Позначена блискавицею

Гайдамака Наталья Лукьяновна

Батьки залишили Ерліс тільки один надійний спадок — міцне здоров’я. Навіть життя в Мишатнику не змогло його занапастити. До того ж дитиною вона була напрочуд гарненька: великі ясні очі, світлі кучері… І сестри-наставниці прозвали її щасливицею.

їй і справді пощастило: коли шалена буря пронеслася над Грестором і завалився старезний будинок, в якому був притулок, з-під його руїн живими витягли лише двох: пораненого в голову хлопчика і Ерліс, що не мала на собі навіть подряпини, тільки товстий шар пилюки. Хлопчик того ж дня помер. А Ерліс жила, і про це в місті заговорили як про чудо.

Так вирішилась доля дівчинки. Марновірні городяни вважали, що вона приносить щастя, і чомусь не замислювалися над тим, що присутність Ерліс не врятувала Мишатник

від загибелі. Подітись їй не було куди, і от почалися мандри з дому в дім, із сім’ї в сім’ю. Ніхто в Гресторі не тримав би її лише за гарні очі, хоч вона ж “щасливиця”, тож Ерліс стала служницею за їжу і за одяг, прибирала, мила посуд, гляділа дітей. її звичний світ був зруйнований, і вона мусила пристосовуватись до нового — чужого. Проте минуле — минуле завжди голодного, зневіреного в усьому “мишеняти” мстилося їй за цю мимовільну зраду. Серед “мишви” не мали ціни ані старанність, ані охайність, такі потрібні їй зараз. Метка і жвава у звичному оточенні, Ерліс раптом зробилася такою незграбною, що аж сама злякалась. Глиняний і особливо скляний посуд викликав у неї жах, вона постійно щось била, ламала, весь час щось випадало в неї з рук або потрапляло під ноги. Дівчинка остаточно втратила впевненість у собі. Якщо вона й досі ще не опинилась на вулиці, то лише завдяки своїй славі “щасливиці”, адже кожна нова господиня була чомусь переконана, що саме в її дім Ерліс принесе щастя. Іноді поява дівчинки і справді збігалася з якоюсь радісною подією в сім’ї. Вона стільки господарів змінила, що нічого неймовірного в такому збігові обставин не було. У Гресторі не залишилося жодної вулиці, на якій би дівчина не жила принаймні один раз. Так тривало до того часу, поки Ерліс не потрапила до тітоньки Йєли.

Йєла була вдовою Гладкого Котьєра, багатого крамаря, сумнозвісного лихослова й забіяки. Ерліс бачила його лише один раз — і встигла зненавидіти на все життя: коли її витягли з-під руїн Мишатника, вона почула голосно вимовлену фразу: “Добре, що хоч буря нарешті знищила це кубло злодюжок”, повернула голову і запам’ятала того, хто це сказав. Невдовзі під час чергової п’яної бійки хтось розчерепив Котьєру голову. Ерліс нічого не знала про його дружину, але в дім цей ішла з важким серцем. Втім, їй не було з чого вибирати.

Тітонька Йєла почала з того, що довго й терпляче навчала Ерліс хатньої роботи. За весь цей час вона жодного разу не підвищила голосу на дівчинку, не вдарила її (Ерліс знала господинь, які ніколи не кричали, зате били немилосердно). Так само — без крику та ляпасів — тітонька Йєла поводилась зі своїми власними дітьми, а їх у неї було четверо — троє синів та маленька донька, усі, як і мати, гарячоокі, смагляві та непосидючі.

Коли подив минув і Ерліс зрозуміла, що все це не примха нової хазяйки, що так буде завжди, у її руках почали з’являтися вправність та впевненість, вона вперше відчула задоволення від своєї роботи. І — так само вперше — полюбила Йєлиних дітей. Досі малюки здавалися їй лише нестерпними вередами. Тітонька Йєла часто розповідала їй про себе: заміж вона вийшла молоденькою дівчиною, щоб урятувати родину, яка зав’язла в боргах. Ця жертва виявилася марною, бо коли невдовзі буря зруйнувала місто й залишила рідних Йєли без даху над головою та без шматка хліба, Котьєр спокійнісінько дозволив їм померти з голоду. Йєла не виправдовувала свого безсердечного чоловіка, проте твердо була переконана: він став таким тому, що з ним теж поводились жорстоко. Хоч як це дивно, роки, прожиті в домі Котьєра, не змусили саму Йєлу зневіритись у людях. “У дитинстві батьки вклали у мене багато добра. Його мусить надовго вистачити”, — казала вона. Тепер тітонька Йєла виховувала своїх дітей, намагаючись розв’язати нерозв’язне: зростити їх “людьми, а не крамарями” (в її вустах це слово було найгіршою лайкою), і водночас зробити їхню долю щасливою. Мати хотіла бачити їх добрими і чесними, а добрим і чесним велося скрутно.

На почесному місці в домі стояли книги в тиснених шкіряних палітурках. Сусіди знизували плечима: знайшла-бо куди вгатити силу-силенну грошей! Іще й на вчителів витрачається… Бач, хоче дати дітям освіту, та хаіі би вже власним, а то ще й цю приблуду Ерліс за свій кошт навчає! Однак Йєла не переймалася насмішкуватими поглядами чи презирливим пирханням у себе за спиною. Знала, що й навіщо робить.

Дітлахи Йєлині іноді хворіли, і тоді в домі з’являвся лікар Крейон. Ерліс багато чула про нього й раніше, а зблизька побачила, коли її витягли з-під руїн притулку. Сухорлявий спокійний чоловік із невеличкою борідкою і пильними, чимось засмученими очима оглянув її і сказав: “Пощастило дівчаті. Тепер житиме довго”.

Що й казати, у місті лікаря мало не всі вважали диваком, проте до його дивацтв ставилися поблажливо. Всі знали: якщо вже хворому не допоможе Крейон, то не допоможе ніхто. Його запрошували навіть у замок. Багаті крамарі пробачали йому те, чого не пробачили б нікому іншому, — невміння поводитись із грішми. Вони давали йому доброзичливі поради, пропонували свої послуги, але Крейон чемно відмовлявся. Він жив удвох із матір’ю в невеличкому будинку на околиці, вдягався скромно, завжди ходив пішки і вочевидь не збирався міняти свій спосіб життя.

Тітонька Йєла одного разу сказала Ерліс: “Не подумай, що я закохана в Крейона. Та він — єдиний, кого б я хотіла бачити своїм чоловіком”.

Йєла була іще молодою, і її вроди не знищили ні роки життя з нелюбом, ні постійні клопоти про дітей, однак після смерті чоловіка вона відкинула чимало спокусливих шлюбних пропозицій і врешті-решт продала крамницю. Ніщо не заважало їй тепер жити так, як вона вважала потрібним. Багата спадщина Гладкого Котьєра дала його вдові незалежність.

Йєла і Крейон змусили дівчину поглянути на світ іншими очима. Але “щасливиця” Ерліс не принесла в дім тітоньки Йєли щастя, хоч як цього хотіла. Несподіване лихо, що впало на всю країну, не обминуло і цю сім’ю.

У Гресторі почалася чорна пошесть, страшна, безжальна хвороба, яка невдовзі охопила й інші міста.

Спочатку захворіла донечка Йєли, крихітна Вєйя. І коли вона палала в гарячці, коли захлиналась від нападів хрипкого кашлю, а на тільці проступали синювато-чорні плями, що невблаганно збільшувались, Ерліс уперше в житті зрозуміла, як пече серце від болю за іншого, від неможливості допомогти тому, кого любиш. Та що вона — навіть Крейон опустив руки. Із подібною хворобою він раніше не стикався, хоча й чув про неї. “Я мушу взнати, як боротись із цим лихом! — казав він Йєлі. — Я знайду ліки! Але ж час — мені потрібен час”. А часу якраз і не було. Вейя вмирала. Та й мало не в кожному домі вже з’явилися хворі. Чорна пошесть поширювалась швидко.

За наказом Крейона мертвих не ховали, а спалювали. Коли виносили Вейю, тітонька Йела не голосила, це плакала, лише стогнала так, що Ерліс зробилося моторошно.

Недобрі передчуття справдилися: через кілька днів занедужали один за одним усі три сини Йєли, а потім і вона сама. Ерліс протрималася найдовше. Вона майже не спала й втратила лік часу, розриваючись поміж чотирма хворими, що не мали сили навіть підвести голову. Крейон не приходив. Шукав ліки чи зліг сам? Останнє було набагато ймовірніше, та дівчина не хотіла в це вірити. Вона опиралась недузі, як тільки могла, аж поки не зрозуміла: її допомога вже не потрібна ні тітоньці Йєлі, ні Йєлиним синам.

У короткі хвилини просвітління Ерліс бачила біля себе Крейона, але вона так багато думала про нього і так довго чекала його, що сприйняла це як марення.

І коли дівчина вперше надовго прийшла до пам’яті, коли переконалася, що лікар справді коло неї, то спитала, насилу ворушачи потрісканими сухими губами: “Ти… знайшов ліки?” — “Знайшов”, — відповів він.

Чудодійні ліки виявились навдивовижу простими. Відвар ірубеї, рослини, яку вважали бур’яном, значно полегшував перебіг хвороби. Ірубея росла скрізь, досить було руку простягти, щоб нарвати чималий жмуток. Тільки-но дізналися про її цілющі властивості, смерть почала відступати. Проте ні сім’ї тітоньки Йєли, ні матері самого Крейона це зілля було вже ні до чого.