Право на риск
Шрифт:
Якби Письменник виголосив тост на честь Зуба Мудрості та вихилив би з ним по чарчині Еліксиру, можливо, справа уладналася б тихо й мирно. Однак Письменник привітав іменинника аж надто брутально: поторсав його пальцем і навіщось згадав чорта.
Дещо ображений Зуб Мудрості заявив про себе вже голосніше. І знову Письменник знехтував можливістю мирного врегулювання відносин. Цього разу він поцокав Зуба колодочкою ножа і згадав аж сто чортів.
Такої наруги Зуб Мудрості витримати не міг. Замість того щоб причаїтися, неголосно ремствуючи на нечемність, він-молодий
— Ой! — сказав Письменник. — Ти що— сказився?
— Ага, то от як ти вітаєш того, хто зичив тобі тільки добра?! — залементував у відповідь Зуб Мудрості. — В інших людей часом не виростає жодного зуба мудрості за все життя! А я, дурень, виліз, коли тобі щойно минуло двадцять п’ять років; із шкіри пнувся, аби дати тобі бодай краплинку мудрості, якої ти, до речі, зовсім не вартий!.. Чи ти хоч раз згадав про мене за оці вісімнадцять літ? Ні, не згадував, наче мене зовсім не існує! То постривай же, тепер ти пам’ятатимеш про мене щодня й щогодини, до самої смерті!
Не можу ручатися, що я процитував монолог Зуба Мудрості дослівно, але загалом зміст промови був саме такий.
І Письменник, зачувши ці погрози, злякався. Так, так, смертельно злякався, і ви не повинні глузувати з нього, бо, по-перше, в кімнаті він був сам-один, і ніхто не міг побачити його переляку, а по-друге, зубний біль — це така страшна штука, якої бояться навіть Герої Радянського Союзу.
— Ну, заспокойся, любий! — примирливо сказав Письменник і лагідно погладив щоку якраз проти Зуба Мудрості. — Хильни краще кілька краплин Еліксиру Бадьорості — та й лягай собі спати.
Та тільки де там! Покуштувавши Еліксиру, Зуб Мудрості почав вимагати пірамідону. Потім — аспірину. Ні, — пеніциліну! Ні, — соди! Ні, — солі!.. Потім йому заманулося спирту, та ще й на ватці. А од спирту він сп’янів і почав бешкетувати ще дужче.
Було перейдено всякі межі пристойності: клятий Зуб то гицав, немов карась на розпеченому, то витанцьовував, як соломотряс молотарки, то совався, немов мавпеня по трапеції, то крутився свердликом навколо власної осі. А слідом за ним гицав, совався, витанцьовував, крутився, гойдався і Нерв.
Далебі, навіть маючи в своєму розпорядженні всі атрибути казки, я не зумію змалювати оті пекельні муки, які завдав Письменникові його власний Зуб Мудрості. Уявити цей жах неможливо, хіба що познайомишся з ним особисто.
Отож і Письменник терпів-терпів, а тоді як тор-рохне себе кулаком по щелепі! І що ви думаєте? Біль одразу ж зник. Зуб Мудрості злякався, замовк, — і це ще раз показало, що проти бешкетників часом не гріх використати й силу.
— Х-ху! — зітхнув з полегкістю Письменник. — От тобі й зустріч Нового року!
Тихесенько та обережненько він примостився на канапі, аби не потривожити клятого Зуба. Тепер, коли лихо минулося, воно здавалося зовсім
Письменник швидко озирнувся — і зрадів:
— О, Дід Мороз! Яким вітром? Ви ж казали, що зустрічатимете Новий рік в інституті?
— Так, так, казав. Але ж сьогодні — казкова ніч!.. То як ваш Зуб?
Ні, друзі, я не можу зловживати вашою довірою, тому скажу наперед: то був не справжній Дід Мороз. Тобто не так: то був не казковий Дід Мороз, а професор Мороз, відомий лікар, фахівець зубопротезної справи. Дідом Морозом, як ви вже, мабуть, догадалися, його дражнили ще в школі, а тепер, коли він випестив буйну професорську бороду, ніхто його інакше й не називав.
Щиро кажучи, Письменник дещо здивувався: звідки Дід Мороз дізнався про його хворий Зуб? Де він узяв ключ від чужої квартири? Але, як чоловік чемний, Письменник промовчав. А Дід Мороз підійшов до нього ближче і взяв за щелепу:
— Одкрийте рота!.. Оцей?.. Гм… Кепська справа!.. Я ж казав вам, друже: зверніть увагу на свої зуби!.. Ану ходімо в клініку!
Письменник хотів заперечити, що клініка — у протилежному кінці Києва; що зараз ніч і там усе позамикано; і що взагалі поспішати не варто, бо Зуб уже не болить. Але Дід Мороз висмикнув з шафи якусь книгу, зазирнув у неї і сказав науково-фантастичним голосом:
— Сингурантно-абревіатурне поле медіонально логарифмується в апендиксі моєї клініки. Отже, вперед!
Не слухаючи Письменникових заперечень, він потяг його за руку просто через стіну. Правда, антиполе ввімкнулося не зразу, і Письменник добряче торохнувся лобом, проте в наступну мить залунала кришталева музика, засяяло феєричне світло, і він опинився в кріслі зуболікарського кабінету. Перед самісіньким його носом, немов щупалець огидного спрута, гойдався шланг жахливої Бормашини.
— Дуже прошу, — неголосно сказав Письменник, — не треба свердлити. Краще видеріть геть. В усякому разі, більше не болітиме.
Дід Мороз мовчав, і тільки зловісне дзеленчання хитромудрого лікарського причандалля порушувало тишу.
— Не треба Бормашини! — уже голосніше і навіть з роздратуванням повторив Письменник. — Не терплю її з самого дитинства. Коли я чую це дзижчання, в мене мурахи по спині бігають!
І знову Дід Мороз нічого не відповів. Він тільки поглянув на Письменника з суворим осудом і взяв у руки величезний шприц.
— Послухайте, друже! — скипів Письменник. — Ви, зубні лікарі, найстрашніші з консерваторів! Ви лікуєте чи не так, як лікував якийсь там знахар-пітекантроп! Видер обценьками зуба — ото й усе лікування!
— А знеболювання? — холодно спитав Дід Мороз.
— Йому вже сто років, тому знеболюванню! — одрубав Письменник. — Може, згадаєте ще й пломбування? У Стародавньому Єгипті та й то вже пломбували зуби. А чого досягли ви?
— А в нас є надшвидкісні та ультразвукові Бормашини, які зовсім не завдають пацієнтові прикрості.