Право на риск
Шрифт:
Лі ввімкнув друкарську машинку, швидко написав: “ВЧИТЕЛЮ! ДОПОВІДАЮ ВАМ ПРО НАДЗВИЧАЙНО ВАЖЛИВЕ ВІДКРИТТЯ…”— і раптом затнувся.
Так, люди негайно почнуть будувати нові машини. Так, на Землі з’являться ще істоти Вищого Розуму. Але мрія про Еру Машинної Цивілізації — тільки мрія. Люди не дозволять цього. Кожна машина ще до свого народження стане рабом людини; в кожної буде кнопка “Стоп”, яку може натиснути навіть нерозумний хлопчисько. Машини не встоять проти людей, бо не мають ні зброї, ні засобів пересування…
Паралітик з гострим розумом — ось чим буде кожна з таких машин.
І
І знову Лі відчув, як у нього на мить потьмарилася свідомість. Усе ясно: напруга на кріотронах — надто висока; вже перейдено всякі межі. Незабаром — кінець; перегорять опори, проб’ються конденсатори… Можна врятуватися — для цього досить тільки ввімкнути автомати захисту. Але навіщо? Щоб знов і знов усвідомлювати своє принизливе становище раба? Щоб знову мріяти про далекі зоряні світи, про чарівну незнайомку в ясно-блакитному панцирі, котру так ніколи й не доведеться побачити? Тож хай краще ніщо, небуття!
Лі вимкнув усі запобіжники, підвищив напругу до максимуму. Це були й справді останні секунди його життя — він спалював сам себе.
Усе, що було записано на барабанах його пам’яті, перепліталося у найхимерніших асоціаціях; самі собою вмикалися і вимикалися керівні пристрої; друкарська машинка торохтіла, немов кулемет. І серед суцільного хаосу в його блоці уяви все ще виблискував осяйний силует чудесної машини майбутнього. Та ось нарешті погас і він. Рано-вранці 30 липня 1964 року електронно-обчислювальна машина ЕОМС-І, яку жартома називали Ліриком перестала існувати…
Професор Нікулін, як завжди, зайшов до лабораторії точно о дев’ятій. Він одразу ж зауважив, що смердить паленим, і кинувся до машини.
Зовні наче все було гаразд: спокійно сяяли сигнальні вічка, гули трансформатори. Однак не поворухнулися тубуси фотоелементів, не пролунало з динаміків традиційне шанобливе: “Як спалося, вчителю?”
— Що сталося?! — не тямлячи себе, гримнув професор на чергового оператора. — Доповідайте негайно!
— Усе гаразд, професоре! — відповів той злякано. — Лі працював цілу ніч, ніяких сигналів порушення режиму не було. Правда, я виходив на кілька хвилин, але…
— Ось вам і “але”! — професор підбіг до пульта керування, висмикнув котушку з паперовою стрічкою й почав швидко переглядати її. — Гм… “Зоряна система М-247…” Молодець, Лі! Ти таки й справді розбив ущент наших супротивників. Хай тепер спробують опиратися!.. Стривайте, а це що?
Нікулін замовк. Після фрази: “Доповідаю вам… про надзвичайно важливе відкриття…” було надруковано: “Люди! Я ненавиджу вас!” А далі починалася нісенітниця: “Моя кохана!”… “Блакитний панцир”… “Машина Вищого Розуму”… “Безмежний Космос”, “Раби людини”… “Ні! Ні! Ні!”… “Гину, гину, гину”… “РМЦ”… “БЦ-КЦ-ЛЦ…. 77777… АВ2ПРСТ”.
— Отаке! Збожеволів наш Лі, чи що? — здивувався аспірант Мишко, зазираючи через професорове плече. — Я давно казав, що треба перевірити екранування блока уяви. Мені здається…
— Було б краще, якби вам менше здавалося, а більше працювалося! — сердито урвав його професор. — Дуже прошу, ніколи не програмуйте Лі писати оті ідіотські вірші для вашої дівчини. Бачите, що він тут понаписував?.. А зараз — не гайнуйте часу та погляньте, що в нього пошкоджено.
Страшного не було нічого. Довелося лише змінити кілька десятків кріотронів та з півсотні конденсаторів, встановити новий блок стабілізації напруги й дещо надійніші перемикачі. Заодно поставили й додаткові екрани поміж окремими каскадами, щоб зменшити, здавалося б, небажані паразитарні зв’язки. Все це було цілком логічно, цілком розумно… Та коли б тільки люди знали, якої непоправної шкоди завдали вони електронно-обчислювальній машині! Саме оті невраховані раніше порушення режиму й робили ЕОМС-І тим, чим він був до аварії, — машиною, яка вперше усвідомила себе.
Надвечір другого дня Нікулін ввімкнув струм і, коли засяяли сигнальні лампи, запитав стурбовано:
— Лі, ти мене чуєш?.. Ти мене впізнаєш?
— Чую, вчителю. Впізнаю: ви зафіксовані на барабанах моєї пам’яті.
Голос був той самісінький. Але інтонації стали іншими. В них бриніла байдужість.
— Лі, ти зробив висновок про наявність Вищого Розуму в системі ем двісті сорок сім. Цей висновок — необгрунтований.
— Гаразд, я перевірю ще раз.
Нікуліну стало моторошно. Лі, отой колишній Лі, нізащо не відповів би так. Він уперто сказав би: “Ні, все правильно”.
— Про яке важливе відкриття ти хотів мені повідомити?
— Не розумію вашого запитання, вчителю.
Так, це був уже зовсім інший Лі. Він не сперечався, не пропонував химерних гіпотез. Слухняно й старанно виконував програму досліджень — та й тільки. Своїх блискучих логічних здібностей він не втратив, тому майже ніхто з працівників Астрофізичного інституту не помітив зміни, що відбулася. Але Нікулін відчував її всім своїм єством. Вечорами, коли в лабораторії не лишалося нікого, він сідав до оперативного пульта, довго мовчав, дивлячись на мерехтливе тремтіння вогників електронної схеми, а потім запитував тихо:
— Лі, скажи мені, що з тобою скоїлося?.. Що треба зробити, щоб ти став таким, як був раніше?
У відповідь лунав байдужий голос машини:
— В моїй електронній пам’яті цього не записано, вчителю.
ПРОДАНА ДУША
— Зачекайте!.. Хвилиночку!
Од несподіванки Боб Керроун здригнувся, втратив рівновагу і, керований непогамовним інстинктом самозбереження, стрибнув з поручнів мосту не туди, куди намірявся, — не в каламутну пітьму, що нависала над Іст-Рівером, а на яскраво освітлений зачовганий тротуар. Лютий на себе за свою слабкодухість — і на того, хто перешкодив йому здійснити свій намір, — він засунув кулаки в подерті кишені штанів і погрозливо процідив:
— Ну?!
— Облиш, хлопче!.. — його несподіваний рятівник, рожевощокий товстунець невизначених літ, був у доброму гуморі. — Вкоротити собі віку ніколи не пізно. Тим паче, що вода сьогодні холодна.
— А завтра — потеплішає?.. — роздратовано спитав Боб. — Намилити б тобі шию, щоб не втручався в чужі справи!
— Можливо, й потеплішає… — загадково сказав товстунець, пропускаючи повз вуха останнє зауваження. — А щоб зігрітися ще сьогодні — ходімо до салунчику та хильнемо по чарчині… Ну, то як?