Позначена блискавицею

Гайдамака Наталья Лукьяновна

“Треба спитати, що то за нагорода, — подумала Віта. — Він гадає, що це повинно мене зацікавити. І підтримувати цей пишномовний тон. Добре, що змалечку начиталася історичних романів… Мені ж бо ще не доводилось спілкуватись із такими високими особами”.

— Яка ж це нагорода? — вимовила вона вголос.

— Ти зможеш сама її вибрати. Але то буде згодом. А зараз, люба госте, скажи мені, чи не поставилися до тебе жорстоко ті негідники, що тебе полонили?

— Ні. Ніхто з твоїх воїнів не образив мене нічим. Вона навмисне вдала, що не розуміє питання. Звісно ж, не золотошоломників мав на увазі Сутар.

— Я

кажу не про них, — правитель поблажливо всміхнувся, — а про тих, що тримали тебе в себе. Де вони ховали тебе?

— У якомусь льоху чи то землянці серед руїн.

— Чи не могла б ти вказати, де саме?

— Навряд. Я, власне, зовсім не знаю вашого міста.

— Хто був там із тобою?

— Зі мною була жінка.

— А більше нікого з тобою не було?

— Здається, ні. Я погано пам’ятаю. Все немов уві сні…

— Ти розкажеш мені те, що зможеш пригадати, Вікторіє. Це дуже важливо! Злочинці мусять бути покарані!

— Але ж вони не заподіяли мені лиха!

— Не заподіяли чи не встигли заподіяти?

— Цього я знати не можу.

— Зате я знаю. І не дозволю так поводитися зі своїми гостями!

— Ти кажеш, що я твоя гостя, правителю. Проте ніхто не кликав мене в гостину!

— Так, визнаю, це сталось випадково. Тепер я зроблю все, аби ти забула про це непорозуміння. Перша зі своїх співплемінників ти матимеш можливість поглянути на інший, відмінний од Землі світ. О ні, ти ще не знаєш його, адже ти встигла побачити лише смітники Грестора, а я хотів би показати тобі найкраще з того, чим я володію. Це благодатний, щедрий край, і люди тут добрі й сумирні. Народ Грестора заслужив те щастя, яке я дарував йому. Але спершу я проситиму тебе, дівчино, допомогти мені. Лише ти одна можеш це зробити…

Щось м’яке почало огортати Віту. “Ти втомилася, бідолашна дитино. Скоро ти спочинеш, і тобі насняться чудові, мирні сни… Але зараз — допоможи мені. Ти добра, ти щира, — бриніло щось усередині неї самої, — ти допоможеш, адже так проста… Ти одна здатна допомогти. Лише ти одна!”

Дівчина труснула головою, відганяючи ману.

— Чого ти хочеш від мене? Кажи!

— Згадай ту жінку! Думай про неї! Про неї! Ти дуже хочеш побачити її ще раз! Ти не можеш обійтися без неї! Думай про неї! Про неї думай! Уяви її собі! Де вона зараз? Де? Дивись! Стань моїми очима!

Вона відчувала на собі владний, чіпкий погляд Сутара, і перед нею, мов марево, промайнули сірі скелі, низькі покручені дерева поміж ними… І раптом вона зрозуміла якимось дивом, що це Ерліс бреде поміж скель, що вона, Віта, в цю мить бачить світ її очима, і навіть відчував, як гостре каміння впинається в її ноги… Усі думки і почуття Віти линули до Ерліс, але щось незрозуміле і лихе було в тій настирливості, із якою Сутар вимагав, щоб вона згадала її. Дівчина не могла збагнути, що саме, але серце підказувало: щось тут не так, це може чимось зашкодити їх друзям…

— Ти не там шукаєш друзів, Вікторіє! — перервав її думки Сутар. — Ти чиста душею і вся прозора. Не відаєш, що таке підступ та зрада. Я хочу відкрити тобі щ правду!

Його вкрадливий голос тік навколо неї, туманив, сповивав, заколисував.

— Чого ти боїшся? Звільнися від непокою! Відпочинь! Тебе хотіли обдурити, обплутати мерзенними вигадками. Але я не дозволю цього зробити!

Вона не помітила навіть, коли Сутар

спустився зі Щ свого трону й опинився біля неї.

— Ти не віриш мені… О, бачу, твоє чуле, вразливе серце встигли отруїти ненавистю та зневірою. Я покараю тих, хто це зробив!

Раптом Сутар змінив тон, заговорив спокійно та діловито:

— Скажи, Вікторіє, що тобі відомо про ту жінку?

— Нічого.

— Навіть імені її не знаєш?

— Ні.

— А як вона зверталася до тебе?

— Вона називала мене: сестро…

Очі Сутара блиснули зловтіхою, і Віта зрозуміла, що припустила помилки. Та було вже пізно. Вона не помітила, що Грізний бог перейшов на мову Грестора.

— Ти ще не навчилася брехати, — докірливо похитав головою він. — То що ж розповіла тобі ота нещасна?

— Нічого.

— Щось у ній самій і в її поведінці не здалося тобі дивним?

— Ні.

— А рубець на щоці?

— Вона весь час затуляла обличчя покривалом.

— Отже, ти не бачила її лиця?

— Ні.

— А чоловік? Чорнобородий чоловік туди не приходив?

— Нікого більше я там не бачила.

Раптом вона відчула різкий біль у нозі, на місці торішнього перелому. Влітку вона стрибала із саморобної вишки на ставку, але одного разу там, куди вона збиралася пірнути, виринув якийсь хлопчак, вона змінила напрям, потрапила на мілке і зламала собі ногу. Півтора місяця довелося пролежати… І от той самий біль знову пройняв її так, що аж у в очах потемніло. Дівчина несамохіть поглянула вниз.

— Кістка ціла, і з ногою нічого не сталося, Вікторіє. Але твоє тіло, твої нерви пам’ятають той випадок і той біль, — бачиш, я й це про тебе знаю, — і вони згадають його стільки разів, скільки захочу цього я. Однак я не полюбляю ні крові, ні страждань і не збираюся тебе катувати. Запам’ятай: кожного разу, коли ти скажеш мені неправду, ти відчуєш цей біль. Усе залежить від тебе самої.

Віта мовчала. Він зазирнув їй в очі.

— Чи не занадто ти покладаєшся на себе, дівчино з Землі? — Грізний бог знову всівся на трон і височів тепер над Вітою. — Людина — жалюгідна комашка. Так легко знищити її. І ще легше — зламати! Вона боїться голоду, холоду, спеки, болю… Зрештою, її можна просто залякати, і тоді вже не треба силувати. Певен, що твоєї впертості вистачить ненадовго…

Віта закусила губу. Жалюгідна комашка… Страх перед болем… Невже Сутар має рацію і людину справді так легко зламати?

— Чого ти хочеш від мене? — спитала, аби не мовчати.

— Отак краще, люба госте. Слухняних чекає нагорода. Я не пропонуватиму тобі те, чим задовольниться більшість із мешканців Грестора, бо їм досить ситної їжі, яскравого вбрання, теплої хати, можливості віддавати накази іншим. Ні, я розумію, з ким маю справу. Я дам тобі незрівнянно більше, Вікторіє. Ти на власні очі побачиш древні світи, вдихатимеш повітря і вбиратимеш барви минулих століть, я проведу тебе ними, немов велетенським музеєм, а потім — потім ти полинеш у світи прийдешності, ти подорожуватимеш ними так само легко, як подорожують із країни в країну, з міста в місто… Ти побачиш те, чого ніхто з твоїх співвітчизників не зможе побачити ніколи… Це королівський дарунок, дівчино. Він — для тебе, для твоєї палкої та відважної душі. Я вмію цінувати вірність та відданість. Я дам твоєму допитливому розумові небачені можливості…