Повний місяць
Шрифт:
І приготувався розповідати йому свою, продуману за час, поки йшов лісом, цілком правдиву версію подій.
Чомусь вірив: поки його не вислухають, ця людина–тхір не дасть команду карателям починати те, за чим вони приїхали.
А місяць за вікном далі не ховався за хмари. Світив, ніби підбадьорюючи.
Та лишався віднині й назавжди його, Андрія Левченка, головним та надійним спільником.
19 січня — 19 квітня 2014 р. Київ
Післямова
Перший успішний експеримент, у рамках якого в людини прижилися трансплантовані від тварини органи, провели в Білорусі. На початку
Збіг обставин неймовірний. Згадану операцію провели рівно за шістдесят років після подій, описаних у романі, який ви щойно прочитали. І, що найцікавіше — майже вісімдесят років потому, як про реальність подібних експериментів заговорили в тогочасній Європі. З подачі вчених, котрі представляли нову, десяти років не стукнуло, державу під назвою Радянський Союз.
Отже, народжений лише авторською уявою сюжет, який перетворився на детективний трилер «Повний місяць» і, сподіваюсь, не змусив вас нудьгувати, має під собою цілком реальну основу. І одкровення вигаданого героя, доктора Антона Савича Нещерета — зовсім не наукова фантастика, не марення божевільного й не сенсаційна історія, викладена за публікаціями «жовтої преси».
Професор Ілля Іванов справді існував. У середині 1920–х років він навіть був публічної, досить популярною особою. Його діяльність не засекретили, навпаки — експерименти Іванова зі створення нової людини висвітлювалися в тогочасній пресі й навіть фільмувалися для документальної хроніки. За неперевіреними даними, саме постать Іллі Івановича та його невтомна дослідницька діяльність надихнула Михайла Булгакова на ідею повісті «Собаче серце».
Хоча варто визнати: сюжети про експерименти над людиною, точніше — про спроби створити нового індивіда, в згадані часи були надзвичайно модними. Булгаков просто вирішив бути, говорячи сучасною мовою, в тренді. Але, на відміну від романів того ж радянського фантаста Олександра Бєляєва, його повість відразу заборонили. Опублікувавши лише через шістдесят з гаком років після написання, та закріпивши успіх однойменним фільмом — без перебільшення, блискучим. Не всякий навіть сьогодні читав повість Булгакова. Проте мало знайдеться тих, хто не бачив стрічку «Собаче серце», не цитує її героя — професора Преображенського, та антигероя — Поліграфа Шарикова.
Адже саме вигаданий професор раціонально, логічно та категорично, кожним своїм словом доводить ще в момент написання, коли радянській владі не стукнуло й десяти років, чому її не повинно існувати. Натомість Шариков, перетворений його генієм із дворового пса на людину, наочно демонстрував не лише особистий крах його творця, а й крах радянської комуністичної системи, котра спирається на таких шарикових.
Далеко ходити не треба: роман, який ви щойно прочитали, писався в тривожний, складний, трагічний для України період. Ми, кожен у міру сил та можливостей, з болем та кров'ю прощалися з системою, в якій комфортно могли існувати лише штучно створені шарикови, і з якої все важче було миритися мислячим людям. З Шариковим порівнювали і малограмотного, вихідця з соціальних низів тодішнього президента нашої країни Віктора Януковича, і вірних йому членів Партії регіонів та комуністів, і особливо та персонально — одіозного політика Олега Царьова. Котрий навіть зовні нагадував людину–пса, геніально зіграного російським актором Володимиром Толоконниковим.
Більшовики впізнали себе в Шарикові. Ось чому повість Булгакова — заборонила надовго. Але ж романи Бєляєва та інших, написані на подібну тему, радянська влада дозволяла. При тому, що всюди експерименти над людьми завершувалися трагічно. Зусилля вчених виглядали безглуздими, призводячи лише до людських трагедій. Чому комуністичні лідери злякалися маленької повісті, пропускаючи крізь гребінь цензури аналогічні твори?
Відповідь проста. Дію своїх романів «Голова професора Доуеля», «Людина — амфібія» та більшості схожих Олександр Бєляєв переносив за межі СРСР. Або — до Америки, або — до неназваних, але все одно — ворожих капіталістичних країн. Там можна критикувати дійсність, яку вважають чужою та ворожою. Ніхто з організаторів, натхненників та втілювачів радянського експерименту себе й близько не впізнає. Загалом же тогочасні радянські фантасти лише розвивали західну традицію. Котра в світлі курсу комуністів на зміну людської природи експериментальним шляхом і створення принципово нової спільноти «радянська людина» стала дуже актуальною.
Тягнеться вона від першої чверті ХІХ століття, коли дев'ятнадцятирічна британка Мері Шеллі написала на парі свій роман «Франкенштейн або сучасний Прометей». Він явив світові модель, котра демонструє й попереджає водночас: експерименти зі штучного створення людини ні до чого хорошого не призведуть, лише наплодять чудовиськ та монстрів. Пізніше ідею підхопили та розвинули теж англійці Роберт Льюїс Стівенсон та Герберт Веллс. Перший у «Дивній історії доктора Джекіла та містера Гайда» показав, у що виливаються досліди людини над собою з бажання відділити світлий бік від темного. Другий послідовно моделював способи проведення та катастрофічні наслідки експериментів не лише над людьми, а й з живою природою в «Невидимці», «Острові доктора Моро», «Стравах богів» та інших романах.
Саме Веллс, волею долі, зіграв у радянських експериментах над людиною хай не першу, але і не останню роль. Фактично благословивши їх. Адже досліди Іллі Іванова втілювали в реальному житті те, що читачі Веллса вважали науковою фантастику — терміну «роман жахів» тоді ще не було.
Радянська влада розпочала не лише медичні досліди над окремими добровольцями, намагаючись перетворити мавп на повноцінних людей. Система, котра виникла внаслідок більшовицького перевороту глибокої осені 1917 року в Росії, почала один грандіозний та, як показав час, руйнівний політичний, соціальний, суспільний та культурний експеримент над мільйонами людей. Змінювалася, переважно — насильницьким шляхом, сама людська природа.
Так тривало три покоління. І в Києві на Майдан вийшли не лише ті, хто від радянського експерименту потерпів, а передусім — ті, кого він торкнувся непрямо. Зрозумівши, що повернення минулого, в якому вбивалася людська природа, в третьому тисячолітті, в центрі Східної Європи допустити не можна, глибокої осені 2013 року ці люди зібралися під сильною зливою в центрі Києва. З кожним днем тих, хто виступав проти продовження радянських експериментів над людьми, ставало все більше. Далі ви знаєте…
Але повернемося до витоків. Англійський письменник Герберт Веллс, станом на першу чверть ХХ століття — один із світових авторитетів, дружив із російським літератором, політичним та культурним діячем Максимом Горьким. Відомо, що Горький на початках не прийняв радянську владу в тому вигляді, в якому її втілював ідеолог більшовизму Володимир Ленін. Проте, за версією сучасного російського письменника та громадського діяча Дмитра Бикова, пізніше Горький поміняв думку. Бо його творчий метод — всякий раз шукати нову, ідеальну людину. Тому, щойно в Радянському Союзі заговорили про експерименти професора Іванова, він зацікавився. Й у цьому питанні думки Горького абсолютно збіглися з поглядами на радянську владу його доброго приятеля Веллса. Котрий на той час уже відвідав країну Рад і стежив через пресу за процесами в новій державі.