Повний місяць
Шрифт:
Далі Ігор не встиг нічого зробити.
Надто стрімко й несподівано все сталося.
До того ж він за звичкою все ще тримався від блатних на певній відстані. Скоротити її махом не міг. Коли ж зробив–таки різкий порух у їхній бік, Голуб уже виймав із живота старого злодія заточку.
Вовк зупинився. Навіть зважаючи на обставини, він не міг собі уявити, як рядовий бандит, котрий ще вчора за наказом пахана подавав йому кружку з чифірем, сьогодні спромігся запросто підняти на злодія в законі руку. Порушивши цим усі можливі тюремні табелі про ранги й розламавши по сходинках, здавалося б, міцну, будовану десятиліттями ієрархічну драбину. Ігор так само не вирішив, як йому поводити себе. Поки думав, Голуб, притримуючи Балабана за плече, аби не впав, примірився — й вдруге всадив заточку в живіт жертви. Тепер уже цілячись точніше.
Старий злодій захрипів.
Цівки крові потекли з обох кутиків рота. Зараз він став схожий на казкового вурдалака, який перепив крові нещасної жертви.
Забравши руку, Голуб відступив.
Балабан повалився на землю живим мішком.
Розвернувшись до Вовка всім корпусом, щербатий запитав спокійно, ніби нічого особливого не сталося:
— Ти зі мною?
— А…
— На! — різко перервав Голуб. — Проша спікся. Нас тут двоє, ніхто не дізнається. Скажемо — двинув коні по дорозі. Поховали в тайзі. Сам винен.
— Хто?
— Балабан же, хто… Напружив бродяг, кігті рвонути вийшло, прикрили старого. А бач, дарма на себе надіявся. З ним ми б далеко не зайшли, Офіцере. Баласт, гиря. Вдвох проберемося швидше. Сухарі є, маза твоя про сплав водою реальна, впрягаюся. Нам до Солікамська дійти, люди чекають. Є ще в старого можливості на волі… Тобто, були. Ксиви змайструють — не підкопаєшся. Далі — воля, зведу тебе з людьми. Жора Теплий мені кореш. Краєм вуха почув, де він може бути, туди пробираємось. Прийме, як рідних. Аби вибратися звідси, а ми виберемося, Офіцере, нас же…
Відштовхнувшись ногами від землі, Вовк стрибнув.
Тюрма, етап і табір не встигли забрати решту сил. Хоч Голуб виглядав міцнішим, та на боці Ігоря грала несподіванка. У русі встиг перехопити руку з заточкою, повалив щербатого на спину, притиснув вагою тіла, кілька разів ударив зап'ястком, намагаючись вибити зброю — і вибивши її. Відволікся для спроби перехопити. Цим дав Голубу фору — коліно тут же вдарило знизу між ніг, не сильно, але відчутно. Тупий біль змусив Ігоря ослабити хватку. Голуб скинув противника з себе, відкотився, скочив на рівні. Вовк зробив це майже одночасно, і тепер обоє стояли, зігнувши ноги в колінах та стиснувши в кулаки розведені руки. Заточка лежала осторонь, та все одно — між ними.
Ігор зробив обманний рух, ніби збираючись атакувати Голуба голіруч. Коли ж той повівся, піддався — знову стрибнув. Повалився на землю, в падінні зміг дістати пальцями заточену залізку. У перекаті підтягнув її до себе, схопив міцно, скочив на ноги, згадавши спортивну юність. Носок кирзака зустрів щелепу Голуба, котрий миттю опинився поруч. Вовк не мітив навмисне в лице, не лупив носаком прицільно та професійно. Брикнув, сам не знаючи, куди влучить.
Вийшло боляче. Голуб завив, схопився за забите місце, позадкував. Очі горіли ненавистю. Та небезпечна залізяка в Ігоревій правиці все ж таки стримувала. Якийсь час вони стояли один навпроти одного, сопучи й вирівнюючи дихання. Нарешті щербатий вичавив:
— Тобі щастить сьогодні. А може — ні, як глянути.
— І як же можна глядіти?
— Подумай. Разом нам тепер дороги нема. Сам ти не вийдеш звідси. Балабана доведеться лишати. Хіба поріжеш його на філе, — Голуб недобро всміхнувся. — А я вийду. Ми сибіряки, дід у мене білку в тайзі промишляв. Я ж не завжди з блатними гужувався, так склалося. Довга історія…
— Засунь собі свою історію в задницю, Голубе.
— Бач, правда. Не треба воно тобі. Так я пішов. Щасливо залишатися.
Говорячи, щербатий задкував.
Вовк запізно зрозумів його мету.
Стежив за рухами, готувався не пропустити можливу атаку, рахував варіанти. Але зовсім забув, що за спиною Голуба — їхній мішечок із сухарями. Тому розгубився, коли той, спритним жестом підхопивши єдиний їхній харч, переможно підняв трофей у повітря, навіть потрусив здобиччю, хвалячись.
— Віддай! — вирвалося в Ігоря, хоч точно знав — не віддасть, треба забирати силою.
У відповідь Голуб зігнув у лікті ліву руку, помахав перед Вовком, показуючи непристойний жест.
— Забери! Йди сюди, забери, фраєр дешевий!
Зціпивши зуби, Ігор ступив уперед.
За спиною голосно застогнав Балабан.
Насилу стримавшись, аби не повернутися й не відкрити себе для контратаки, Ігор замість наступати, відійшов, ставши так, щоб прикрити пораненого старого собою. Стогін повторився. Зрозумівши — Вовк не збирається далеко відходити від Балабана, щербатий знову переможно махнув мішечком, позадкував, ступив у воду.
Так, спиною вперед, відходив униз за течією.
Коли відстань між ним та Ігорем стала безпечною, спокійно розвернувся, пішов уперед, не повертаючись. Вовк уже збирався зробити останню спробу наздогнати втікача, та стогін старого злодія його зупинив. Тож лишалося присісти біля пораненого й у безсилій люті дивитися, як постать Голуба віддаляється, розчиняється в сутінках, котрі впевнено перетікали в ніч, та зрештою зникає за вигином Глухої Вільви.
Поки ще можна було щось роздивитися, Ігор обережно повернув пораненого Балабана лицем догори. Старий сучив руками, намагаючись закрити рани на животі, ніби так зупинялася кров та відстрочувалася смерть. Роздобуті для втечі сірники лежали в кишені його ватяних штанів. Витягнувши їх, Вовк пошукав, що б запалити, нічого не знайшов і просто чиркнув одним.
Чоловікові, котрий кілька років день у день бачив на фронті кров та скалічені тіла, досить було одного короткого погляду, аби зрозуміти: старого ще можна врятувати, якщо негайно перев'язати, доставити в госпіталь та зробити операцію. Звісно ж, тут, серед глухої тайги, про це годі й думати. Значить, Балабан стече кров'ю. Й помре навіть раніше, ніж від своїх хвороб. Жодні старання Ігоря тут не допоможуть.
І все одно Вовк не здавався. Прибравши закривавлені руки від ран, він обережно задер на пораненому теплий светр, намацав заправлену в штани полотняну спідню сорочку, потягнув.