Право на риск
Шрифт:
І тут я згадав про “Галатею”.
Я витяг скриньку з кишені, ще раз пильно оглянув її з усіх боків. Ніде ні отвору, ні шпаринки, — так, ніби Лев навмисне позаклеював їх, аби я не зазирнув у схему. Тільки червона кнопка в заглибленні-оце й усе.
Що ж це за прилад такий? На що так загадково натякав Лев?
Я повільно натиснув на кнопку… і одразу ж кудись полетів.
Мій невідомий друже, — ти, що читаєш сторінки цього зошита! Я опишу дію “Галатеї”, — але не для того, аби ти міг зрозуміти та частково виправдати мене, а щоб ваші вчені проаналізували вплив цього жахливого апарата і знайшли протидію, — в разі, коли моя лазерограма не потрапила на Землю. Я описую все, як
Отож щойно я натиснув на червону кнопку, мене охопило почуття шаленого польоту. Я ще нічого не розрізняв, а тільки відчував: я лечу, лечу, лечу — зовсім вільно, нестримно, і на душі в мене так радісно, так світло, як не було ніколи досі. Що пропливало повз мене?.. Далебі, я не можу сказати. Хаос. Барвистий, розбурханий хаос. Скручені у волохаті пасма райдуги. Міріади світляків. Незліченні діаманти, заплутані в косах зелених туманів. Полярні сяйва, переткані примхливими громовицями. Геометричні фігури. Обличчя. Краєвиди.
Я перелічую навмання, тому що всі ці картини мчали, перетинаючи одна одну, спотворюючись, видозмінюючись, танучи. Чи був якийсь ритм у цьому русі? Певно так, бо водночас з цією феєрією лунала музика — така химерна і красива, якої я досі не чув ніколи. Бринів увесь простір. Він був ущерть наповнений звуками. В басові урочисті акорди впліталися ніжні заклики флейти, срібний дзвін челести лягав на грім литавр; плакала віолончель і реготав саксофон; увесь Всесвіт був суцільним симфонічним оркестром, де на свій лад вібрував кожен атом, і я відчував оці хитросплетіння мелодій, — саме відчував, а не чув, бо музика сприймалася не вухом, а всім моїм єством.
Сп’яніння?.. Безумство?.. Я не замислювався над цим, і мене ніщо не турбувало: ні минуле, ні майбутнє, ні сучасне. Дика радість розпирала мені груди; незнане піднесення сповнювало мозок відчуттям неземного блаженства; я знав, що я — юний і буду таким вічно; що я — найрозумніший, найщасливіший, найдерзновенніший і що мені скоряється Всесвіт.
“Зупинись!” — вигукнув я багатодзвонному хаосові. І вмить розтали кольори, розвіялися химери, замовкли звуки. Я побачив себе в порожнечі — незміряній, безмежно дивовижній порожнечі міжзоряного простору.
Я був без скафандра, простоволосий. Мене це не бентежило і не лякало. Я дихав міжзоряним вакуумом, мружився од яскравих спалахів зірок, а серце моє повнилося урочистою величчю. Це був МІЙ простір. Мій од найдрібнішого нейтрино аж до метагалактичних скупчень. Якимсь незбагненним чином, якимись неіснуючими органами чуття я сприймав і шалений танок електронів у атомах, і гравітаційні збурення в галактиках; вітер радіовипромінювання мчав повз мене, і я відчував його запах. Так, так, радіохвилі несли нюанси найтонших запахів, і це мене не дивувало, а здавалося цілком природним, — так само, як і смак вакууму… Ці почуття я не можу передати словами, бо це все одно, що описувати сліпонародженому веселку в небі. Я не в змозі їх виразити, але вони живуть у мені, оті немислимі пахощі й фарби, фантасмагоричне сприйняття гравітаційно викривленого простору, просякнутого пружними драглями енергетичних піль, оте приголомшуюче усвідомлення нескінченності часу і простору — не як математичної фікції, а як звичайної реальності, такої ж якості матерії, як температура, колір, смак. Я знав, що було з Метагалактикою сотні мільярдів років тому, і що станеться з нею першої-ліпшої миті майбутнього; Всесвіт дихав, Всесвіт пульсував, і в такт з оцією пульсацією то згасали, то знову спалахували незліченні галактики, народжувалися й гинули цивілізації. І тільки я один височів над оцим буянням титанічних сил — всезнаючий і всемогутній, невразливий і вічний.
Мій невідомий друже, я пишу це при тверезому розумі. Я описую свої тодішні відчуття, не аналізуючи і не критикуючи їх, бо коли працює “Галатея” — здатність до критичного сприйняття втрачається повністю. Так буває уві сні: найнеймовірніше здається цілком логічним і беззаперечним, і тільки прокинувшись, починаєш дивуватися з довірливості власної свідомості. І якби “Галатея” теж давала отакі легкорозвійні прекрасні фантасмагорії, то й клопоту було б мало: був би для людства ще один вид мистецтва — феєрограф, чи як там його назвали б.
Але в тому-то й справа, що химери “Галатеї” врізаються в пам’ять намертво, навічно. Вони яскравіші за спогади про реальне і підкоряють собі мозок людини, стають йому базою суджень і тверджень. Дивно? Ні. Світогляд людини, її смаки й уподобання повністю визначаються інформацією, записаною в корі головного мозку. Якщо цю інформацію спотворити — зникне індивідуум. На його місці, в його тілі, буде зовсім інша людина.
Я це виразно відчув у ту мить, коли вперше вимкнулася “Галатея”.
Я ще не розумів, що трапилося; чому вмить поблякло все довкола, розвіялось, поменшало, зникло; чому я втрачаю силу й волю, перетворюючись на жалюгідну, сліпу й глуху комашину. А коли я схаменувся і помітив, що сиджу в своєму кріслі перед пультом керування і що бачене й чуте мною лише кілька секунд тому є нічим іншим, як хворобливим маренням збудженого мозку, на мене тисячотонною брилою обрушився розпач. Я побивався за тим казковим світом, який, здавалося, втратив назавжди. Міжзоряна база, мій зореліт, космодром на Місяці, люди на Землі — втратили для мене всякий смисл.
Усе це були докучливі атрибути мого давнього-предавнього минулого, і повернення до нього було таким страшним, як раптова сліпота у яскравий сонячний день, як перетворення з велетня на пігмея.
Я став рабом “Галатеї” з першого ж сеансу. О, тепер я розумію, чому Лев Черняк дав таку назву своєму жахливому апаратові! Той, хто ввімкне його, творить у своїй уяві нездійсненну мрію, закохується в неї і вже не може існувати без чудесного марева.
Як досягається такий ефект? Не знаю. Я не біолог, не фахівець з біоніки. Припускаю, що випромінювання “Галатеї” певним чином паралізує центри контролю свідомості, — так, як це буває уві сні, — і водночас активізує уяву. Може, дія цього випромінювання аналогічна дії опіуму, алкоголю, морфію, — тільки незрівнянно сильніша. А може, збуджуються “точки насолоди” мозку?
Тепер пригадую: ще в юнацькі роки Лев Черняк торочив мені про давнозабуті експерименти якогось ученого XX сторіччя. Той учений знайшов у мозку пацюка точки, які при подразненні струмом давали тварині дивне, незбагненне відчуття насолоди. Досить було навчити пацюка натискувати на педаль, що вмикала струм у вживлені в його мозок дроти, як гризун забував і про їжу, і про сон. Він торохтів лапками по педалі з швидкістю найкваліфікованішої друкарки; його ніщо не лякало і ніщо не вабило, крім цього вимикача. Раз по раз тварина вмикала і вимикала педаль, аж доки гинула від виснаження.
Лев сказав тоді: досліди в цьому напрямку заборонено Вищою Радою Вчених. Чому?
Тепер я розумію, чому. Мабуть, і до Лева Черняка були спроби створити “Галатею”, але вчені вчасно схаменулися, зрозуміли, яку смертельну небезпеку таїть у собі той солодкий наркотизатор. Я це розумію тепер, отож і зважився на найрішучіші дії. Але тиждень тому, коли вперше вимкнулась “Галатея”, — реле часу вимикає її автоматично через кожні шість годин, — я був просто приголомшений і розчавлений і прагнув тільки єдиного: повернутися в дзвінкосяйний казковий світ.