Повна темрява. Без зірок
Шрифт:
Я згадав слова Стоппенгаузера: «Чи ти не хочеш мене запевнити, ніби не маєш чогось, що бажав би покращити? Полагодити дах?». І той його хитрий погляд. Так, ніби він знав наперед. Так, ніби вони з Арлетт діяли у цій справі спільно.
«Не бери таких речей собі в голову, — переконував я себе. — Досить погано вже те, що ти постійно думаєш про неї, там під землею. Чи виїли вже хробаки її очі, мені це цікаво? Чи зжерли черви вже її гострий язик чи принаймні бодай затупили його?»
Я пішов до столу в дальнім кінці кімнати, взявся за пляшку, що там стояла, і налив собі добрячу порцію коричневого віскі [48] . Рука в мене тремтіла, щоправда, лиш трішки. Я випив усе двома ковтками. Я розумів, що то погане діло,
48
Варто пам’ятати, що в ті часи в США діяв «Сухий закон».
Наступного дня я поїхав у містечко пікапом і зробив те, чого ніколи б не умислив зробити, якби мені не потрібен був кредит 35 доларів. Я взяв у борг 750. Урешті-решт ми завжди ловимося у пастки, які самі ж були наставили. Я цього певен. Урешті-решт усі ми в них ловимося.
Того ж тижня в Омасі до ломбарду на Додж-стрит зайшов якийсь юнак у крислатому фермерському капелюсі і купив нікельований пістолет 32-го калібру [49] . Поза всякими сумнівами він заплатив за нього п’ять доларів з тих, що під загрозою йому віддала та напівсліпа старенька жінка, котра торгувала в крамниці під рекламною вивіскою «Дівчини у блакитному чепчику». Наступного дня юнак у пласкому міському кашкеті на голові, з прикритим червоною банданою обличчям увійшов до філії «Першого сільськогосподарського банку» в Омасі, наставив пістолет на гарненьку молоду касирку на ім’я Рода Пенмарк і зажадав усіх грошей з її каси. Вона віддала йому близько 200 доларів, здебільшого одно- та п’ятидоларовими купюрами — пожмаканими й засмальцьованими від перебування у кишенях комбінезонів добропорядних фермерів.
49
Мається на увазі напівавтоматичний восьмизарядний кишеньковий пістолет «Кольт М-1903», який випускався у 1903-1945 рр.
Коли він відходив, запихаючи гроші собі в штани однією рукою (вочевидь, нервово, кілька банкнот він упустив на підлогу), дебелий охоронець — полісмен на пенсії — промовив:
— Синку, не варто тобі цього робити.
Юнак вистрелив у повітря. Кілька людей закричали.
— Мені й стріляти у вас не варто також, — промовив юнак з-під бандани, — проте буду змушений, якщо доведеться. Стійте смирно собі там, під колоною, сер, якщо не бажаєте неприємностей. У мене друг стереже двері знадвору.
Юнак вибіг геть, на ходу зірвавши з лиця бандану. Охоронець зачекав якусь хвилину, а потім вийшов надвір з піднятими вгору руками (зброї він не мав), просто на той випадок, якщо надворі дійсно чекає той друг. Нікого там, звісно, не було. Генк Джеймс не мав друзів у Омасі, окрім однієї особи, котра виношувала у своєму череві його дитину.
Зі своїх позикових грошей я взяв двісті доларів готівкою, решту залишивши в банку містера Стоппенгаузера. Сходив до залізної крамниці, на деревний склад і в бакалію, де Генрі міг би отримати листа від своєї матері... якби вона ще була жива, щоб його написати. Я виїхав з міста, коли замрячило, а дістався додому вже під страшною зливою. Я вивантажив придбані дошки і ґонт, нагодував та подоїв худобу, потім витяг куплені харчі — здебільшого сухі продукти та концентрати, котрі витрачалися повільно після того, як Арлетт перестала верховодити біля печі. Зробивши цю роботу, я поставив на плиту грітися воду, щоби скупатись, і здер із себе мокрий одяг.
З правої передньої кишені зіжмаканого комбінезона я витяг гаманець із грішми, перерахував і
Я розумів, що тримати на руках так багато грошей — дурна справа. їм треба повернутися до банку, де вони могли б нарощувати невеличкий відсоток (хоча, звісно, не до порівняння з відсотками за позикою), поки я не придумаю, яким чином їх краще пустити в діло. А тим часом треба їх покласти в якесь місце, де їм буде безпечніше.
Спливла на ум шабатурка, у котрій лежав червоний хвойдівський капелюшок. Там вона ховала свої гроші, і вони там пролежали в безпеці бозна-скільки часу. У гаманці в мене їх було забагато, щоб просто заткнути за стрічку, тож я подумав, що покладу їх у сам капелюшок. Там вони полежать лише до моменту, коли в мене з’явиться привід з’їздити знову до міста.
Я зайшов у спальню, голий-голісінький, і відчинив дверцята шафи. Відсунув убік шабатурку з її церковним білим капелюшком і потягнувся по другу. Тоді я був заштовхав її аж до задньої стінки полиці і тепер мусив зіп’ястися навшпиньки щоб її дістати. Вона була обв’язана еластичною стрічкою.
Я підчепив стрічку пальцем, щоб підтягнути шабатурку, й відразу ж усвідомив, що вона здається надто важкуватою — ніби замість капелюшка тепер у ній лежить цеглина — а слідом якесь дивне відчуття студеності, немов рука моя потрапила у крижану воду. За мить мороз обернувся вогнем. Біль був такий сильний, що в руці зсудомило всі м’язи. Рикнувши від здивування й болю, я оступився назад, розсипаючи навсібіч гроші. Пальцем я не переставав чіплятися за еластичну стрічку і шабатурка вилетіла з полиці. Припавши до кришки, на ній сидів норвезький пацюк, що здався мені вельми знайомим на вигляд.
Ви можете мені сказати: «Вілфе, всі пацюки схожі один на іншого». І в звичнім порядку рація на вашому боці, але саме цього я впізнав; хіба не він тікав від мене з коров’ячою дійкою и пащі, немов із сигарою?
Шабатурка звільнилася від моєї скривавленої руки, і пацюк гепнувся на підлогу. Якби я мав час на роздуми, він би знову втік, але свідоме мислення в мене було заблоковано болем здивуванням і жахом, що їх, як мені здається, відчуває будь-яка людина, коли бачить, як дзюрить кров із частини її тіла котра ще кілька секунд тому була цілою. Я навіть не пам’ятав що стою голий, як у час свого народження, я просто наступив правою ногою на пацюка. Почув, як тріснули його кості, відчув, як чвакнули його нутрощі. Кров разом з розчавленими кишками порснула в нього з-під хвоста, забризкавши мені ліву щиколотку теплим. Він намагався вивернутись і вкусити мене знову; я побачив, як клацають його великі передні зуби, але дістати мене йому не вдавалося. Тобто поки я тримав ступню на ньому. Тож я її і тримав. Я придавив його ще дужче, притискаючи поранену руку собі до грудей, відчуваючи, як тепла кров зволожує мені там густі зарості волосся. Пацюк вигинався й бився. Хвіст його спершу хльоснув мене по литці, потім обвив щиколотку, ніби вуж. Кров ринула в нього з рота. Чорні очиці вибалушилися, мов скляні кульки.
Я довго так стояв, з помираючим пацюком у себе під ступнею. Усередині він був розчавлений ущент, його нутрощі перетворилися на кашку, та все одно він борсався, намагаючись укусити. Нарешті він перестав рухатись. Я постояв на ньому ще десь хвилину, воліючи переконатися, що він не прикидасться мертвим опосумом (пацюк у ролі опосума — ха!), і тільки коли врешті впевнився, що він здох, я зашкутильгав до кухні, залишаючи криваві сліди й збентежено думаючи про пророцтво, котре колись отримав Пелій [50] : остерігатися чоловіка в одній сандалії. Але ж я не був Ясоном — я був одурілим від болю й збентеження фермером, фермером, котрому, схоже, було пороблено забруднювати своє ложе кров’ю.
50
Пелій (Пеліус) — давньогрецький цар; убив свою матір за те, що вона, народивши двійню від хтивого злягання з богом Посейдоном, покинула Пелія з братом напризволяще помирати в горах, де їх знайшов і виховав пастух. Пелій отримав пророцтво, що його скине з трону чоловік в одній сандалії, босим на одну ногу до нього з’явився Ясон (небіж Пелія по матері), котрого Пелій відправив на пошуки Золотого Руна («на смерть»), проте Ясон повернувся з Руном і дружиною Медеєю, котра хитрощами змусила дочок Пелія порізати й зварити свого батька.