Повний місяць
Шрифт:
— По колу ходиш, — перервав Сомов.
— Так я попереджав: нового не скажу нічого. Ви запитуєте, що сталося. Я малюю попередню картину. Поки ніч, периметр оточений бійцями Борисова. Коли зійде сонце та стане видніше, можна буде проводити слідчі дії далі. Тоді напевне знайдуться якісь сліди. Й ми отримаємо потрібну вам відповідь.
— Мені? — брови Сомова смикнулися догори. — Тільки мені все це треба?
— Винуватий, товаришу капітан, але ось тепер я зовсім не розумію, що ви хочете від мене почути.
— Добре. Тепер давай ще
Стримати тяжке зітхання Андрієві коштувало чимало.
— Попередньо, навскидку, картина виглядає так. Спочатку напали на того, котрий відійшов від основної групи. Припекло в кущики чи щось інше. Вбивши першого, нападник виявив себе. Більше не ховався, почав переслідувати жертву, яка почала тікати. Наздогнав, убив, повернувся й розправився з пораненим. Усе.
— Перерізав горлянки, — уточнив Сомов.
— Перегриз.
— Зубами?
— Не знаю. Тіла в морзі. Ними займається товариш Нещерет. Висновок про спосіб убивства буде пізніше.
— Кажеш, почерк такий самий, як у інших випадках нападу так званого перевертня?
— Аналогічний, товаришу капітан. Ми ж про це вже говорили.
— Не раз і не два, — легко погодився Сомов. — Проте сьогодні вночі розклади трошки вже інші. Тобі не здається, старлею? Троє вбитих. Один за одним, відразу. Не місцева жителька, беззахисна баба чи дівка. Озброєні мужики, досвідчені бандити, пропечені кримінальники. Двоє з трійці могли опиратися. Хай не було, чим стріляти, але просто так, як кажуть, за рупь–двадцять, їх не взяти. Це їх великий лісовий звір загриз, усіх трьох? Послідовно?
— У мене поки нема пояснення.
— О! — Сомов багатозначно підніс пальця догори, знову розлив горілку по склянках, покликав Андрія ближче до столу жестом, випив, не чокаючись, припросив зробити те ж саме, повів далі, явно захоплений власною ідеєю та накручуючи себе: — Це ж я з тебе, старлею, намагаюся видоїти! Ти мені це скажи! Бо я знаю, додумався відразу. Хочу розуміти, що хтось мислить в одному зі мною напрямку. Та підтримає в разі чого. Ти ж мене підтримаєш?
— У разі… чого?
— Прямо кажи: віриш, що це — велетенський вовк чи навіть отой вовкулака з тутешніх казок усіх гризе?
Левченко вкотре після побаченого в лісі згадав розмову з лікарем Нещеретом та знайдену на узліссі вовчу шерсть недалеко від людських слідів.
— Не вірю в казки, товаришу капітан, — відповів, ніби рапортуючи. — В забобони теж.
— Молодець. А у що віриш? — і, не давши вставити слово, продовжив: — У те ж саме, що я. Бутафорія, старлею. Залякування. Ворог у тилу не спить. Активізувався. Мало вбити людину, він, бач, під вовчиська працює. Грає, так би мовити, на людських страхах, забобонах. Ну, й на шкідливому впливу релігії.
— До чого тут релігія?
— Левченко, ти ж не місцевий, вірно? Я теж не звідси. Але за час служби такі маленькі містечка чи селища, як хочеш, так і називай, — словом, бачив я всяке. Чим далі від великих міст, де давно й упевнено ствердилася радянська влада й нема попів, тим складніша обстановка. Віками, старлею, ві–ка–ми церковники промивали мозок людям. Особливо тут. Чим ближче на захід, до буржуазної колись Польщі, тим народ затюканіший. Вірять, товаришу старший лейтенант, у все на світі. Буржуазні націоналісти це використовують і проти нас, і проти них.
— Проти кого?
— Населення, старлею. Тутешнього населення. Люди пережили страшну окупацію. Фашисти стріляли, ґвалтували, палили, різали. Потім Червона Армія під мудрим керівництвом товариша Сталіна пішла в переможний наступ. Що лишається робити агентам фашизму та німецьким посіпакам, котрі втекли від справедливої кари? Правильно, починати тут партизанську боротьбу. А щоб законна влада в таких ось невеличких населених пунктах не могла цілковито покладатися на людей, їх треба деморалізувати. Ось це й відбувається, старлею!
Цікаво, він сам собі вірить, подумав Левченко. Відповів тут же — так точно, вірить. У жодному разі не блазнює. Сомова несло, але навряд чи від випитого. скільки там тієї горілки для загартованого офіцерського організму. Ні, питання в іншому — якою мірою начальник відділу УНКВС правий у своїх дещо фантастичних припущеннях.
Звідси — наскільки він, начальник міліції, зі своїми знаннями, розділеними лише з Антоном Савичем Нещеретом, готовий підіграти Сомову. Підтримуючи саме цю версію.
— Нехай так, — мовив обережно, відчуваючи, як випите починає тихенько шуміти в голові. — Тоді в мене сумнів, товаришу капітан. І то — серйозний.
Господар кабінету, глянувши на залишки горілки в пляшці, кивнув сам собі та розлив по склянках рештки.
— Ну–ну.
— Чому націоналісти чи хто там у нас ховається в лісі, напали на трійцю бандитів? І взагалі, скільки їх могло бути? Діяв не один, а щонайменше двоє. Чи ми можемо говорити про ще одну озброєну групу в цих краях?
— Згоден. Саме такого ходу думок, старлею, я від тебе й чекав. Кричати на вас доводиться, аби вчилися думати.
Андрій вирішив за правильне пропустити це повз увагу, продовжив:
— Якщо вбиті — бандити, й ті, хто вбив — теж бандити, вони навряд чи ворогуватимуть. Виходить, убили своїх. Значить, свідомо чи мимоволі зіграли на руку нам. Щось тут не так, вам не здається?
Сомов наморщив лоба, ніби щойно про це подумав. Тоді взяв склянку, гойднув заклично:
— Сам підняв питання. Ініціатива карається. Відповіси мені на нього, старлею, в найкоротший термін. Хер його знає, що у них там між собою вийшло та закрутилося. Може, вони спільники. Раптом планували напад на склади разом. І лісові хлопці, побачивши, що кримінальники вляпалися, до того ж серед них один поранений, взяли та й порішили зайвих свідків одним махом. Заодно людей налякати. Але ж ти, я сподіваюсь, суворо попередив усіх, щоб тримали язики за зубами, аби зайвої паніки не сіяти?