Позначена блискавицею
Шрифт:
Опритомнівши, відчула жорстку гарячу долоню на своєму обличчі й розплющила очі. Крізь вікна пробивалося слабке світло. Вона взяла батькову руку в свою і міцно стиснула — старечі пальці кволо ворухнулися.
Марта зіп’ялася на ноги. її хитало, однак, тримаючись за стіни, за меблі, вона вперто переходила з кімнати в кімнату. Скільки ж часу минуло? Годинник зупинився. Як тепер дізнатися, котра година? Покрутила ручку радіоприймача — мовчання, клацнула вимикачем на кухні — світла нема… Дивна байдужість охопила її, не хотілось ні про що думати.
Почула,
Марта визирнула у двір. По траві зміїлися сиві пасма звичайного, не червоного туману, і вона полегшено зітхнула. Поволі обійшла подвір’я. Усі тварини й птаство були живі, але якісь мляві, ніби сонні. Лише собака, як і завжди, радісно заскавулів і кинувся до неї, хекаючи й намагаючись язиком лизнути її в щоку. Марта сіла на землю коло собачої буди, пес крутився біля неї. В скроні лунко гупали молоточки. Ноги не слухалися. Шкіра щеміла, немов обпечена, особливо на руках та шиї. Але ж треба було дати якийсь лад господарству… І вона підвелася й побрела далі.
Звична робота повернула Марті спокій та впевненість. Коли старий з’явився на подвір’ї і завів свою щоденну буркотливу пісню, вона навіть зраділа. Усе, як завжди: собака гавкає, кури сокочуть, таточко лається…
Старий тим часом батькував усе підряд: собаку, що при його появі сховався в буду; буду, що її чортзна-як ізладнав нелюбий зять; зятя, що якогось дідька попхався з його улюбленим онучком у ліс по ягоди, — ніби вдома нема чого їсти! холодильник повнісінький!; далі — холодильник, що не працював, електричний струм, що кудись ізник, і, нарешті, всіх отих учених дармоїдів, що понавигадували різні струми, атоми та силу-силенну інших дурниць, без яких пречудово можна обійтися. Однак Марта все те пускала повз вуха.
— Куди пнуться, розумники? — не вгавав дідок. — Чого їм ще треба? От і догралися, трясця б їх узяла! Все через них! А тепер що? Кінець світу!
— Та помовчав би хоч трохи! — не витримала врешті Марта. — Чого галасуєш? Іще ж нічого не відомо…
— Дурена! Ох і дурепа ж ти! — залементував старий, вимахуючи руками в неї церед носом, — де й сила взялася. — Невідомо! Аякже, прийдуть повідомлять! Усе розкажуть! Ти наче дитина! Оно сама глянь, як тобі не повилазило, — і він показав на обрій.
— Дитина? — обірвалося щось всередині у Марти. — Дитина?..
Досі вона звертала увагу лише на те, що відбувалось на подвір’ї. А зараз випросталася, підвела голову, поглянула довкола — і побачила чорні, немов смолою облиті пагорби, які ніби повищали й затулили собою півнеба. Десь там, серед цього мертвого, похмурого громаддя загубився її син — крихітна, рідна, тепла істота… Марта здійняла руки до байдужого неба і закричала — пронизливо, страшно…
— Та ти хоч розумієш, що говориш! — спалахнув Рем. — Куди ж вона подінеться?
— Куди, куди… Ми вціліли, значить, іще хтось міг урятуватися. Хіба ж не так? Сам казав!
— Казав. Але ці люди, може, за тисячі кілометрів звідси або взагалі в іншій півкулі. Це лиш моє припущення. Та я зараз на мурашку в нашому дворі боюсь наступити, а ти задля примхи важиш людським життям!
— Це зовсім не примха. Вислухай мене до кінця, тоді нарешті зрозумієш, що в нас нема іншого виходу.
— Та чим же Ліна тобі заважає?
— А чому це ти її так борониш? Хто вона тобі? Для нас усіх вона однаково чужа.
— Чужа чи рідна, вона насамперед дитина. Жива істота, зрештою. Беззахисна і слабка…
— Дитина… Хіба їй три роки?
— Нехай не три — тринадцять. Це ж іще дівча!
— Коли мені було тринадцять, ніхто не назвав би мене слабкого та баззахисною. Я вміла постояти за себе, О-о, мені всього довелося навчитися. Ти ж бо знаєш, мати пішла від нас, і відтоді весь дім тримався на мені, а я ж на той час була не набагато старша за Ліну. Усе тут моє… моїми руками.,
— Спробуй-но поставити себе на її місце. Сама-самісінька в оцьому скляному деклі — що ти робила б?
— Я не хочу ставити себе на чиєсь там місце, Я — це я, а вона — це вона. Ми з нею зовсім різні, хіба пе ясно?
— Авжеж, різні. Я знаю, ти не любиш її, вона тебе дратує. І тим, що така мовчазна, весь час думає про щось своє, і там, що повільна, неуважна, що все в неї пада з рук…
— А хіба ж яі? Яка з неї поміч — кіт наплакав, а я мушу розриватися…
— Звісно, Марто, тобі важко, ти втомлюєшся. Але я допомагаю тобі чим тільки можу. Не чіпай лиш Ліну, дай дівчаті одійти, одігріти душу! Ми ж не знаємо, якою вона була раніше, до того, як сталося це лихо. Чи легко в її віці пережити подібне? Зараз весь світ для неї — ми. Хіба ж можна її отак узяти й вигнати?
— А хіба ж у своєму власному домі я не владна робити те, що забажаю? Батько теж мене підтримає.
— Так я й думав: це він напоумив тебе вигнати Ліну!
— Ні, я сама!
— Неправда, Марто! Ти б ніколи не докотилася до такого. Та згадай же, як ми знайшли її! Як принесли сюди, як напували теплим молоком, заново вчили ходити… І ти все це забула?
— Ось ти кажеш: згадай, як ми знайшли її. А ти сам — ти забув, як я знайшла тебе?
Рем розгубився лише на мить — на ту коротеееньку мить, коли грунтівка, круто ввернувши ліворуч, вивела його з лісу і він побачив червоні клуби хмар, що закрили вже півнеба і з неймовірною швидкістю летіли на нього. Та цієї миті вистачило, щоб автомобіль втратив керування, рвонув убік і міцно влип у могутній товстий стовбур. Машину трусонуло, почувся дзенькіт скла й огидний скрегіт металу, щось важке й темне насунулось на Рема, кров заюшила обличчя, і він уже не знав, чи насправді виник багряний морок за вікнами пом’ятої кабіни, чи все те було лише витвором потьмареної свідомості.