Повний місяць
Шрифт:
— Чого… ти чого…
Очі Балабана дивилися на Вовка дуже спокійно. Губи ледь ворушилися, та говорив старий злодій чітко.
— Перев'яжу.
— Не треба… Голуб — сука… Я знав…
— Чого ж тоді пішли з ним?
— Жереб витягнув. По–чесному все… Порядок… Не треба…
— Чого не треба?
— Здохну… Хотів померти… на волі… А так здохну…
— Теж на волі.
Виправдання дійсно вийшло слабеньким.
— Вірно… На волі… Річка, дерева пахнуть… Пташки… Ти чуєш птахів, Офіцере? В бараку їх не чуть… Знаєш, що за пташки?
— Ні.
— І я не знаю… Жаль… Відхідну співають… мені… А хто — хрін утнеш… Ти не сиди тут біля мене, Офіцере… Йди… Дійди тільки… Знайди…
— Кого?
— Хоч падлу ту, яка тебе сюди… Потім бабу твою з дитям… У мене не буде ніколи… Обірветься… Чомусь тільки тепер доходить: не продовжиться рід…
— От коли заговорили, — Ігор вирішив обмежитися лиш цим, не бачив смислу у спробі виховувати перед смертю старого, битого, бувалого в бувальцях злодія.
— То дурня… Я чув, Голуб тобі щось кричав… Він не все знає…, — дихати Балабану ставало дедалі важче. — Дійди до Солікамська. Дійдеш, знаю… Не попадися, дійди… Запам'ятай адресу… Запитаєш Короля. Скажеш — від Балабана. Про все йому… ну… що тут бачив… Документи там є, гроші… Король допоможе зникнути… Він на мене чекав… Кореш мій давній… Мене тут… Пташки… Вода тече… Я чую, як тече…
— Адресу! Чорт, адресу!
Балабан говорив зовсім тихо. Аби розчути, Вовк змушений був нахилитися ближче. Сподівався — усе вірно запам'ятав. Повторив про себе.
Повіки старого опустилися. Зімкнулися губи.
Ігор намацав нитку пульсу на шиї. Б'ється. Слабенько — але сіпається. Живий ще. Надовго? Хто знає…
Ніч остаточно вступила у свої права. З–за верхівок обережно, ніби боячись потривожити спокій утікача, визирнув місяць. Блиснула в його сяйві річка.
Дійди. Дійдеш, я знаю.
Колишній старший лейтенант Червоної Армії, засуджений за статтею п'ятдесят вісім, пункт десять, ворог народу, втікач, озброєний лише блатарською заточкою, Ігор Вовк підвівся, зітхнув, глянув на місяць. Потім — на воду. Знову зітхнув.
А тоді, не повертаючись уже до непритомного старого злодія, неквапом зайшов у річку.
Відчув силу течії. Спробував зрозуміти, де вона меншає.
Зайшов у воду по пояс, зовсім не відчуваючи холоду.
Ліг, спіймавши плин води.
І поплив.
Розділ третій
Місяць у Водолії
— Ух, яке товариство! Вечір добрий. Між іншим, Савичу, я вас замучився шукати!
— Ви працюєте в міліції, Андрію. По старому — поліції…
— Так–так, товаришу Нещерет! Я вас попрошу! — Левченко додав голосу вдаваної суворості. — Поліція — то одне. Міліція — абсолютно, я б сказав — кардинально інше. Всякий, хто порівнює міліцію з царською, чи не дай Боже — німецькими поліцаями, негайно піде під суд!
— Дякую, що хоч не під трибунал. Але я закінчу.
Це була улюблена фраза доктора Нещерета. Познайомившись із ним не так давно, Андрій спілкувався з лікарем лише по службі. Часом здибалися отак, коли той заходив до Поліни Стефанівни на чай і карти. Лікар із бібліотекаркою виявилися майже однолітками, мали багато спільного, обоє любили преферанс та покер. Подекуди Стефанівна розкладала пасьянс чи гадала, від чого Савич діставав помітне задоволення. Іноді Левченкові здавалося — немолоді люди просто небайдужі один до одного. Не бачив у цьому нічого поганого, іноді просто тішився, дивлячись на парочку збоку. Ну, а як уже говорили, коронні фразочки запам'ятовувалися. Найчастіше, коли Нещерет збирався щось закінчити й попереджав про це, все лиш починалося. Доводилося вважати, аби не втрапити в словесний капкан.
— Ну–ну, — кивнув Андрій.
Знявши кашкета, він пригладив йоржик волосся та намагався не затримувати погляду на ще одній гості. Котра з його появою стихла й завмерла, ніби її застукали за чимось непристойним.
— Так я ось про що, пане Андрію…
— Знову ваша звичка панькатися!
— До моїх звичок ви звикли, пардонте за тавтологію! Гаразд, товаришу Левченко, ви служите в міліції. Уточнювати коло ваших обов'язків не будемо. Для нас важливо інше: ви ловите злочинців. Ви їх шукаєте. Отже, ви — пошуковець, нишпорка. Детективними історіями не цікавились?
— У житті вистачає.
— Даремно. Часом вигадані злочини, придумані вбивці та несправжні сищики дають таким, як ви, Андрію, масу підказок. Керують вашими діями, так чи ні?
— Ніхто моїми діями не керує. Хіба начальство, — Андрій посміхнувся. — Ви ось все колами ходите, Савичу. Ніяк не закінчите.
— Момент–момент! Чому вчать сищиків справжніх, як ось ви, ті детективи, котрих вигадали письменники? Люди, зовсім не знайомі з вашою службою, взагалі далекі від реального життя?
— І чому ж вчать? — взявши собі табуретку, Левченко присів до столу.
— Хочеш розгадати страшну та заплутану таємницю, хочеш когось або щось знайти — дивитися треба під носом! — видав Нещерет переможно. — Розгадка часто проста. І вона — перед очима! Повертаючись до вашого питання, Андрію. Кажете — замучилися мене шукати? А не треба мучитися! Слід просто повернутися до себе додому. І все відразу з'ясується, стане на свої місця! Я у вас під носом, ось тут, нікуди особливо й не ховаюся!
— Он ви як завертаєте!
У подібних словесних пасажах був увесь доктор Нещерет. Хоча переставав грати й чудити, коли йшлося про його суто професійну, медичну сферу. Там пояснював усе чітко, стисло, ясно.
Медицина в міліцейській роботі завжди допоміжна. І хоча для розтину, якщо це було необхідно, тіла відправляли анатомам в область, Антон Савич постійно надавав на місці ті консультації, котрі не вимагали деталей.
Зовні Нещерет нагадував усіх старорежимних професорів разом узятих, бачених Левченком у кіно. Не обов'язково ці благообразні дивакуваті живчики були лікарями. Та будь–хто з них цілком підходив, коли треба порівняти з кимось сатанівського доктора.
На думку Андрія, якби Нещерет мав трошки більший зріст, цілком ставав подібним до вченого мужа з кіно про депутата Балтики, якого зіграв Микола Черкасов. Між іншим, самому Андрієві кіно не сподобалося. Він чомусь неохоче сприймав історії про те, як аристократи під фінал починали загравати з пролетаріатом. Та списував це на свої особисті таргани. Тим більше, що Антон Савич був подібний не на самого актора, а на зіграного ним вченого Полежаєва.