Повний місяць
Шрифт:
Коли він знайшов їх із Юрком, аби з місця в кар'єр повідомити про арешт та засудження Ігоря, молода жінка чомусь не мала жодного сумніву, як розмова піде далі. Так і сталося. Сомов не ускладнив собі життя, хоча б для пристойності влаштувавши Ларисі бодай короткий період залицянь. Замість того, не дочекавшись, поки вона дочитає чоловікового листа до кінця, заявив: дружиною засудженого за політику краще не бути. Уточнив — для її дитини ліпше.
Лариса не встигла заперечити. Хоч не надто й хотіла – в неї просто не знаходилося в той момент потрібних слів. Сомов же атакував далі. Пояснив буквально на пальцях: у нього є можливості швидко оформити її розлучення з Вовком. Для цього слід написати заяву про небажання далі вважатися дружиною ворога народу. Після того Віктор скоренько влаштовує їхній шлюб, бере родину під опіку та, відповідно, на повне утримання й забирає з собою на місце нової служби. Де б вони не опинилися, йому надається житло. Дружина ж офіцера НКВС без проблем отримує роботу за фахом. Вчитель математики? Хай буде так.
Припущення підтвердилися абсолютно точно. Хіба що Лариса не могла передбачити, в якій саме формі, в який спосіб Сомов запропонує їй себе. Коли розклав усе по полицях, все одно розгубилася — настільки, що не мала сил опиратися стрімкості й натиску ще одного давнього знайомого.
Так вона стала Сомовою.
Законний шлюб зобов'язував спати в одному ліжку та виконувати подружні обов'язки. Лариса прийняла й це, адже сама, без примусу, в силу обставин погодилася оформити стосунки. Втім, у всьому, пов'язаному з ліжком, складалося не так уже погано для неї. Коли настала та сама перша ніч, Сомов від несподіваної радості, через те, що вдалося без опору завоювати жінку, якої домагався давно, напився. Все скінчилося для нього дуже швидко, хоч сам новий чоловік, як переконалася Лариса потім, мало що запам'ятав.
Їй лишилося трошки підіграти йому.
Тоді.
Й надалі.
Згодом узагалі зітхнула з полегшенням. Служба в апараті УНКВС, потім – призначення в Сатанові, котре вимагало ще більшого навантаження, забирали весь Вікторів час. Лариса навіть навчилася вираховувати й передбачати повернення Сомова додому, аби під цей час відправляти спати Юрка й вкладатися самій. Вона чула прихід Віктора. Та лежала з заплющеними очима, вдаючи втомлену та міцно сплячу. Справді засинала, коли Сомов, крекчучи, сопучи, часом — відригуючи вечерю, й майже завжди — дихаючи перегарними вихлопами, мостився поруч. Попервах ще намагався чогось домогтися, клав руку на стегно чи сідницю, легенько термосив. Іноді Лариса зображувала сонне: «Я заморилася сьогодні», але загалом узяла за правило не реагувати на подібні жести.
Зрештою, вони звикли один до одного.
Це якщо не зважати на напади люті, котрі Віктор, до його честі, все ж таки стримував при Юркові. Та це зовсім не означало, що лють не гамувалася. Може, якби Лариса час від часу дозволяла їй виходити, цей неприємний вантаж не накопичувався б десь глибоко всередині Сомова. Але не могла нічого з собою вдіяти. Щойно Віктор зривався, миттю натикався на холодну стіну спротиву. Частково озброївшись спостереженнями, частково — власним досвідом, Лариса переконалася: жінка в такому стані для чоловіків набагато небезпечніша, ніж здатна кричати й істерити у відповідь, кидаючись взаємними звинуваченнями, згадуючи старі образи й придумуючи на ходу нові.
Тож варто було Вікторові зараз переступити поріг, як вона відчула: сталося щось дуже неприємне, невтішне для нього. І подія якимось незрозумілим Ларисі боком стосується її.
— Юр, уроки зробив? — запитала спокійно, тим самим застерігаючи Сомова від початку серйозної розмови твердим поглядом.
— Математика лишилася.
— Чому ти завжди починаєш зі складного? Навпаки, поки є сили, лузай те, що простіше.
— Так математика ж непросто, мам!
— Хто тобі це сказав? Невже два плюс два для семирічного хлопчика складніше за чистописання?
Лариса посміхнулася, заохочуючи й Сомова. Той сухо кивнув, навіть кинув:
— У мене ніколи диктанти не виходили. Вчителька казала — мої зошити не можна показувати стороннім. Пам'ятаєш, Ларо? Ще всі сміялися.
— Було, — погодилася Лариса, ще трохи відтягуючи початок явно неприємної розмови.
— А чого ви сміялися? — поцікавився Юра. — Мам, що тут смішного? Дядь Віть, а?
Так вони домовилися відразу, й на дотриманні цієї умови Лариса наполягала категорично — її син не називатиме нового чоловіка татом, а Сомов нічого не робить для того, аби оформити усиновлення.
— Розумієш… Слухай, поясни ти дитині, твої ж диктанти.
— Дурниця взагалі… Ну, вчителька в нас була дивна. Вона якось видала перед усім класом, коли перевірила диктанти: бачте, це не написаний текст, це — шифрограма. Ще приймуть за ворожий тайнопис. Буде тобі, Сомов, веселе життя. Доведеться писати пояснення, де треба, розбірливим почерком.
— А де треба, дядь Віть?
— Де треба — там і треба.
Лариса промовчала. Сомов навмисне не сказав, що немолода вчителька, педагог старого гарту, не просто так ризиковано пожартувала. Вона розгорнула й показала всьому класу ці каракулі. А потім хтось поцупив зошит та почепив на дошку в коридорі, де звичайно висіла мальована стіннівка з карикатурами на шкільних двієчників та хуліганів. Згодом, уже по закінченні школи, Лариса випадково дізналася: першою справою, порушеною Віктором Сомовим, щойно він влаштувався на службу в НКВС, було звинувачення тієї самої вчительки в підготовці замаху на товариша Сталіна. Пізніше в газеті надрукували: викрита змовниця мала буржуазне коріння, потай ненавиділа радянську владу, знала англійську мову. І, як англійська шпигунка, перекладала підривні, написані троцькістами пасквілі англійською, переправляючи їх за кордон.
Що ж, він саме зараз згадав ту історію.
— Відпочинь, Юр. Поки тепло й не темно, побігай на вулиці. Подихай повітрям, наберися сил. Математику зробиш, я перевірю й сядемо вечеряти. Бо в мене теж купа зошитів, а там такі тайнописи…
Лариса відмахнулася, ніби закликаючи всіх не морочити голову. Юрко любив, коли дозволяли зробити паузу в уроках, підхопив легеньку курточку й чкурнув на двір. Озирнувшись йому вслід, Сомов важко пройшов, грюкнув табуреткою, сів, аби дивитися прямо на дружину. Та, своєю чергою, відсунула невеличкий стосик зошитів, відкинулася на спинку стільця, поправила білу шаль на плечах, схрестила на грудях руки.
— Що трапилося? Тільки давай без непотрібних вступів, Вікторе.
— Не мій метод. Правильно придумала пацана відправити. Я сам збирався вигнати.
— Вигнати?
— До слів не чіпляйся, — Сомов кахикнув. — Я скажу, але він не повинен знати, пацан. Ти мусиш. Вовк утік із місць позбавлення волі, Ларисо.
Вона рвучко підвелася.
Стілець шарпонула надто різко. Не втримався, упав, і здалося — гуркіт від падіння струснув кімнату. Здригнулася і сама Лариса. Зняла окуляри, поклала на стіл перед собою, вперлася стиснутими кулачками в стільницю, опустила голову, уникаючи погляду Віктора. Затим, уже спокійніше, повернула окуляри на місце. Підняла стілець за спинку. Сіла, примостила на поверхні столу гострі лікті, сплела пальці рук перед собою. Могло скластися враження — вона молиться. Навіть самій Ларисі на коротку мить так уявилося, бо запитала те, про що зазвичай просять у Бога, почувши таке:
— Живий?
Видно, Сомов чекав схожої реакції, бо до тривоги додалася нитка задоволення.
— А тобі б як хотілося?
— Смерть Ігоря мені точно не потрібна. Я взагалі проти, аби помирали люди.
— Війна.
— Мені війна також не подобається. Тобто… Вибач…
— За що?
— «Також» — не те слово. Не годиться. Люди, звісно ж, помирають не лише на війнах. Історія знала хвороби, епідемії, голод… Трошки більше, як десять років тому, ми таку пошесть пережили. Але епідемію можна зупинити, якщо почати лікувати людей. Голоду на буде, коли дати всім поїсти. Кого потрібно вилікувати чи нагодувати, аби зупинити війну?