Повний місяць
Шрифт:
— Так точно. Інструктаж проведений.
— Все одно нагадай: хто почне ляпати чи просто заведе про вовкулаку — грає на боці ворога. А отже, сам ворог народу, бо поширює пропаганду. Зараз воєнний час. Треба пояснювати, що я маю право наказати розстрілювати на місці за подібні провокації?
— Не думаю. Вас усі сьогодні чули.
— Повторити не завадить, — вперто повторив Сомов.
Ожив телефонний апарат. Капітан глянув на нього так, ніби вперше бачив, тоді ковтком спорожнив склянку, обійшов стіл, зняв трубку.
— Слухаю, Сомов.
Коли переходив, змусив Андрія ступити вбік, переміститися до протилежного краю столу. Як заведено, жодних зайвих документів на ньому при сторонніх не розкладали. Взагалі під масивним чорнильним прибором, явно трофейним, що лишився від попередніх господарів, виднівся тільки один аркуш паперу.
Ковзнувши по ньому поглядом, Левченко впізнав свій почерк.
— Про перші результати доповім за добу, товаришу підполковник! — обіцяв комусь у ебонітову трубку Сомов, обпершись задом об стіл та стоячи при цьому спиною до Андрія.
Очі за щось зачепилися.
Злодійкувато зиркнувши, чи не збирається капітан повертатися, Левченко підійняв чорнильницю.
Пучками потягнув аркуш до себе.
— Ні, товаришу підполковник! Георгія Теплова, більше відомого, як Жора Теплий, за прикметами серед мертвих не впізнали! — рокотів далі капітан.
Андрій пробіг очима знайомий список. Сам його складав, виконуючи розпорядження Сомова. Той не пояснив, для чого. Лише велів узяти на олівець усіх, хто з'явився в Сатанові від початку вересня.
Нічого особливого. Звичайний збір даних. Органи НКВС для того і є, аби перевіряти такі дані. До того ж заклопотаний Сомов не надто квапив із виконанням. Андрій, теж маючи важливіші справи, дав потрібні вказівки підлеглим. Не першочергове завдання, але зробити треба.
Отримав згодом список із чотирнадцяти осіб.
Тепер дивився на нього.
Прізвище під восьмим номером було підкреслено.
Причому — двічі.
— Так точно, товаришу підполковник!
Відчувши — розмову ось–ось завершать, Левченко прилаштував аркуш, як було.
Коли Сомов поклав трубку на важіль і розвернувся, Андрій саме взяв із нього приклад, допиваючи горілку.
— Можете бути вільним, товаришу старший лейтенант. Куди зараз?
— Відпрацьовувати вашу версію. Наш лікар, мабуть, уже вивчив рани. Хоч не судовий експерт, та щось сказати напевне зможе.
— Хай толкове щось скаже. І давайте, не баріться. Трупи в Кам'янець треба відправити. Ідентифікація, все таке інше. Вказівки від начальства пізніше прийдуть. Поки працюйте в штатному режимі.
Козирнувши, Левченко повернувся й вийшов.
Не міг пояснити собі, чому зачепила невелика деталь.
Прізвище такого собі Волкова Ігоря Петровича особіст підкреслив спершу раз, тоненько. А потім — вдруге, жирно.
Ще й натиснув сильно — грифель розкришив.
Олівець Сомов теж у нього на очах ось тільки переломив, коли нерви раптом здали.
Дуже схожа ситуація.
Чомусь інші прізвища не підкреслені…
Деталі.
Хтось десь говорив про диявола в деталях. Треба в Стефанівни запитати. Чи в Лариси, обидві начитані.
І взагалі, якась особлива увага до Волкова Ігоря Петровича.
Список на робочому столі, перед очима товариша капітана державної безпеки.
Не просто так.
Цікаво.
— Тихо стій! Рипнешся — амба.
Ігор не стільки злякався, скільки здивувався. Хоч заскочений зненацька, не зрозумів — відчув: небезпека є, але не смертельна. Табірний досвід, можливість спілкуватися з блатарями та глибше вивчати їхні звичаї підказували: той, хто хоче вбити, не погрожує з темряви. Нападає стрімко, вирішує все одним влучним ударом. Або стріляє з–за рогу, добре прицілившись, якщо зброя є. Дуло під горлом відчувати неприємно, тож руки піднялися машинально, навіть демонстративно — виставив їх перед собою долонями догори.
— Пішов до хати. Повільно.
Слухняно кивнувши, Вовк позадкував. Щойно зайшли, незнайомець забрав пістолет, перемістився так, аби двері були ближче до Ігоря, виплюнув наказ:
— Зачиняй, як там воно в тебе. Бігом!
— Прямо бігом, — гмикнув Ігор.
— Поговори в мене!
— Біжу, вже біжу.
Накинувши гачок, Вовк брязнув клямкою. Повернувся, чекаючи нових розпоряджень. Кремезний незнайомець у офіцерській формі, але без головного убору, кивнув, пропонуючи проходити в кімнату. Зайшов сам, покрутив головою, кивнув, тепер — схвально:
— Годиться.
— Для чого?
— Розберемося. Сядь, Офіцере. Ти ж Офіцер, правда?
Почути зараз своє табірне прізвисько Ігор сподівався найменше.
— Взагалі я комісований…
— Не ліпи горбатого! — підніс голос незнайомець, не опускаючи зброю. — Давай, браток, намалюю тобі нашу ситуацію. Я все про тебе знаю. Де сидів, звідки рвонув. Звати тебе Ігор, прізвище — Вовк, на зоні Офіцером охрестили. Хресний тато — Проша Балабан, мій давній корєш. Такий давній, що зустріне — заріже. Але не зустріне й точно не заріже. Бо лежить десь на березі Глухої Вільви, чи де ти його там закопав. Бач, чарівник я?
— Цікава історія. Тільки ти помилився адресою.
— Слухай, Офіцере, кінчай базар, а? Мені по хріну, як тебе хрестили, від кого ти ховаєшся і чому саме тут. Не збираюся я тебе нікуди здавати. Ми з тобою взагалі товариші по нещастю. В одному човнику пливемо.
Вовк знизав плечима.
Мабуть, досить уже гратися, безглуздо. Схоже, незваний гість поки не бажає йому зла. Хоч навряд чи прийшов друг.
— Тоді, може, забереш ствол?
Примостившись на лавку за столом, кремезний поклав пістолет перед собою, розвернувши ніби ненароком дуло в бік Ігоря.