Право на риск
Шрифт:
Три дні!.. Борисові чомусь стало моторошно. Зараз, коли він був цілком тверезий, події останніх трьох тижнів постали в зовсім іншому освітленні. Оцю комедію з “екзаменами” влаштовано тільки для того, щоб приспати його настороженість. Мабуть, для Хілла — чи хто там ще стоїть за ним — було цілком достатньо інформації, що безробітний Боб Керроун, — колишній радянський громадянин, падлюка, що зрадив свою батьківщину, — зайшов у безвихідь і намагався вкоротити собі віку. А коли так— ідеться не менше як про життя. Невідомо, що вони там замислили, але треба тікати. Тікати світ за
“Ну, а потім?.. Знову длубатися на смітниках, щоб знайти якийсь недогризок? І знову той же фінал — з мосту та в воду?.. А якщо так, то чи не краще піти на риск, який підготували для нього Хілл з своїми посіпаками?.. Або пан, або пропав!.. Коли вріжеш дуба — ніщо не буде потрібно, а якщо виживеш… О, тут пахне не однією тисячею доларів!”
Він перехопив пильний погляд товстунця Джо і скипів:
— Ну, чого витріщився?.. Цікавишся емоціями барана, якого тягнуть до різниці?
Джо загальмував машину, потім з серйозним виглядом помацав йому лоба.
— Гм… холодний. Любенький мій, та ти не баран, а стопроцентний осел!.. Чи ти гадаєш, що Хіллові потрібне твоє м’ясо?.. Його цікавить твій розум!.. Запевняю тебе: ти будеш цілісінький і здоровісінький!.. Та ще й з грошиками в кишені… А ходімо-но краще хильнемо по чарчині!
Якийсь час Борис Коровін понуро міркував, чи слід вірити товстунцеві Джо, чи, може, скоритися велінню розуму й рятуватися, доки цілий, але так і не розв’язавши цього питання, махнув рукою:
— Гаразд, ходімо.
Наступні три дні промчали, як шалений напівпримарний сон. Лише подеколи Борис Коровін отямлювався повністю, але одразу ж кричав:
— Наливай!.. Цілуй!.. Співай!.. — він бенкетував як приречений, бо відчував себе саме таким.
А надвечір четвертого дня — абсолютно тверезий і байдужий — він зайшов до кабінету містера Хілла і сказав:
— Я слухаю вас, шеф.
— Прошу, сідайте.
Цього разу Хілл навіть вийшов йому назустріч, потиснув руку.
— Отже, містер Коровін, ваші об’єктивні дані влаштовують нас цілком і повністю. А чи влаштує вас моя пропозиція — судіть самі…
Він замовк, уважно обвів поглядом постать Коровіна, наче востаннє зважуючи, наскільки претендент відповідає висунутим щодо нього вимогам. І майже так само глянув на нього Борис: хто ти, чого хочеш, куди завертаєш?
Голос — приємний, зовнішність — імпозантна, очі — розумні й зосереджені. Сухуватий. Знає собі ціну. Мабуть, не скупий, але й не марнотрат. Словом, бізнесмен, з яким можна мати справу.
— Я слухаю вас, містер Хілл.
— Так от… Ви, мабуть, здогадуєтесь, що робота, яку я можу вам запропонувати — небезпечна. Дуже небезпечна!
— Здогадуюсь, але хотів би знати, в чому вона полягає.
— Ми досліджуємо можливість встановлення безпосереднього контакту людини з електронно-обчислювальною машиною…
— Ну, і…
— Ваш попередник — збожеволів. Правда, згодом його вилікували, проте факт лишається фактом. Я міг би зараз не згадувати про це, тим паче, що електронний мозок машини перебудовано докорінним чином, але я хочу повної ясності у взаєминах. Бізнес є бізнес: великі гроші платять за великий риск. Мені ви потрібні лише в тому разі, якщо підете на риск цілком свідомо і підпишете відповідну угоду.
— Гм, так…
Борисові стало моторошно, немов на хисткій кладці над проваллям. Він заздалегідь привчив себе до думки, що майбутнє випробовування вимагатиме надлюдського напруження, хоробрості й рішучості… Подорож у розжарені надра Землі на кібернетичному підземоході?.. Двобій з крижаними хуртовинами Антарктиди?.. Мозок не знав, що й думати, але прагнув одного: коли вже судилося гинути — то хоча б у момент найзапеклішої боротьби…
А тут ідеться зовсім не про життя і смерть, а про можливість стати твариною в людській подобі.
“Ні! — зойкнув мозок. — Ні в якому разі! Краще смерть!”
— Я згодний! — сухо сказав Коровін. — Божевільний не усвідомлює свого стану, отже й трагедії ніякої не буде… Скільки?
— Двадцять тисяч доларів одноразово, і щодня по сто протягом місяця — за участь в експериментах.
— Гаразд. Складайте угоду.
— Складена. Треба тільки підписати… — Хілл узяв зі столу аркуш паперу, подав Коровіну. — Перечитайте якнайуважніше. Всі непорозуміння краще усунути зараз.
— Так.
Борис ще раз зважив: двадцять три тисячі за місяць, справді, варті риску. Однак чи не прослизнула, в текст якась хитра заковика, через яку одержиш не зиск, а клопіт? Ні, все гаразд. Угода стисла, чітка, не дає підстав для сумнівів.
— Що таке “віброзонд”, містер Хілл?
— Платино-іридієвий електрод, який будуть вводити в ваш мозок крізь кістки черепа.
— Це боляче?
— Як легенький укол голкою.
— Це безпечно?
— Абсолютно. Перечитайте пункт восьмий, там якраз сказано, що ми несемо повну відповідальність за всі інструментальні втручання у ваш організм.
— Гаразд… — Коровін видобув авторучку, підписав обидва примірники угоди. — Коли ми почнемо?
— Завтра о дев’ятій ранку. Тільки прошу: не зловживайте алкоголем. Зо два коктейлі — не більше. У вас мусить бути ясна свідомість.
— Звичайно.
Борис навіть сам дивувався з свого спокою та розсудливості. Наче й не він щойно підписав оту смертельно небезпечну угоду, наче не він зазнав казкового перетворення з жалюгідного злидаря на шановану людину з чековою книжкою в кишені. Думалося, що варто, мабуть, почати свій власний бізнес: заснувати невеличку радіомайстерню чи придбати гараж. Або зважитися на біржові спекуляції, — адже іншим щастить?.. А насамперед треба підшукати затишну квартиру з пухкенькою служницею…
Але ні, це був не спокій, а граничне перенапруження всіх внутрішніх сил. Щойно Борис Коровін випив келих коктейлю, як на нього задушливою хвилею поповз безнадійний розпач. Який там гараж, яка там служниця?! За місяць, а то й раніше, йому буде цілком байдуже, хто і що навколо нього, — адже він власноручно продав найдорожче, що є в людини, — свідомість! Та ще й за якісь жалюгідні двадцять три тисячі доларів!.. Кому вони лишаться, коли містера Керроуна потягнуть до божевільні?!
— Бармен — віскі!