Повний місяць
Шрифт:
— Люба! ЛЮБА! Чекай, Люба!
Якби почула — зупинилася б. Чи принаймні відгукнулася. Але сутінки не відповіли, й Левченко пересвідчився остаточно: дівчини попереду таки не було. Він вискочив за нею не відразу. Проте не такий великий розрив у часі: хвилин десять, більше — навряд. Так скоро, аби зовсім зникнути з очей, медсестра відірватися від нього не могла.
— Люба! ЛЮБА! ЛЮБА!
Зараз відповіли.
Це почулося ззаду, за спиною, від залишків мурованої стіни.
Звук.
Голос.
Рик.
Немов огризалася на незнайомця потривожена звірина. Чужак, до того ж — людина зазіхає з доброго дива на її територію. Тож треба подати голос, вказати стороннім на свою присутність і на те, хто тут насправді хазяїн.
Рука вже рвонула пістолет із кобури. Розвертаючись на гарчання, Левченко одночасно стрибнув убік, збільшуючи сектор обстрілу — на випадок, якщо доведеться стріляти. Нікого не побачив, та вказівний палець ліг на спуск, великий звичним рухом скинув запобіжник. Андрій повів дулом перед собою, чекаючи нападу будь–якої миті.
— ЛЮБО!
Знову гарчання.
Цього разу не здалося.
Звук чіткий, ясний, нелюдський.
— Хто тут?
Левченко ступив уперед.
Крок.
Другий.
Третій.
— ЛЮБО!
Темна постать шаснула з–за муру.
Андрій не розгледів, хто — або що — це. Між ними виявилася досить велика відстань, і якщо це людина, то вона спритно й стрімко рухалася не на двох, а на чотирьох.
— Стій. СТІЙ! СТІЙ, ЗАРАЗА!
Для того, аби перестрибнути мур у місці, де був пролом, істота випросталася. Тепер стояла на двох, ними ж відштовхнулася від землі.
Стрибок.
Постріл.
Нікуди не влучив: той — або те — в кого він цілив, без перешкод подолало мур та помчало в бік лісу, не озираючись. Вилаявшись та знову стрельнувши, тепер уже — перед собою, в ніч немов у копійку, Андрій відчайдушно рвонув за втікачем.
Хоч як не наздогнав би.
Спритність у того була нелюдською.
Чи, може, здалося….
Та не це зупинило. Коли порівнявся зі старою брамою, око зачепилося за щось незвичне, зайве. До останнього сподіваючись — це помилка, такого не буває, нічого страшного не сталося, але й не вірячи в дива, Левченко кинувся туди.
Аби пересвідчитися: таки нога. Жіноча нога, взута в старий стоптаний туфель.
Любин туфель.
Уже не вповні контролюючи себе, Андрій узявся за ногу, потягнув. Друга нога підігнулася, плаття задерлося до середини стегон. Дівчина опиралася, та напад стався швидко, вона навряд чи встигла щось зрозуміти. Чому не кричала, він не чув нічого схожого попереду…
Левченко виволік тіло.
Сріблив повний місяць.
У його безжальному світлі дівчина лежала на спині, дивлячись на того, хто не встиг урятувати, мертвими очима.
Все ціле.
Наче.
Крім горла.
Пошматоване, розірване, перегризене.
Кров ще пульсувала, поволі заливаючи подертий плащик та світле плаття.
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ
Частина друга
ВЕРЕСЕНЬ ТРИВОГИ
Розділ четвертий
Антигени
Теплий ніби виринув із ночі.
Голуб чекав дві доби. До того довгенько крутився в самому Кам'янці, намагаючись вийти на його людей. Заходив здалеку. Мав при собі трошки коштовних бряцалок: потрусив евакуйованих у Пермі, довелося залишити по собі два трупи. Не те, щоб шкодував. Просто в нинішньому становищі, коли нема на кого особливо покластися, не ризикуючи нарватися на вирок блатного товариства, іншого способу замітати сліди не бачив.
Ті, хто зможе його впізнати, жити не повинні.
Отак.
Через те працював сам. Тримав дистанцію від тимчасових, випадкових компаній. Не світився ніде. Але водночас поле діяльності без підтримки таких, як сам, було значно обмеженим. Нічого, обходився тим, що вдавалося надибати, негайно роблячи ноги з чужої території.
З дитинства Голуб пам'ятав себе лише безпритульним волоцюгою, котрий змалечку стояв на шухері за наказом старших злодіїв. У свої тридцять років мав безцінний досвід нелегального життя. Тож йому вдалося дістатися з–за Уралу на Поділля, уникаючи міліцейських облав та військових патрулів. Опинившись–таки в Кам'янці–Подільському, пристроївся в самотньої молодички. Вона писала нудні казенні довідки в якійсь конторі, підробляючи при цьому проституцією, бо жити ж якось треба. Задобривши пасію золотим ланцюжком, Голуб через неї почав поволі зондувати можливість скинути все своє рижйо оптом.
Нова подружка поводилася обережно, що виглядало цілком зрозумілим. Відтак за кілька днів усе ж таки звела свого кавалера з баригою. Далі Голуб перестав критися, пояснивши: товар товаром, але він мацає тут або в околицях виходи на Жору Теплого чи когось із його людей.
Спершу барига зробив вигляд, що нічого не при ділах. Потім, коли Голуб всує згадав кілька прізвиськ спільних із Теплим знайомих, новий приятель погодився подумати. Довелося знову терпіти днів зо три. Причому, виходячи в місто, відчував за собою нагляд невидимих очей. Нарешті пасія вказала місце, де на нього чекають. Коли почав збиратися, не сховалося: дівиця зітхає полегшено. Навряд чи прагнучи повернення кавалера.
Ось за таких обставин Голуб опинився в невеличкому старому будиночку під самою скелею, на якій розкинулося старе місто. Задній двір майже впритул упирався в стрімку, порослу кущами стіну кам'яного урвища. Спереду, зовсім недалеко від хвіртки, бурунила річкове каміння неглибока вода прудкого Смотрича. Тут йому виділили маленьку, схожу на комірчину, кімнатку. Поруч спала горбата, подібна до казкової вурдалачки баба, і чути її було лиш тоді, коли молилася. Решту часу або поралася у дворі, або чимось грюкала в хаті. Годувати гостя не забувала, та жодного слова Голуб за весь час із неї так і не спромігся витягнути.
А на другу ніч той, кого він так довго шукав, з'явився.
Почувся шум — скрип дверей, гучні кроки, тупіт. Підхопившись, Голуб сів на лежаку, зібрався гукнути бабу, бо не знав, кого ще. Відкрив уже рота — не встиг. Очі засліпив промінь ліхтарика, в лице врізався кулак. Били точно, влучно, одночасно роз'юшуючи носа та розсікаючи губу. Але цей удар не звалив, удруге влупили в грудину — не молотом, та все одно сильно. Коли Голуб заточився, міцне коліно тут же вперлося в пах, від чого той, не стримавшись, заскавчав, а просто в лоба ткнулося револьверне дуло.