Повний місяць
Шрифт:
Балабан спохмурнів. Пошарив чіпким поглядом по напівтемному бараку, намацав Льоньку біля груби в кутку. Той сидів, утягнувши голову в плечі, та, мабуть, відчув щось — боязко зиркнув у їхній бік, тут же повернув голову назад.
— Ясно, — протягнув він, хруснувши при цьому пальцями. — Ти розумієш, Офіцере, куди лізеш? Пальцем ворухну — тебе на перо посадять. Хрюкнути не встигнеш. Віриш чи ні?
— Вірю, — Ігор говорив чисту правду. — Тільки для чого? Смисл який? Аби не брати мене третім, замість жирної табірної курви?
— Ти чужий, — відрізав Балабан. — Хоч із тобою люди тут тасі–васі, але у таких справах ти — не наш.
— Рохля з фарбованими губами — сильно ваш?
Кадик Балабана смикнувся на зморшкуватій шиї.
— Поговори ще в мене.
— Для чого ж я і й прийшов до вас, Балабан, — втрачати справді не було чого, Ігор пер напролом. — Яка різниця, хто й коли мене підріже? Кум уже вербував. Це такий обмін: він мені зробив, бач, добро. Розказав про жінчину зраду. А я йому за це повинен писати різні розписки. Так ясно чи ще ні?
Брови старого злодія сіпнулися вгору.
— Ти погодився?
— Відмовлюся — почнеться в мене веселе життя. Між іншим, Божич натякнув, і то досить прозоро: якщо не підпишуся, він хоч як пустить чутку, що я — стукач. Ви ж мене за це в сортирі втопите, хіба не так?
— Втопимо, — з серйозним виглядом підтвердив Балабан. — Живим засунемо в лайно. Наковтаєшся за свої гріхи.
— Значить, у мене хоч як виходу нема. Й жити мені недовго, такий капкан. Ось для чого майор постарався. Тому вихід один: тікати з вами. Застрелять — то хоч не лайном захлинуся. Зловлять — до смерті не заб'ють, строк накинуть за втечу. Але хоч стукачем не стану напевне. Загнали, бачте.
Старий злодій пошкріб підборіддя.
— Що кумові сказав?
— Поки нічого. Час на роздуми взяв.
— Мудро, — Балабан хруснув пальцями. — Під пером ти зараз ходиш, Офіцере, бо знаєш про втечу. Свідок ти, не потрібен нікому. На що надіявся, коли йшов на цю розмову, — чорт тебе знає….
Відчувши — старий чекає відповіді, Вовк, тим не менше, вирішив: розумніше відмовчатися. Балабан же, схиливши голову набік, глянув на співбесідника якось зовсім незнайомо.
— Але вірно все зробив. Молодець. Сам прийшов. Після того взяти тебе на втечу — це законно, за нашими поняттями. Правильно, гори він вогнем, Рохля. Тільки зайвим буде. А тут, у зоні, йому добре. Ніхто не ображає. Четвертий не потрібен, Офіцере. Одне скажу: пов'яжемося всі разом. Доведеться тобі бути з нами після того до кінця. Готовий? Я за тебе поручуся. Слово Балабана ще важить, де треба.
Звісно, Ігор був готовий. У нього вкотре не лишалося виходу.
Інакше не вирватися звідси.
Не дістатися рано чи пізно до Сомова.
Не перегризти його погане горло — а вчепитися в нього Вовкові чомусь кортіло найбільше, зібрався шматувати ворога зубами, навіть якщо інша зброя буде.
Після того Проша Балабан коротко виклав новому спільникові план утечі.
А за три дні вони вже сиділи біля вогнища в тайзі на лісосіці, чекаючи сигналу.
Тому й дивилися косо мужики–лісоруби: після команди перепочити Ігор, з силою загнавши сокиру в повалений стовбур, неквапом посунув до багаття блатних.
Дзвеніли комарі.
О цій порі, наприкінці короткого літа, під Солікамськом їх лишалася ще тьма. Здавалося, відчуваючи прихід швидких холодів, справжні хазяї тайги жирували наостанок, залазячи людям у носи, вуха, атакуючи очі, залітаючи часом у відкриті роти. Дим від кострищ не завжди рятував, тож чи не єдиним виходом для блатних виявився Льонька Рохля — зробивши опасисте віяло з листяних гілок, старанно розганяв комарині хмари від «дядів».
Закон не дозволяв блатним працювати. Але на лісосіку вони вибиралися в повному складі, гуртувалися окремо, палили вогнище, курили й часом травили байки з конвойними. Зараз відбувалося те ж саме, не було в їхній поведінці нічого дивного й нового.
На приспану пильність був перший розрахунок.
Говорячи тоді зі старим злодієм, Ігор навмисне оминув його хворобу. Тепер, дивлячись, як рішуче, попри свій вік та стан, налаштований Балабан, остаточно зрозумів: спроба втечі для нього — останній відчайдушний ривок. Якби не хвороба, старий би цілком комфортно почував себе в табірних умовах. Із розмов Вовк дізнався — той вперше сів ще до революції, випустили по амністії весною 1917 року, гуляв на волі аж до непу [7] , потім став проводити за ґратами значно більше часу, ніж на волі. Статус законника дозволяв не надто перейматися цим. Але все ж таки свобода й далі манила. Тепер ризик померти на койці в табірній лікарні став очевидним. І Балабан наважився йти у свій останній бій.
7
Нова економічна політика (неп) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках від 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства. Згортання непу почалося з другої половини 1920–х років, фіналом стало «розкуркулення» заможних селян та політичних репресій «буржуазних посіпак».
Надто поважав себе, аби дозволити хворобі зжерти його тут, за колючим дротом.
Ковтнути волі й померти. Що ж, вирішив Ігор, хай це принцип злодія — але не найгірший.
Втікачі не змовлялися наостанок. Усе вже проговорено наперед. Лишалося чекати, поки почнеться, — і це почалося. Правда, зовсім не так, як уявляв собі Вовк.
Льонька–Рохля, заспокоївшись після розмови Ігоря з Балабаном, ганяв комарів від знуджених блатних. Ураз Ігор перехопив знак — Голуб комусь ледь помітно кивнув. Один із злодіїв тут же ступив ближче до розкладеного між двома стовбурами багаття, підхопивши по дорозі гілку з листям, з усього видно — заготовану наперед. Жбурнув, накриваючи вогонь, заклубився густий білий дим.
— Якого хера! — почулося обурене. — Нема чого робити?
Відразу кілька людей довкола закашлялися. Конвойні з матюками відступили трошки далі. Вовк, відчувши — зараз повинно щось статися, напружився. Та дійсність, однак, перевершила всі сподівання.
Хтось із блатних ніби ненароком зайшов Рохлі за спину.
Поштовх — і Льонька зник у густій димній хмарі.
Дуже короткий час, лише кілька секунд, його ніхто не міг побачити. Коли з'явився знову — не вийшов, випав. Його спритно підхопили попід руки, вмостили на землю, приперли до найближчого стовбура. Вирівняли ноги, впираючи та надаючи тулубу стійкості: заморився хлопчина комарів ганяти, присів на короткий час перепочити.
Але Рохля не відпочивав.
Він був мертвий.
З лівого кутику рота тягнулася тонка червона цівка.
Ігор здригнувся, сіпнувся, повернувся всім корпусом до Балабана. Той зустрів його холодним злим поглядом, а правий бік легенько вжалило вістря заточеної піки — її стискала правиця Голуба.
— Не рипайся, — процідив він, а Балабан додав, голосно шепочучи:
— Списали. Нікому цей півник уже не потрібен. Знав забагато, не можна тут лишати. Хіба ні?
— Не домовлялися, — видушив із себе Ігор. — Ми так не домовлялися.