Предок
Шрифт:
— Свята річ! Це ходяча фраза, не більше,— відпирав Дмитро.— Треба ж уявляти собі справу — наскільки він дійсно бажав сповнення свого бажання. А до того ж — я зовсім не згоджуюся, що воля мертвого взагалі має бути святішою від волі живого чоловіка. Ми шануємо волю чоловіка доти, доки знаємо, що йому сповнення його волі потрібне, доки йому це важливо. Коли ж ми довідуємось або припускаємо з чого-небудь, що людину зовсім не інтересує той наказ або та заборона, яку вона колись дала, що вона більше не надає ніякої ваги їй, ми,й не питаючи її, не вважаємо потрібним сповняти той наказ. Людина за життя робить ріжні накази, по смерті вони їй вже не потрібні, і ми переступаємо їх, не вважаючи їх потрібними для неї. Інакше це було б анекдотом про ту варту, що була приставлена якоюсь цисаревою до рожі, аби її того дня не зірвали, і потім варта ставилася
— Батькова воля висловлена була не на певний час, а на завсіди і через те не згасає.
Твій приклад сюди не підійде,— зауважив брат Іван.
— Отже ти віриш, що батькові нашому у цю хвилю, як ми з тобою говоримо, страшенно потрібно, щоб те все, що написано було ним в тестаменті, було сповнено? Щоб гроші його лежали в купецькім банку і щоб ми не брали їх звідти, а з процентів половину прикладали до капіталу?
— Де йому тепер до того, голубчикові! — зітхнула добра тітка Маня.
— Отже, коли ми думаємо, що йому тепер зовсім однаково, чи його тестамент сповняється, чи ні, то це одне вже,властиво,повинно нас стримувати від того, щоб справді вважати його волю «річчю святою». І через те я кажу, що воля мертвого в кожнім разі не більш, а менш свята, ніж воля живого. А тим більше коли ми зовсім певні, що це була його воля давня, давно ним змінена в мислях і залишена — чи це не буде нерозумний формалізм, коли ми все-таки будемо триматися того тестаменту?
— І розіб'ємо життя Катрі справді, аби тільки той нікому непотрібний тестамент був виконаний,— зауважила сестра Христя.
— Тепер не час на великі теоретичні диспути, Дмитре, тому не буду перечитися з тобою,— зауважив дядько Павло.— Ти мені закидаєш формалізм, я тобі міг би закинути цинізм! Жив чоловік — слухали його, вмер — під ноги всі його бажання!
— Ну-ну, дядьку, ти сам знаєш, що цинізму нема в тім, що я кажу,— відгукнувся Дмитро.
— Нехай! Отже я, не вдаючись у теорію, питаю всіх вас, чи справді згодні на те, аби цей батьковий тестамент спалити чи подерти? Га?
Мовчите? І ти мовчиш, Дмитре? — з тріумфом спитав дядько.— Бачиш, критикувати і знаходити ріжні недогоди можемо, але все-таки знищити цей документ батьківської волі і у тебе, Дмитре, рука не підійметься! Отже, що тут багато говорити і сперечатися, коли ми кінець кінцем таки всі скоряємося цьому теста-ментові; може, й справедливо здогадуємося, що він передсмертній волі батька не відповідає, але що ж? Може, це нещасливий випадок, що батько тестаменту не знищив, але ми повинні з ним помиритись. Того, що міг зробити батько, ми не маємо права зробити — знищити тестамент.
— Ти вважаєш, дядьку, ділом негідним знищити тестамент, і кожний з нас боязко питає себе, чи не будуть йому почитати це за негідний вчинок і чи сам він не буде мати за це докорів сумління. Тому ніхто не спішить давати на це свій голос. Розуміється, спокійніше, знайшовши тестамент, подати його до затвердження приписаним порядком і піддатись його постановам. Легше йти протоптаною стежкою всяких писаних і неписаних законів, прийнятих поглядів, ніж іти напролом. Легше жити як прийнято, ніж жити розумно. По-моєму, в данім разі було б розумно не зв'язувати себе старим шпаргалом тому тільки, що батько не встиг його знищити. Ми всі любимо і шануємо пам'ять нашого батька і раді б жити згідно з його поглядами й бажаннями — оскільки можемо їх прийняти і сповнити. Але там, де є любов і має бути любов, нема місця такому формалізмові, аби ми тряслись перед старим писанням батька, калічили наше життя і гнулись перед його давнім, колишнім словом немов на докір, що він не подбав знищити його. І як ми кінець кінцем послухаємо вас, дядьку, затвердимо цей тестамент і так далі,— то це буде зовсім не прояв нашої любові для батька, а тільки прояв нашої малодушності, нашої пасивності, боязкості нашої думки і нашої волі.
— Тут діло не тільки в малодушності,— зауважив Іван, коли пройшло враження від цих слів Дмитра.— Є зовсім реальні обставини, з якими треба зустрічатися. Свідки, підписані на тестаменті, обидва живі й здорові; вони можуть знати й зміст тестаменту.
— Але не можуть знати, що цей тестамент батько не знищив.
— Можуть підозрівати, що ми тестамент затаїли. Можуть знати вони чи хто інший, що тестамент був ще дуже недавно.
— Батько не любив говорити про такі речі.
— З нами. Але з людьми ближчими віком
— Може б, ми могли просити суд признати тестамент недійсним, тому що батько вислов-ляв інші наміри й бажання? — спитала Хрис-тя.
— Це справа безнадійна,— зауважив дядько Павло.— Тестамент правосильний, а ви ніхто не можете навіть сказати, ніби батько говорив перед вами, що той тестамент не відповідає його бажанням.
— Ні, втручати в це суд чи взагалі посто-ронніх людей ставити між нами й батьком — не годиться,— зауважив рішуче Дмитро.—
Або вважаймо самі тестамент недійсним і робім йому кінець, або тримаймось його. Коли ми самі, що знаємо недійсність тестаменту, не наважимося підняти на нього руку, то як зроблять це сторонні люди, які не знають наших відносин до батька ані наших мотивів!..
— Третя година! — скрикнула мати, глянувши на годинник.— Час на обід, ніяково перед Страшевичем. Я піду, а ви надходьте.
— Можемо йти всі,— сказав Іван, встаючи.— Не договоримося до нічого.
— Бідна Катря! — демонстративно скрикнула Христя.— Нам теорії, а їй сльози!
— Треба подумати, щоб якось їй улаштувати,— сказав дядько Павло.— Але не ламати ж батьківське слово для цього!
Страшевич надійшов з саду з Катрею. Обід пройшов досить гладко. Катря виглядала доволі спокійно. Страшевич, як «душа товариства», оповів кілька полкових анекдотів і найсвіжішу історію про конфлікт губернатора з архієреєм, що вийшов при посвяченні нового будинку гімназії. Присутні сміялись потроху — щиро чи для годиться, щоб не образити добрих намірів оповідача. На одну хвилю тривожна нотка пронеслася в повітрі, коли Страшевич запитав, чи мати зостається в старім будинку, а та відповіла, що доки при ній Катря, доти вона рада тут мешкати, але як вона не буде з нею, то почуватиме себе занадто самітно. З певною тривогою всі чекали, що Страшевич «зложить заяву» з цеї нагоди. Але він обминув делікатну матерію, зачавши хвалити старий дім і сад — як би то було прикро, якби все перейшло в чужі руки. Все-таки всі з певним облегшенням серця прийняли кінець обіду і весело заметушились біля кави. І поки одні вибиралися з нею на веранду, інші до альтани, треті до себе, Дмитро серед замішання підійшов до Катрі й потиху спитав, чи не говорила вона чогось із Страшевичем про тестамент.
— Він не заговорював, і я не казала. Але я бачу, що він хотів би знати і чекає від нас якогось слова. Говорили ви, може, що поміж собою?
— Дядько й Іван противляться. Але дядько каже, що в кожнім разі ми повинні так все полагодити, аби тобі не було шкоди. В кожнім разі треба сьогодні-завтра покінчити.
— Він має відпустку на три дні тільки,— зауважила Катря, відходячи.
Дмитро поніс свою каву нагору, до свого малого покоїку, що належав йому від другого гімназійного класу — як сестра Христя вийшла заміж й Іван перекочував до її кімнати. З того часу і досі кімнатка була незмінно в розпорядженні Дмитра,— розкіш, яку дозволяють собі у великопанських замках і в повітових «старих домах». Багато зберігалося в ній по нинішній день ріжного дрантя з тих хлоп’ячих часів — вудки і самостріли, старий пістолет, подарований покійним дідом, купи старих підручників і школярських зшитків в кутах, на стіні колекції жуків і метеликів, похвальний лист, одержаний при переході з третього до четвертого класу, і виполовілі групи гімназійні — все те добро, яке рідко переживає руїнні нахили раціонального й критичного настрою незносних літ на переломі від хлоп'ячої до молодечої пори, але, щасливим випадком перепливши ці бурні часи, стає потім незрівнянним джерелом утіх і споминів у пізніших роках — зрілості й старості. І дух в покої, здавалося, стояв якийсь давній, неви-вітрілий з тих давніх літ.
Дмитро з приємністю скинув черевики і про-стягся на своїм старім, збитім матраці. Заклавши руки за голову, почав передумувати передобідні дебати.
Що найбільш незвичайне, просто дике було в ній, це те, що в їх сім'ї йшла така важлива нарада — без батька. Це було таке нове і таке дивне! Дмитрові пригадувалися родинні наради, що робив батько у більш важливих справах, з того часу як діти підросли, і він почав відгадувати, з батьківської психології, як би то батько подивився на цю справу? Чи відступив би від своїх розпоряджень із огляду на теперішні обставини й аргументи? Чи увільнив би дітей від сповнювання своїх наказів?