Позначена блискавицею
Шрифт:
Гострий сир, який нагадував бринзу, круглі коржі, схожі на ті, що пекла Вітина бабуся, яблука… Поки дівчина мовчки поглинала все, що стояло перед нею, увійшла жінка під синім покривалом. Вона простягла Віті глек і мовила:
— Тут вода із цілющого джерела. Випий, і відчуєш, як вертається до тебе сила.
Голос чомусь видався дівчині знайомим. Кого він їй нагадував?
— Це — Ерліс, Віто, — сказав Ратас. — Вона поки що буде із тобою.
— А ти?
— Я більше не можу залишатися тут. Треба діяти, і то якнайшвидше. На довгі розмови не маємо часу. Однак головне спробую тобі пояснити.
— Сідай коло мене, — Ерліс вмостилася на лаві коло стіни. — Тобі доведеться почути багато несподіваного.
Покривало ховало нижню частину її лиця, і Віта бачила тільки очі.
— Уяви собі, — почав Ратас, — що існує множина світів, які утворилися в одній вихідній
Віта закліпала очима. Оце-то пригода! Неймовірно! Вона в минулому… Ось тобі нагода, дівчинко, що схибнулася на історії, поглянути на минуле зблизька. Як не дивно, така приваблива перспектива чомусь не викликала в неї бурхливого захоплення. Незатишно й самотньо в цьому світі їй, нагло відірваній якоюсь безжальною силою від усього рідного, близького, теплого…
Ерліс обійняла її за плечі.
— Вище носа, сестричко! Все буде гаразд.
— Якщо тобі все зрозуміло, Віто, слухай далі, — продовжував Ратас. — Світ, в якому ти опинилася зараз, ми називатимемо Грестор, бо саме так зветься країна, в якій ти опинилася, та її головне місто, вулицями якого ти мала нагоду прогулятися вчора. А той, кого ти бачила в золотому човні, той, хто прибрав собі ім’я й подобу Бісехо — Грізного бога із давніх місцевих легенд, потрапив сюди, в Грестор, зі світу, який можна вважати майбутнім не лише відносно Грестора, але й відносно твоєї Землі. Річ у тім, що мешканці світу, який випередив вас у часі — назвемо його Ерітея, — з давніх-давен навчилися розвивати й удосконалювати в собі властивості, які дрімають у більшості землян або мешканців Грестора, Не думай, що Бісехо й справді таке страховисько, яким з’являється на люди. Ні, він — звичайнісінька людина, і справжнє ім’я його — Сутар. Під цим іменем він виконує роль намісника Грізного бога і правителя Грестора. Втім, я висловився не зовсім точно. Звичайним він був у себе вдома, в Ерітеї. А тут, завдяки своїй здатності впливати на психіку місцевих людей, він зумів і легко захопити владу й перетворити їх на слухняних виконавців своєї волі. Із Ерітеї він узяв із собою гвінар для пересування в просторі та евер — синтезатор і з їхньою допомогою творив тут чудеса. Гвінар переобладнав на золотий човен Грізного бога і спустився в ньому з неба у нажаханий таким чудом Грестор, підкорив собі колишнього його правителя, а згодом зробив так, що того забили власні слуги. Потім він відновив давно забутий культ Бісехо. В руках Сутара — ще один винахід, що прийшов із ним з Ерітеї, це — атерон, прилад, який дає змогу переходити з одного паралельного світу в інший. Певно, Грестор і ті скромні розваги, що тут до послуг новоявленого божества, почали видаватись йому замалими, і він вирішив продовжити свої подорожі. Так побував він у вас, а можливо, і не лише у вас. Чи то схотілося йому загарбати ще одну країну, чи то просто скучив за благами цивілізації… Я ще не знаю, навіщо, повертаючись із такої подорожі, він прихопив у цей світ тебе, Віто. Можливо — не ображайся — як піддослідну тварину. Якусь роль у його планах ти, безумовно, відігравала, от лише не можу ще напевне сказати, яку саме. Та ми йому перешкодили, бо дізналися від вірних людей, котрі є і в замку Грізного бога, де саме він зараз тримає атерон. Давно вже ми полюємо за цим приладом. Нам неодмінно треба вийти на зв’язок з Ерітеєю, бо коли навіть вдасться подолати Грізного бога і скинути його владу, ми не зможемо без сторонньої допомоги повернути все в Гресторі до стану, який був тут до втручання: Сутара. Однак ми пробились до атерона саме в той час, коли Сутар повернувся разом із тобою. Побачивши, що непереливки, він залишив тебе під охороною своїх воїнів, а сам утік на летючому човні, прихопивши дорогоцінний прилад. На жаль, атерон можна досить легко переносити з місця на місце, а тому Сутар його часто переховує. Інакше ми давно вже захопили б його в свої руки і звернулися по допомогу до Ерітеї. Тепер треба заново розпочинати його пошуки. Нам не залишалося нічого іншого, як вступити в бій і відбити тебе.
— Ти сказав: ми відбили. Але ж ти був сам! Один проти трьох.
— Всі інші загинули в бою.
— Всі?
— Так.
— Скільки ж їх було?
— Дванадцятеро — разом зі мною.
— І тільки ти лишився?
— Тільки я. Нас мало, Віто, дуже мало, і з кожним днем стає дедалі менше — тих, хто уник влади Сутара і здатен із ним боротися. Зломлені ним люди приречені до смерті лишатися тільки бездумними виконавцями чужої волі. Нам невідомі засоби, що повернули б їх до повноцінного життя. Сутар мусить відповісти за це. Він поставив себе поза законом. Проте в нього надійна охорона, а коли хто й зуміє дістатися до нього, Грізний бог одразу ж розгадає його наміри і не дозволить їм здійснитися.
— А я не можу вам чимось допомогти?
— Якби ти могла щось змінити, дівчинко, я не відмовився б від твоєї допомоги. Однак тобі доведеться лише набратися терпіння й чекати, поки ми одержимо можливість повернути тебе на Землю. Саме для того, щоб прискорити цей час, я мушу негайно йти.
— Ти ще прийдеш сюди?
— Тут чи деінде, але ми ще неодмінно побачимось. Пам’ятай, я пообіцяв, що ти знову будеш вдома, а моє слово чогось та варте. Чи не так, Ерліс?
Ерліс кивнула на знак згоди, покривало одхилилося, і Віта помітила, що праву її щоку перетинає товстий нерівний рубець, який починається від вилиці й губиться» десь на шиї. Ерліс перехопила погляд дівчини і швидко повернула покривало на місце.
— Це — позначка Грізного бога, — в її очах блимнуло похмуре полум’я. — Поки є час, я розповім тобі про це.
Частина друга
Позначена блискавицею
Своїх батьків Ерліс не знала. Чи то вони підкинули її в притулок, бо не мали чим годувати, чи то померли під час однієї з пошестей, що періодично спустошували Грестор, чи щось інше із ними скоїлося, — про це не судилося взнати ані Ерліс, ані більшості дітей із Мишатника — так називали притулок городяни.
Про ті пречудові давні часи, коли ще жива була засновниця притулку, благочестива Брієта, одна із можновладних жінок Грестора, серед “мишви” ходили перекази, схожі на казки. Може, тоді й справді будинок, де містився притулок, був міцнішим, а сніданки, обіди й вечері — не такими пісними та мізерними, і тому сама Брієта здавалася своїм вихованцям мало не доброю феєю. А може, то було лише втілення заповітної мрії багатьох поколінь “мишенят” — за однаковий сірий одяг чи за вічно голодні очі прозвано їх так? — мрії про тепло, ситість і ласку.
Одного разу в притулку сталося диво: знайшлися батьки маленького Юго. Що з того, що Юго загубився під час недавнього ярмарку і пробув у Мишатнику лише кілька днів? Диво залишалося дивом. Минуло зовсім небагато часу, і цей випадок, що передавався із вуст у вуста, обріс неймовірними, химерними подробицями і перетворився на одну з тих чудових казок зі щасливим кінцем, що їх так полюбляли “мишенята”.
Проте були й страшні перекази — приміром, про те, як на позаторішньому ярмарку одного хлопця жадібні крамарі й перекупки забили до смерті за поцуплений пиріг.
Так, у середовищі, де зростала маленька Ерліс, були свої уявлення про світ: він поділявся на дві нерівні частини. Перша і більша частина — ненависний світ ситих та вдоволених. Другу, значно меншу, складали мешканці Мишатника, крім сестер-наставниць, звичайно. Цей світ був незатишним, але принаймні знайомим, в ньому цінувалися сила, спритність, винахідливість у добуванні їжі і вміння обдурити представників першого світу. Тут зневажали слабких та безпорадних, тих, хто не вмів мовчки зносити голод і холод, штурхани й запотиличники старших і сильніших, хто жалівся сестрам-наставницям, хто не вмів постояти за себе.
Єдині руки, які пестили маленьку Ерліс у Мишатнику, — руки Ліко, старшенької дівчинки, що доглядала за нею. Ерліс була тоді такою малою, що навіть обличчя її не змогла запам’ятати, а лиш вузькі теплі долоньки. Потім Ліко кудись зникла. Ерліс не знала куди; коли вона підросла настільки, що змогла розпитувати, виявилось, що про Ліко ніхто навіть не чув. У тому не було нічого дивного. Діти в притулку мінялися часто: одні тікали, інші гинули від хвороб або тих страшних випадків, про які потім складали перекази, а нові надходили й надходили. Мабуть, сестри-наставниці просто доручили Ліко доглядати за Ерліс, котра спала поряд із нею, як потім доручали й самій Ерліс дивитись за кимось із малечі. Та для себе вона вирішила, що то була її сестра. Так добре було думати, що десь — невідомо де, — але все-таки є сестра.