Празький цвинтар
Шрифт:
— І навіщо таке потрібно?
— А потрібно для того, щоб утримувати у стані неспокою поважних буржуа, переконуючи їх у необхідності жорстоких заходів. Якщо нам доведеться придушувати справжні, невідомо ким організовані заворушення, досягти цього буде набагато важче. Але повернімося до Штьєбера. Відколи він очолив прусську розвідку, він блукав східноєвропейськими містами й, перевдягнувшись блазнем, занотовував усе, що чув, водночас створюючи шпигунську мережу дорогою, де одного дня озброєна прусська армія пройде від Берліна до Праги. Рівночасно з тим, він виконував таку ж саму роботу для Франції, позаяк так чи інакше, а війни все одно було неможливо уникнути.
— То чи не було б ліпше мені не зустрічатися з цим добродієм?
— Не було б. Не слід спускати з нього очей. Краще хай на нього працюють наші агенти. З іншого боку, ви маєте розповісти йому все, що стосується євреїв, але нас це не цікавить. Таким чином, співпрацюючи з ним, ви не нашкодите нашому уряду.
За тиждень мені прийшла записка, підписана Штьєбером.
194
Герман Фрідріх Ґодше (1815–1878) — німецький письменник, уродженець Польщі, провокатор та секретний агент прусської розвідки. Його антисемітський роман «Біарріц» було покладено в основу «Протоколів сіонських мудреців».
Я спитав Лаґранжа, чи знає він цього Ґодше. Той розповів, що колись цей чоловік був поштовим службовцем, який насправді був провокатором, працюючи на прусську секретну поліцію. Після заворушень 1848-го, аби звинуватити лідера демократів, сфальшував листи, з яких випливало, що цей чоловік хотів убити короля. Та, вочевидь, у Берліні знайшовся якийсь знавець, який розповів, що листи — підробка, тож Ґодше виявився вплутаним у скандал і був вимушений покинути свою посаду на пошті. Але то ще півбіди: ця справа підірвала довіру до нього у таємній службі, де тобі пробачать, якщо ти підробив документи, але не подарують, якщо ти дозволив потім злапати себе, як кота за салом. Він знайшов ужиток своїм навичкам, пишучи такі собі історини романці (Так у оригіналі. — Прим. верстальника.) під псевдонімом Джон Реткліф і співпрацюючи з газетою «Kreuzzeitung» [195] — пропагандистським антиєврейським виданням. Служби тепер користувалися його послугами, лише коли треба було поширити серед євреїв правдиву чи недостовірну інформацію, хай там якою вона була.
195
«Розп'яття» (нім.).
«Одначе саме така людина мені потрібна», — подумав я собі. Але Лаґранж почав мені розтлумачувати, мовляв, можливо, якщо вони звернулися до мене у цій справі, то лише тому, що моя доповідь для пруссаків не має великої ваги, тому вони й дали доручення дрібноті, аби просто дізнатися, що й як, та щоб сумління було чисте, й мають намір мене згодом ліквідувати.
— Неправда, німцям потрібна моя доповідь, — заперечив я, — мені за неї пообіцяли значну суму.
— Хто пообіцяв? — спитав Лаґранж, але почувши мою відповідь, мовляв, то був Дмітрій, посміхнувся: — Це ж росіяни, Симоніні, що тут ще скажеш. Хіба їм важко пообіцяти щось від імені німців? Але ви все-таки поїдьте до Мюнхена, нам-бо теж цікаво, що вони там поробляють. Але не забувайте, що Ґодше — підступний негідник. Інакше він би цим не займався.
Я б не сказав, що Лаґранж був поблажливий до мене, та, може, до когорти жалюгідних людей він зараховував і високі чини, а отже, й себе особисто. Хай там як, та коли мені добре платять, я не діткливий до образ.
Гадаю, я вже розповідав у своєму щоденнику, яке враження на мене справила та мюнхенська пивниця, в якій баварці, юрблячись навколо довжелезних table d'h^ote, упираючись одне одному в коліна, смакуючи масними сосисками, посьорбують пиво з кухлів завбільшки з чан, чоловіки й жінки разом, жінки галасливіші, сміхотливіші й вульгарніші за чоловіків. Безсумнівно, нижча раса; мені коштувало неабияких зусиль після надзвичайно виснажливої дороги пробути ті кілька днів на землі тевтонів.
І саме у пивниці призначив мені зустріч Ґодше — здається, мій німецький шпигун просто народився для того, щоб ритися у такому оточенні: за його нахабно-елегантним убранням, що ховало вовчу подобу, виднілася особа, котра перебивалася випадковим заробітком.
Кострубатою французькою він почав розпитувати мене про мої джерела, але я викрутився, змінивши тему, натякнувши на моє ґарібальдійське минуле, і чоловік був приємно здивований, бо він, мовляв, пише роман про події в Італії у 1860-х роках. Його вже було майже завершено. Книга називатиметься «Біарріц» [196] , за об'ємом вона буде чималенькою, але події розгортатимуться не лише в Італії, дію буде перенесено у Сибір, Варшаву, навіть у Біарріц тощо. Він навіть залюбки розповідав про свій твір, вважаючи, що завершує Сікстинську капелу у царині прозових романів. Я не розумів анічогісінько з подій, якими він переймався, та, як видається, основою твору буде невідступна загроза трьох зловісних сил, які таємно керують світом, тобто масонів, католиків, зокрема єзуїтів, та євреїв, останні з яких, проникаючи до лав інших двох, намагаються похитнути ще у самісінькому зародку
196
Біарріц — місто і комуна в департаменті Атлантичні Піренеї, в Аквітанії, на південному заході Франції.
Він розлого переповідав фокуси масонів-мацціанців, потім переносив дію до Варшави, де вони влаштовували змову проти росіян, укупі з нігілістами — триклятим поріддям, так само як і інші, яких в усі часи породжували слов'яни. Та неабиякого значення автор надавав їхній системі вербування, яка була надзвичайно подібною до системи, яку використовували баварські ілюмінати та масони «Альта Вендіти», коли кожен член спільноти вербує ще дев'ятьох, які не повинні знати один одного. Отож він знову повернувся до подій, які відбувались в Італії, слідуючи за наступом п'ємонтців на Королівство обох Сицилій, безладдям страждань, зрад, наруг над шляхетними панянками, подорожами а-ля Рокамболь [197] надзвичайно хоробрих ірландських легітимістів, усіх, як один, у каптурах зі шпагами, таємними посланнями, захованими під хвостами у кобил боягуза-карбонарія графа Караччоло, який ґвалтував дівчину, ірландку-легітимістку, перснями-викривальниками з окисленого зеленого золота та зі зміями, які обплелися навколо червоного корала, спробою викрадення сина Наполеона III, драмою, яка трапилась у Кастельфідардо, де проливалася німецька кров за понтифікат, який там кинувся у боротьбу проти welsche Feigheit [198] . Ґодше висловився німецькою, можливо, щоб я не образився, але мені й моїх незначних знань у цій мові стало, аби втямити, що йдеться про боягузтво, яке зазвичай властиве латинським народам. Наразі історія ще більш заплутувалася, а ми ще навіть не дійшли до середини першого тому.
197
Персонаж романів французького письменника XIX ст. П'єра Пуансона дю Терая, шляхетний злодій і шукач пригод.
198
Іноземних (часто французьких чи італійських) боягузів (нім.).
Поволі-поволі, що більше Ґодше розповідав, то більше сяяли його очі, трішки схожі на свинячі, з рота капали краплі слини, він гигикав сам до себе, згадуючи про деякі витівки, які він особисто вважав надзвичайними, і, як мені видавалось, прагнув, аби я з перших рук переповів йому плітки про Чалдіні, Ламармору та інших п'ємонтських генералів і, звісно, про те, що відбувалося серед ґарібальдійців. Проте, позаяк у його колах було заведено платити за інформацію, я не мав наміру задарма віддавати йому цікавинки, які стосувалися подій в Італії. Однак про те, що я знав, краще було мовчати.
Я відзначив, що цей чоловік іде хибним шляхом: не можна створювати небезпеку, яка має тисячу личин, адже подоба зла має бути лише одна, інакше читач стає неуважним. Якщо хочеш викрити євреїв, то й веди мову лише про них і залиш у спокої ірландців, неаполітанських принців, п'ємонтських генералів, польських патріотів та російських нігілістів. Хто за двома зайцями женеться, жодного не спіймає. Як можна так розпорошуватись? Тим паче, що, як на мене, єдиною його нав'язливою думкою були євреї й лише євреї; для мене то й на краще, адже у безцінному документі, який я хочу йому запропонувати, йдеться саме про євреїв.
Ґодше зізнався, що пише свій роман не заради грошей чи сподіваючись на якусь земну славу, а задля того, аби визволити німецький рід з єврейських тенет.
— Нам слід згадати слова Лютера, який говорив, що євреї — лихі, ядучі, підступні аж до мозку кісток, вони століттями були нашою карою, нашою чумою, зокрема й за його часів також. Це саме він назвав їх «підступними зміями, отруйними, мстивими, жорстокими вбивцями, бісовими дітьми, які кусають і шкодять нишком, бо не можуть зробити цього відкрито». Й єдиними ліками проти них є «sch"arfe Barmherzigkeit» — саме так висловився Ґодше, не спромігшись перекласти вислів, але я здогадався, що він, певно, означає «пекуче милосердя»: так писав Лютер про безсердечність. Треба було спалювати синагоги або ж засипати їх таким шаром землі, щоб ніхто й ніколи більше не побачив жодного їхнього каменя, знищувати їхні домівки й зганяти євреїв у хлів, як циган, повідбирати у них усі їхні тексти з талмудів, у яких євреїв навчають лише брехні, прокльонів та лайок, завадити їм займатися лихварством, конфіскувати все золото, яке вони мають, включно з коштовностями, й дати у руки їхнім парубкам лопати та сокири, а дівчатам — веретена та кудельця, бо, розтлумачував Ґодше, Arbeit macht frei [199] — «лише робота звільняє». За Лютером, остаточне вирішення проблеми — вигнати євреїв з Німеччини, як скажених псів.
199
Ця фраза як гасло була розміщена на входах до багатьох німецьких концтаборів