Предок

Грушевський Михайло Сергійович

Другого дня ще не світало, а все давно прибралось. Джугур стояв над невеличкою річкою, серед безкрайого степу. Зелені купи дерев, жовті поля, лани, гаї виразно ясувалися серед рудого степу, на котрому тільки де-не-де росли маленькі кущики бур'яну, сухі, сірі, густо запорошені. Глиняні береги річки йшли згористо, обросли лататтям, густою травою; кущі похилили своє гілля, купаючи в прозорчастих хвилях листя, тут дрібне, там широке, лапасте. Берегом, поміж зелених садків, під широким листям пальм та бананів, немов під зеленими наметами, виглядали солом'яні покрівлі маленьких хаток, межи хатками — городи, а далі — широкі лани й паші, то ясно-зелені, то темні, то жовто-золоті. На селі, було, рідко

кого побачиш вдень — там пусто й тихо, зате на річці — там цілісінький день полощуться, було, діти, стоїть череда, коні, воли, верблюди ховаються від африканської спеки; у сухому, гарячому, тихому повітрі гулко розходилося ревіння худоби, дитячий крик, булькання і гомін хвиль та щебетання пташок, що живуть та виводяться без ліку в густому похилому гіллі.

Але в той день, 27 лютого, було якось незвичайно: не чути було дитячого гомону, череда не ревіла, йдучи з кошар та хлівів, і довга пісня хлібороба не розлягалась, не лунала по широких ланах. Тільки булькала річка та щебетали пташки, як звичайно.

Англійське військо стало трьома купами.

Поручик Слоу з дозволу капітана Годжа сказав промову до війська. Промова була дуже похожа на славну мову Наполеона в Єгипті, тільки замість пірамід на вояків дивилися тепер солом'яні покрівлі хлівів та хат. Військо гаркнуло у відповідь на закінчення, сурмач заграв^ пішли: посередині — капітан Годж, ліворуч, над річкою,— поручик Слоу, а праворуч, під гаєм,— поручик Суфлі.

На селі було тихо, немов повмирали всі. Тільки як наблизились вояки до огорожі, звідтіля загув дужий крик, полетіли каміння, стріли і наче батогом швигонуло — стрільнули обидві рушниці. Два вояки упали. Підкріплені своїми сміливими ватажками, вояки загукали й собі і побігли лавою на село. Пішла бійка. Рушниці голосно лунали по степу; дим білими клубочками схоплювався й розходився між деревами; перелякані незвичайним гуком собаки вили по всьому селу; стебла розкішної паші хилились, ламались під важкими чобітьми вояків; роса блищала на тих стеблах, і здавалося, що вони плачуть — не'за собою, а за людьми, що, мов напоєні якою проклятою отрутою, нівечать чужу працю...

Чоловіки й старі діди, жінки й діти — все зібралося під огорожею села. У кого була яка-небудь зброя — бився; у кого не було — сидів, чекаючи смерті. Деякі кричали, гукали, щоб підкріпити один другого, інші мовчали, мов заніміли, нерухомо дивились на батьків, на братів, на дітей. Одна бабуся, задихаючись, гірко ридала й голосила з жалю за одиноким сином — таким високим, гарним, хистким, що натягав лука своїми дужими руками, де під тонкою шкірою переливалися грубі, міцні

жили. Цей син примусив її забути і пророка, і довічне царство, і клятих ворогів — вона голосила, і ніхто не розважав її: кожен думав про свою смерть.

Вояки, гукаючи й стріляючи, кинулись розбивати огорожу. Найсміливішим здався поручик Слоу. Він тільки-тільки перед походом купив собі патент на поручика за спільні гроші батьків, дядьків, тіток — усе людей незаможних, і тепер в голові його стояли всі великі вояки від Ахілла до Велінгтона; йому здавалось, що тепер під цим бідним селом він добуде всесвітньої слави. Скинувши шапку, розпатлавши волосся, він махав своєю шабелькою і галасував так, що перелякав би і своїх вояків, і арабів, якби й ті не кричали.

Швидко вояки розбили огорожу і влізли в село. Один за другим падали люди, поливаючи кров'ю суху землю, кроплячи нею білі стіни хаток. Вояки розлютувались і не давали пощади нікому; та й селяни самі її не бажали. Віра в пророка, запал, злість на бузуві-рів-інглізів в ту хвилину забили їм памороки; їм не було шкода ні життя, ні рідних пальм, ні тихих хвиль говорливої річки.

Збившись докупи, довго билися вони шаблями, дрючками, камінням. Найбільше

вояків побито було над річкою, коло якоїсь повітки. Сивий, але ще дужий, сухий дід, ухопивши обома руками якусь тяжку, велику шаблюку, махав нею, не зупиняючись, немов машина; очі йому під лоб зайшли, що й зіниць не було видко; за кожним разом він хижо, наче звірюка, гарчав. Коло його було троє молодших; двоє ще відбивалися якимись штабами, третій упав навколішки і, держачись за прострілені груди, разом з кров'ю видихував душу; очі його, вже невидющі, звернені були на другий край села — мов би дивився він на свою хату, на солом'яну повітку, над котрою вилися, щебечучи, ластівки. Та й добре, що він вже не бачив, що там діялося тепер. Молодиця його, гарна й дужа, напала на якогось вояка, била спершу залізякою, а потім ухопила його зубами за руку та так і скаменіла. Бідний вояк, недавно тільки шевцем бувши, бив її з лівої руки похвою, держачи її так, немов хотів підошву краяти. Облита кров'ю, побита, покалічена жінка все не відставала, повалила вояка й качалася з ним по куряві. Вояк страшенно кричав, перелякані діти галасували ще гірше, аж поки надбігли вояки і, добивши жінку, насилу визволили товариша.

Тільки над вечір скінчилася бійка. Більш як половину селян побито, постріляно, порубано; хто зостався живим — утік, заховався. Коло побитих ніхто не порався; вони лежали, як впали, підплили кров'ю, занесло їх курявою, яку підняв сухий, гарячий вітер.

Увечері англійці впорались. Порубаних товаришів зібрали й поклали у мечеті. Старшина, кореспондент та капелян зібрались у більшеньку хатку сільського старшини, що стояла на краю села, над річкою. Вони розхазяйнувалися, мов у себе дома: постелили килимок по долівці, поставили залізні розбірні ліжка; на столі наклали наїдків і консервів, пляшок з вином і пивом. Капітан Годж сидів посередині; його червоне, налите вином лице, тільки що вимите, дуже відрізнялось від білого коміра; очі приглядались до прозірчастих пляшок, що здавались золотими від свічок.

Поручик Слоу, той самий, що так сильно воював, у дуже втомленій позі сперся на спинку стільчика, далеко протягнув довгі, сухі ноги й відпочивав від своїх героїчних учинків.

— Ух, як я втомився!— сказав він, влучаючи вилками в якусь рибку.— Я ледве на ногах стояв, як увійшов попереду своїх вояків у село; руки так намахались, що ледве розвів...

— Е, ви, Слоу, сьогодні шибалися більше всіх, ви, здається, своєю рукою не одного вбили? — запитав Суфлі.

— Гм, не дарма ж я гімнастиці віддавався! — немов би незважливо, але дуже хвалко сказав Слоу.— Одного я так рубнув, що відтяв голову з рукою.

— Одначе вас самих ледве не вбив старий якийсь дід, та вирятували вас вояки,— сказав капітан, показуючи на Суфлі; йому не сподобалася самохвальба Слоу, і він хотів уколоти його.

— Гм, як бо ви кажете, пане капітане: ледве не вбив — хіба ж так легко мене вбити!.. Я вже зовсім замахнувся був на голову діда й розбив би її, як старий горщик, якби не влізла та черепаха...

— Погана річ похід! — озвався капелян,— не можна чоловікові і вмитись по-людськи. Сьогодні дали мені таку воду, що більш похожа була на каву, аніж на воду...

— Гм, рано ви почали жалуватись, отче! Може, прийдеться й без води сидіти; добре, як ще є що у рот вкинути! — сказав Суфлі.— Я й так уже, йдучи у похід, привчався якомога менше їсти й пити.

— І що ж, привчилися? — пробубонів кореспондент, запхнувши рот сиром.

— Де там привчився!.. Як став привчатися — ще більше їсти став! — сумно відказав Суфлі.

— Погано! Військовому треба до всього звикати: який-небудь сухарець та води ковтнути, часом з калюжі,— от і вся їжа й напиток на день,— толкував кореспондент, випускаючи по слівцю з повного рота.