Шрифт:
« МИ ПРОСТО йшли.
У НАС НЕМА ЗЕРНЯ НЕПРАВДИ ЗА СОБОЮ »
Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ
ІЗ БЕЛЕТРИСТИЧНОЇ СПАДЩИНИ
Книгу «Предок» складають найяскравіші твори з художньої спадщини видатного вітчизняного історика і вченого, одного з найбільших поборників української духовності Михайла Грушевського, що після довгих десятиліть замовчування прийдуть до нашого сучасника.
Ці твори розкриють ще одну непересічну сторінку його могутнього обдарування — талант белетриста. Провідна тематика — історичні сюжети, роздуми, соціально-побутові картини з життя українського народу.
Видання ілюстроване рідкісними фотоматеріалами.
Упорядкування, післяслово та примітки кандидата історичних наук С. І. Білоконя
Упорядник фотоілюстрацій та редактор Андрій Демиденко
Друкується за виданням: Грушевський М. Під зорями — X.: Коопер. вид-во «Рух», 1928
Сорок літ тому в фельетонах львівського «Діла» за 1885 рік (ч. 66—8) було надруковане моє оповідання «Бех-аль-Джугур», написане на початку того року, в місяці лютім. Номери газет з цим оповіданням одержав я кілька років пізніше
Це був великий момент в моїм житті. Мені тоді скінчилось дев'ятнадцять літ, і я був у останнім класі гімназії. Батько — педагог за професією і покликанням — умисно віддав мене до школи пізно, до класу значно нижчого, ніж мої можливості, аби я не мав труднощів в науці; і вона справді не завдавала мені труда, хоч я вважався кращим учнем не тільки свого класу, але й цілої гімназії. Я мав багато вільного часу, і, ставши бібліотекарем великої і гарної гімназійної бібліотеки (вона обслуговувалася самими гімназистами, під номінальним наглядом офіційного бібліотекаря), я, можна сказати — плавав у книжному морі і впивався ним. Письмен-
ство, літературна праця ввижались мені найкращим уділом на землі, а загострене національне почуття і культ громадського обов'язку, прищеплений батьками, в сумі зробили для мене свого роду завданням життя — вести роботу на ниві українського письменства, в інтересах українського життя.
Обставини склалися так, що мої батьки, щиро прив'язані до рідної Київщини, опинилися на Кавказі, серед російської і зросійщеної людності, і тільки раз на три роки мій батько діставав довшу вакаційну відпустку, котру використовував для об'їзду широко розгалуженої рідні своєї, а ще більше — моєї матері. Він використовував ці об'їзди на те, щоб скріпити й поглибити в мені пієтизм до рідного краю, його природної краси, етнографічних особливостей, мови, пісні, поезії. Не бувши активним українцем в теперішньому розумінні, але відзначаючись поетичним почуттям, він відчував живо красу українського життя і його традиції і передав це мені. Тільки те, що в його спокійній, ясній, зрівноваженій натурі жило більш пасивно, в сфері внутрішніх переживань, майже не впливаючи на його діяльність, в моїй напруженій, нервовій вдачі набирало характеру домінуючого стимулу для мого мислення, уяви й чуття. Я був самітним мрійним молодиком, заглибленим у свої внутрішні переживання; годинами міряючи чи то стежки батьківського садка, чи то порожній, незвичайно до в'язничого схожий гімназійний двір, вимріював я довгі фільми своєї майбутньої діяльності: образи, розмови, такі яскраві, що вони приводили мене до повної втоми і вичерпання,— а руховою силою того всього був, звичайно, мотив національний.
Відірваність від рідного краю, постійне пробування серед чужородців (я був пансіонером гімназії в Тіфлісі, де буквально не було ні одного українця,— а й поза гімназією не знаходив нікого), з другого боку — незвичайно різнобарвний національний склад людності, серед котрої доводилось обертатись, атмосфера національних питань і конфліктів різних місцевих культур з російським централізмом — все це екзальтувало мої національні почуття й робило їх осередком моїх дум та емоцій. Мета, зміст і щастя життя уявлялися мені в тім, щоб послужити національному українському відродженню. Я був знайомий з історією відродження слов'янських народів. «Исторія Славянских Литературъ» Пипіна й Спасовича належала до найбільш дорогих мені книг. В «Истор. ВЪстникЪ» я відшукав начерки з історії нової укр. літератури покійного М. І. Петрова, читав і перечитував їх із захопленням. Навпаки — «Задачи украинофильства» Костомарова наповняли мене тяжким сумом. Слабкий розвиток українського відродження, розпорошеність української інтелігенції, занедбання нею свого обов'язку перед без'язикою і безосвітньою народною масою, відречення від славного минулого, від таких скарбів рідної народності — здавались мені всесвітньою ганьбою і безчестям, яке крило й мене, й усі живучі покоління — поскільки б вони не хотіли прикласти рук до того, аби від того безчестя очиститись.
Справа при тім уявлялась мені — як у всіх тих історіях національних відроджень — головною з формального боку: національного усвідомлення, засвоєння мови, розвитку літератури — популярної, мистецької і наукової. Розуміється, основним змістом того уявлялись визвольні, демократичні, дещо соціалістично зафарбовані Кирило-Мефодіївські ідеї — так як інтегральним змістом російської культури мислилися ідеї Бєлінського і Щедріна, народництво 1840—60-х років і т. д. Але далі моя думка не заглиблювалась. У мене не було знайомих ні з революційних російських гуртків, ні з радикальних українських. Діяльність української еміграції і її розходження з київською громадою залишались мені цілком невідомими. Програма діяльності таким чином дуже спрощувалась.
І так спровадивши собі з Києва кілька книжок, які можна було купити на тодішнім безконечно убогім київськім ринку, з «Кіевскою Стариною» в руках,— котру сюрпризом виписав для мене батько (ніяких українських видань в місцевих бібліотеках, розуміється, не було),— я постарався використати вакації 1884 p., щоб увійти в українську літературну роботу, або краще сказати — в процес українського писання. Пригадую собі таке перше оповідання — «Страшний свідок», чистої води пробу пера, на цілком пусту романтичну тему, котрої архаїчну шаблонність я сам відчував, але просто брав як «сочинение на заданную тему». Потім була більш серйозна проба — на власних,
Тому я наважився надіслати їх на перегляд, відгук і використання І. С. Нечую-Левицькому, з котрим я сйи-сався, прочитавши в тих же начерках Петрова, що він займає посаду вчителя в Кишинівській гімназії. В тодішній літературній генерації це була найбільш визначна і для мене доступна фігура, і я рішивсь віддатися під її патронат. Побоюючись провалу, я підписав першого листа якимось криптонімом і просив відписати на ім'я одного з своїх товаришів. І яка ж то була радість для мене, коли тижнів через два цей мій товариш подав мені грубенького листа, акуратно надписаного округлим, розлізлим письмом вічно хворого письменника і запечатаного для більшої дискреції великою червоною печаткою. Я цілком ясно бачу цього конверта, надписаного слабосильною рукою, блідим, вилинялим чорнилом, і переживаю той буйний приплив радощів, що мене тоді обхопили. Я ввійшов в літературні зв'язки, у мене єсть знайомий, патрон — визначний український письменник. Він висловив мені цілком серйозно, не як школяреві, а як письменникові, свої гадки. Я міг вповні покластися на нього, і я довірив йому мої проби пера і моє перше літературне досягнення — мого «Бех-аль-Джу-гура» — і відкрив йому моє ім'я. Я відчув себе літератором. Я знайшов себе і свій шлях в житті.
Листування з Дм. Вас. Марковичем не дало вже мені такого вдоволення, як листи Ів. Сем. Нечуя — в них не було такого сердечного єлею, що в автора «Хмар». Але нічого! Моє оповідання було прихильно оцінено, прийнято, і вже я відчував себе настільки твердо на своїх літературних ногах, що навіть міг згори собі брати які-небудь дрібні колючки.
Але тут і скінчилась моя белетристична кар'єра! Я був белетристом всього лише кільканадцять місяців. Надійшла катастрофа — так само глибоко відчута, як і це моє перше і останнє літературне щастя. Щоб зрозуміти його відповідно, треба б мати поняття, наскільки екзальтованим мрійником я тоді був. Я вступив у стадію приготування до екзамену зрілості (матури). Незважаючи на те, що я й так був прегарно підготовлений, я, повернувшись із Різдва 1885 року, засів за підручники так, наче переді мною не було іншої мети як задивувати екзаменаційну комісію. Атмосфера взагалі була підвищена. Випуск того року вважався небувалим в історії гімназії багатством здібних, а може, не так і здібних, як добре вишколених випускників (абітурієнтів). Наш покійний директор Лев Львович Марков, великий амбіт-ник, наперед пишався результатами цеї матури і — чого ніколи не бувало — наперед виписав медалі для абітурієнтів, щоб роздати їх з пишністю при закінченні матури. П’ять золотих медалей, ви подумайтеї Цього ще не бачив не тільки Тіфліс, але й ціла Кавказька округа, відколи стояв світ. Я, як перший учень гімназії, відклав усе набік, не поїхав навіть на Великдень додому — річ цілком неймовірна. В мені було щось із вдачі факірів, з їх нахилом і замилуванням до якнайбільших напружень волі, і я тепер напружував її на це марне завдання — матурального рекорду. І раптом прийшов провал — який провал, кат його забери!
Традиційним спортом для матуристів було викрадення текстів випускних тем (клявзур). Тому, що вони оточувалися незвичайним секретом — вироблялися радою попечителя для цілої округи і з усілякими обережностями передавалися в гімназії, однакові для всіх, це було спортом так само для гімназії цілої округи — викрасти цей секрет. Вважалося, що та гімназія, що цей секрет відкриє і передасть іншим, робить свого роду професійну послугу цілій матуральній верстві. Це був свого роду класовий обов'язок матуристів супроти класу директорів і учителів. На це збирались гроші, велись секретні зносини, вигадувались чисто пінкертонівські штуки. І от цим разом це вийшло наверх і окошилось на нашій гімназії, а в нашій гімназії особливим тягарем лягло на мене — першого учня гімназії, округи і т. д. власне за цю першість. Директор і вся інша гімназійна братва не чули себе через роздратування й гнів. Такий прегарний, чудово вишколений і підготовлений випуск! На бісового батька були йому потрібні ці матуральні теми, коли він і без них прекрасно їх би подужав! Це правда: теми були замінені новими, і наш випуск цілком добре на них відповів. Але тим не менше наша гімназія — перша гімназія округи — оскандалилась. Неприятелі амбітного нашого директора постарались роздмухати це. Директор і учителі не виходили з жалю. Замість тріумфу, така ганьба. Нас позбавили медалей, нас вважали за ледарів. «Вам хотіли зробити параду, а тепер ви тікаєте «кхак ворі»,— роздратовано дошкуляв нам наш класний наставник Окропір Елізабарович Хевт-суріяні своїм грузинським акцентом. І хоч як ми були вбиті, ми не могли стриматися від приємності повторювати цю фразу його акцентом, що нас так потішав,— незважаючи на страх, який на нас наводив цей Яфетит своєю непогамованою вдачею. Я незвичайно глибоко, підвищено-вразливо відчув цю катастрофу і всі зв'язані з нею моральні пониження. От куди заводить амбіція! До біса амбіцію. До біса всі честолюбні плани. Вони будувались на літературі, на письменстві — до ката літературу, до ката писання. Це одне лоскотання амбіції. Треба взяти себе в руки. Скрупулятне виконування обов'язків — і більше нічого. Ніякої нагороди за це. Замість компліментів і похвал треба привчити себе до ганьби і поневірки. Я пережив духовну трагедію Гоголя в мініатюрі і зломив перо белетриста.