Позначена блискавицею
Шрифт:
— Все я розумію. Тільки от що… ти все-таки бережи себе. Обіцяєш?
Він міцно пригорнув її до себе, а тоді наказав:
— Стань під картиною і не рухайся з місця.
У вікно гупнули чимось важким.
— Ратас! — вона вже не соромилася сліз. — Я хочу щоб ти жив, чуєш!
Одна по одній він натиснув кілька кнопок на пульті.
— Прощавай, Віто…
Потужний струмінь гарячого повітря підхопив дівчину, і їй здалося, що вона падає у вузький колодязь, затим її поглинув велетенський вир, вона розчинилася в: ньому, нестримна течія понесла її далі й далі…
І раптом усе обірвалося, Віта стояла знову перед знайомим будинком вокзалу. Людський потік обтікав її з усіх боків,
Дівчина машинально озирнулася, і погляд її впав на табло. Дев’ять сорок вісім, двадцять шосте липня, вівторок… Усе повернулося на свої місця. Наче й не було шаленої круговерті, бою в підземеллі, золотого човна із: Грізним богом та безтямного натовпу на вулицях, зловісного замку із чотирма вежами, лихої посмішки Турса, вкрадливого голосу Сутара… Не було польоту крізь; ніч, довгого шляху в горах, не було надії і розпачу… І Позначена блискавицею не дивилася на неї своїми прозорими сумними очима. Може, той бій у Гресторі давно вже скінчився, та для Віти він триватиме завжди, бо їй не судилось дізнатися, чим він завершиться і хто вийде з нього живим. Про це вона не довідається ніколи!
Дівчина вперто труснула головою. Ратас житиме. Він не загине в тому останньому бою, бо це було б жорстоко, несправедливо, безглуздо. Ні, він знову переможе, як перемагав не раз, він врятується сам і врятує інших, він іще поверне у Грестор життя! І Ерліс — її сестра із загадкового похмурого світу — знайде в собі сили відродити свою випалену душу. Час ненависті мине, настане час любові…
А поки триває бій — хай не схибить вірний меч, не здригнеться рука, не здолає втома тих, хто боронить свою честь та свободу! Вона стисла руки, немов хотіла всю свою силу передати отим далеким воїнам.
— Пробачте, дівчино!
Знайомий голос різонув її. До болю рідне обличчя, співчуття і тривога у сталево-сірих очах, тільки зморшки ще не встигли прокреслити чола та сиві нитки не вплелися в лискуче чорне волосся…
— Мені здалося, у вас якесь лихо. Чи можу я чимось допомогти вам?
Оповідання
Краєвид на чорному тлі
Ох який це був дощ!
Щедрий, теплий, він одразу ринув так, що за мить нічого не стало видно крізь тремтливу сріблясту завісу. Сонце невдовзі таки знайшло шпаринку в хмарах — і навскісні струмені води спалахнули в його промінні.
Серед умитого дощем саду ховався будиночок під червоним черепичним дахом. На ґанку стояли четверо.
— Ну й дощ! — вигукнув Рем. — Недарма про нього кажуть: сліпий. їде й не бачить, що сонце сяє. Погляньте, веселка! Щаслива прикмета!
— Дощику, дощику, — сумно посміхнулася Марта. — Ти й справді сліпий. Якби міг бачити, то лив би тільки на наш острівець. Нащо ж поливати цю пустку?..
— Хтозна, що він іще принесе, отой ваш дощик, — пробурмотів старий.
— А мені здається, — тихо сказала Ліна, — що це найперший дощ у моєму житті…
Марта увійшла до кімнати й зупинилася коло порога.
— Що тобі? — підвів голову Рем, який гортав біля вікна пошарпану книжку.
— Та ні, нічого… Нічого особливого. Просто я хотіла тобі сказати… — її сірі очі гостро блимнули і втупились у підлогу. Вона була зосереджено-похмурою, неначе подумки розв’язувала якусь складну задачу.
— Що сталося? Чого це ти кисла така?
— Далі
— Та про що це ти?
Вона одвернулась до стіни, зіщулилась, а коли Рем обійняв її, шарпнулася, намагаючись вивільнитись. Від цього руху волосся, недбало зібране на потилиці, розсипалося на плечах. Усі її сили, здавалося, вичерпались цим рухом, бо, вже не стримуючись, захлипала вголос — така ображена, така маленька… Рем і заспокоював її, як дитину: гладив м’яку темну хвилю волосся, мокрі щоки, шепотів кумедні й лагідні слова… Поступово Марта затихла й уже не опиралася, коли він узяв її голову в долоні і повернув до світла. Біла, аж прозора шкіра вкрилася рожевими плямами, повіки спухли й почервоніли, але заплакана вона стала йому ще ріднішою.
— Видно, сьогоднішній дощ іще не скінчився, — лагідно торкнувся губами одного її ока, потім другого.
Марта мимоволі всміхнулась, утерлася ріжечком квітчастого фартушка і заговорила так, ніби ніщо й не переривало їхньої розмови:
— Так от, я радилася з батьком. Не може вона більше тут лишатися…
— Нічого не розумію. Хто — вона?
— Ну… ця дівчинка…
— Ліна?!
Марта кивнула.
То був звичайний липневий день. Принаймні таким він видався зранку.
Марта прибрала в хаті. Саме скінчила мити підлогу, взяла миску з брудною водою, щоб винести надвір, відчинила вхідні двері — й остовпіла, небо просто на очах темніло й наливалось багрянцем, і густі клуби, що пінились та безгучно вибухали там, угорі, чомусь нагадали їй вируючу поверхню вишневого варення, яке вона вчора варила.
Миска брязнула об поріг, вода обхлюпала Мартипі ноги. Вона перелякано вхопилася за одвірок, зойкнула:
— Тату!
Її крик виляском розлігся серед моторошної, неприродної тиші, що раптом запала довкола. Чудернацькі хмари швидко заповнили все небо, вони котилися так низько, аж пригнутись захотілося, сонце зникло, і запанувала темрява — не та, яка вкриває землю щоночі, ні, ця була жива, гаряча, вона дихала, і тон подих обпікав обличчя. Багряна пітьма — чи ж таке буває?..
Ледве пересуваючи ноги, Марта змусила себе піти за ріг дому, туди, де сидів батько. В липкому кривавому тумані годі було щось роздивитися. Хоч вона и знала кожну травинку на своєму подвір’ї, але відразу втратила орієнтацію й навряд чи скоро знайшла б старого, якби небо не блимнуло раз і вдруге жовтогарячим сяєвом. Ті спалахи вихопили з мороку постать батька — старий сидів на низькому ослінчику, притулившись до стовбура яблуні.
Ставна і дужа, Марта, проте, насилу дотягла його невеличке сухорляве тіло до будинку. їй пощастило: вона одразу натрапила на двері, заповзла досередини і знесилено простяглася долі, важко дихаючи та обливаючись потом. У голові гуло, легені були немов напхані крихким снігом, що аж рипів у грудях. Марта ніяк не могла пригадати, чи зачинила за собою двері. Здається, ні… Хотіла встати, та забракло сил. Вона прислухалася до хрипкого, натужного дихання батька й думала просте; що все-таки треба зачинитися, ніби це могло захистити їх від червоного мороку, в якому потонув увесь світ. Напівпритомна, вона раптом здригнулася, бо почула, як вітер грюкнув вхідними дверима. Вони гойднулися, з легким рипінням одійшли знову, вдарились об стінку, далі гучно хряснули, ніби чиясь велетенська рука підштовхнула їх… Здається, зачипилися… Ні, знов одійшли. Вітер дужчав, завивав, і стіни будинку здригалися від його поривів. Двері гойдались туди й сюди, стукали об стінку. Задушлива хвиля накотилась на Марту й накрила її з головою…