Позначена блискавицею
Шрифт:
Кілька недовгих зустрічей та коротких листів… Півроку спогадів і мрій. От якби вони прожили разом роки, якби їхні долі переплелися так тісно, що вже не можна було б їх розділити… Сухою мовою медичних термінів це зветься: сприятливий прогноз мнемокорекції. Зробити нескладно. Недаремно ж вона, Ольга, оволоділа всіма тонкощами цієї процедури.
Викреслити з її пам’яті лише моторошну картину Сашкової смерті? Змусити забути найжахливіше? Янка не знатиме, як загинув її коханий… Але знатиме, що його вже нема. Чи стане їй від того набагато легше?
“Забуть усе, щоб не любить нічого…”? Ні, Янка любитиме. Вона ще зустріне того, хто
Хто візьме на себе відповідальність? Вона, Ольга Чепіль, мусить перебрати її на себе.
Із щоденника Яни Чепіль
“Мене обпікають мрії, спогади спопеляють…” Я так люблю тебе, що знаю про тебе все — ні, не в тому розумінні, що мені відомі всі події твого життя, але я відчуваю всі порухи твоєї душі…
Такі, як ти, були на землі в усі часи — люди, які знають, навіщо прийшли в цей світ і що мають у ньому зробити… І все-таки ти — один-єдиний.
Мені часом здається, що ми вже жили з тобою колись, дуже давно, і в тому житті теж були разом…
Я певна, ми з тобою ніколи не станемо поважними й самовдоволеними, не опустимось до дрібниць, не загрузнемо в буденному, ніколи не звикнемо одне до одного. Звичка — то страшна річ, вона здатна вбити любов…
Спокійного життя у нас не буде, я розумію це вже зараз, Нехай нам не буде разом легко і просто, але нам все одно буде добре. Я ж і хотіла такого, як ти, — справжнього. Бо гарні слова говорити багато хто вміє, а от тих, хто здатен ще й на вчинки, зустрінеш не часто…
— Добрий день, Ольго Іларіонівно. Висока чорнява дівчина стояла на порозі.
— День добрий.
— Я — Ірина Крицька, Сашкова сестра.
— Прийміть моє співчуття, Ірино. Що привело вас сюди? Певно, хотіли взнати…
— Мені вже відомо, що сталося із Сашком. Була у лікарні, гадала, там вас застану… Микола Матвійович Дав вашу адресу. Від нього я й дізналася… про всі подробиці…
— Я не додам нічого нового, — Ольжині руки автоматично почали
— Можу я побачити, вашу дочку, Ольго Іларіонівно? Ольга опустила очі. Заговорила м’яко, проникливо, як із хворою дитиною, яку треба переконати в необхідності прийняти ліки:
— Іринко, — ви дозволите так звертатися до вас? — мені шкода, повірте, дуже шкода, що ви стільки часу й сил витратили на дорогу, але мушу вам відмовити.
— Чому? Якщо ваша дочка іще хворіє, я чекатиму, скільки ви вважатимете за потрібне. Повідомите мені пізніше, коли можна буде приїхати…
— Ні, Іро, ні.. Маю дещо пояснити вам… Ходімо в кімнату. Незручно якось розмовляти у передпокої.
У глибокому м’якому кріслі Ірина сиділа прямо, мов на твердій лаві, вся виструнчена, напружена…
— Яна вже одужала настільки, що я забрала її додому. Терненко вам, певно, сказав про це…
— Так.
— Вона почуває себе зараз добре. Та річ у тім, що Яна забула… Розумієте, вона забула все, що тоді сталося з нею…
— Забула? Як — забула? Це що, наслідок травми?
— Ні. Це — результат мнемокорекції. Гадаю, ви чули про неї.
— Чула.
— Усе, пов’язане із вашим братом, викреслено з її пам’яті. Для неї не було ні їхнього знайомства в новорічну ніч, ні розлуки, ні листів, ні останньої зустрічі, ні трагічного спіткання з блискавкою…
— І вона не знає навіть, хто врятував їй життя?
— Нічого не знає, Іро.
— Але ж це… страшно. Все одно, що вбити Сашка вдруге.
Ольга рвучко підняла голову.
— Іро, у вас є діти?
— Ще нема.
— Тоді вам справді важко зрозуміти мене… Я захищаю свою дитину!
— Як хочете, але в цьому є щось… несправедливе. Виходить, для того, щоб знову стати здоровою і щасливою, вона мусить забути все, що любила?
— “Забуть усе, щоб не любить нічого…” — прошепотіла Ольга.
— Це з її віршів?
— Так.
— Ольго Іларіонівно, а ви не замислювались над тим, що… обкрадаєте Яну? Саме так, обкрадаєте. Позбавляючи її страшного горя, водночас одбираєте в неї й велике щастя. Навіть спогади про це щастя…
— Іринко, вам шкода прекрасного почуття, хочеться, щоб Яна назавжди зберегла пам’ять про вашого брата… Але ж не забувайте: я — мати. Не хочу, щоб моя дочка впала під нестерпним тягарем, бо добре знаю силу її пристрастей, а тому можу передбачити й силу її болю…
— Ольго Іларіонівно, я щодня маю справу із надчутливими приладами, це мій фах. Але не створили — та й не створять — приладів таких, щоб вказали межу горя й відчаю, визначали силу кохання й дозували забуття. Все це може вирішити лише сама людина — співмірно із своєю душею. Вирішити — і не помилитись…
Ірина рішуче попрямувала до виходу — і в цей час двері розчинилися: Яна саме повернулася з прогулянки. Вона привітно кивнула гості.
— До побачення, Яно, — мовила Ірина. Зацокотіли по сходах підбори.
— Хто це був, мамо? Таке знайоме обличчя…
— Ох, татку, нарешті! Як я скучила за тобою! Скільки можна літати?
— Янко, донечко! Давно ми не бачилися… Дай-но гляну на тебе. Схудла, поблідла, самі очі світять… Як ти?
— Добре, тату. Не хвилюйся за мене.
— А мама на роботі?
— Як завжди. Ото вона зрадіє! Скажи, а ти надовго?
— Надовго, Янко.
— Мама саме скінчила чергування, скоро прийде. Ти вже знаєш, що вона не працює в лабораторії?