принаймні одну частину раніше, ніж вона трапилася. Останню частину».
Яким чином? Відповідь проста. Моя мертва дружина мені розповіла.
Ваш скепсис цілком природний. Мені це зрозуміло. Жодна при здоровому глузді людина такому не повірить. От тільки я нагадаю вам, що це моя сповідь, останні мої слова на цій землі, тож я не виклав тут нічого з того, що не вважав би правдивим.
Я прийшов до тями перед піччю того вечора (чи наступного відтоді, як почалася гарячка, я втратив лік часу) і знову почув шарудіння, ніби щось шастає. Спершу я вирішив, що знову почалася сльота, але, підвівшись відломити собі скибку хліба від зачерствілого буханця на кухонному столі, я побачив на обрії тоненьку помаранчеву смужку вечірньої зорі й яскраво сяючу Венеру в небі. Хуртовина вляглася, але шаруділо голосніше, ніж до того. Проте ці звуки доносилися тепер не зі стін, а із заднього ґанку.
Поворухнулася клямка. Спершу вона тільки здригнулася так, ніби рука, що намагалася з нею впоратися, була заслабка, щоб за раз відчинити двері. Рух припинився, але тільки-но я вирішив, що насправді нічого такого я не бачив — що то було марення, породжене гарячкою, — як клямка підстрибнула вгору з неголосним «клац» і двері прочинилися навстіж, пустивши всередину подих холодного повітря. На ґанку стояла моя дружина. На голові в неї все ще сидів джутовий чепчик тепер притрушений снігом; мабуть, то була повільна й болюча подорож від того місця, що стало для неї останнім прихистком. Зогниле обличчя в неї розпливлося, його нижня половина з’їхала набік, усмішка була ще ширшою, ніж колись. То була розуміюча усмішка, а чом би й ні? Мертві розуміють усе.
Її оточував вірний почет. Це вони якимсь чином видобули її з колодязя. Це вони підтримували її прямо. Без них вона була б усього лише привидом, злодумним, проте безпорадним. Але вони її надихнули життям. Вона була їхньою королевою; вона також була їхньою маріонеткою. Вона ступила до кухні, рухаючись із моторошною безкостою грацією, яка не мала нічого спільного з ходінням. Пацюки метушилися навкруг неї, деякі, позираючи вгору на неї з любов’ю, деякі на мене — з ненавистю. Вона, похитуючись, урочисто почимчикувала по периметру кухні, обходячи свої колишні володіння, тимчасом як зогнилі шматки відпадали з її спідниці (простирадла чи покривала не було й сліду), а голова кивала й хилиталася на її перерізаній шиї. Раз вона навіть відпала назад, аж їй на спину, перш ніж хильнутися на попереднє місце, при цьому глухо, м’ясисто чвакнувши.
Коли нарешті вона обернула свої очі на мене, я позадкував у куток, туди, де стояв дров’яний ящик, тепер уже майже порожній.
— Залиш мене в спокої, — прошепотів я. — Тебе тут навіть нема. Ти в колодязі, і ти не могла б звідти вибратися, навіть якби не була мертвою.
Вона видала щось схоже на булькотіння — це прозвучало так, ніби хтось вдавився густою підливою, — і не припинили наближення, достатньо реальна, щоб відкидати тінь. А ще я чув сморід її гниючої плоті, сморід жінки, котра іноді засовувала мені глибоко до рота свій язик у пристрасні моменти. Вона була тут. Цілком реальна. Як і її королівський почет. Я відчував, як вони шмигають туди-сюди мені по ступнях, лоскочуть щиколотки своїми вусами, принюхуючись до долішніх кінцівок моїх кальсонів.
П’ятками я вже вперся у дров’яний ящик, і, намагаючись ухилитися від трупа, що надходив, втратив рівновагу й сів. Ударився об ящик розпухлою, запаленою рукою, та ледь зауважив біль.
Вона почала нахилятися наді мною, і її обличчя... теліпалося. Плоть відстала від кісток, і лице звисало вниз, мов намальоване на дитячій повітряній кульці. Якийсь пацюк виліз збоку по ящику і плюхнувся мені на живіт, забіг мені на груди й понюхав шию під підборіддям. Я відчував, як навкруг та попід моїми зігнутими коліньми шмигають інші. Проте вони мене не кусали. Це конкретне завдання вже було виконано.