Предок
Шрифт:
— Зате ж маємо ту відрадну думку, що ми тут не для себе трудимося, а для усієї людськості, що ми тут виступаємо проводирями культури, просвіти, несемо в ці степи, до цих звірів світло науки... І нас не забудуть! Може, колись оці самі, що тепер так нас ненавидять, або їх потомки принаймні будуть згадувати нас і наші імена будуть наймилішими для них іменами! — розводив капелян.
Всі згодилися на це і випили за свою сподівану славу й популярність. Кореспондент додав також кілька слів (він їх потім надрукував у якомусь часописі по два пенси за рядок): «Наша війна — це ера культурна. Ми прийшли тепер віддячити арабам за ті дріботинки науки, що колись дали вони нам, і ми за ті дріботинки даємо їм цілі хліби, що задовольнять їм жадобу науки».
І знову усі
Тим часом увійшов капрал і сказав, що зловили якогось араба, так чи не схочуть розпитати його. Це було якраз у пору. Вся громада одностайно постановила покликати араба перед себе. Кореспондент зараз витяг з кишені книжку, завбільшки з добрий латинський словник, щоб завести туди, що буде казати араб, і почав писати вступ:
«Увечері, 27 лютого, як ми, потомлені битвою, страшенною спекою, віддихали серед побитих, скривавлених ворогів та підкріпляли себе деякими консервами, до нас привели,— кореспондент зирнув на араба й писав: — привели араба. Це був уже старий, але ще дужий сухий дід, справжній король пустині. На нім була біла кирея, широкі штани, постоли, вишиті взірцями, дуже несхожими з тими, які ви бачите на жіночих сукнях та убраннях. Чоло у нього було наморщене, глибокі зморшки здавались чорними пружками, ніздрі роздулись, мов у гарячого коня, очі сипали іскрами з-під нахмурених брів. Мало хто осмілився б заглянути йому в очі, жінка зомліла б перед цим орлиним поглядом. Це був один із тих арабів, що проходили колись від краю до краю великі землі, зоставляючи по собі розруйновані села, пожежі, знищені країни... Але tempora mutantur 1, і, здається, ніколи так не справдувались оці слова великого поета вічного Риму, як тепер...»
Так писав пан кореспондент, заразом приблизно обраховуючи стрічки в голові й мало журячись тим, чи його опис дуже годився з дійсними подробицями, далеко прозаїчніши-ми. Арабові тому, якого він так пильно описував, на погляд було років 55—60, але це був ще дужий дідок. Звісно, ні «королем степу», ні «одним із тих арабів, що...» він не був. Це був старий хлібороб, що весь свій вік кохався у своїй ниві, у своїй худобі й лаявся зі своєю жінкою, старою й поганою. Одначе тепер лице у нього, завсіди просте й добре, було хмуре, зуби він зціпив, чоло наморщив, пошматована, де-не-де закапана кров'ю одежа латками звисала з нього. За арабом увійшов і товмач — рудий і плюгавий єврей чи араб — і зігнувся перед офіцерами мало не до землі. В Александры він був мишурисом коло деяких «заведеній», але, почувши нюхом ліпші користі, проміняв свою «працю» на уряд товмача. Якось вищачи, спитав він капітана:
— Що ясновельможність ваша спитати його скаже?
— Розпитай, звідкіль він, чи багато люду в селі було, скільки побито, ну — все...
Товмач повернувся до араба, й морда в його з лисячої зараз стала вовчою.
— Ти, старий дурню, хочеш живим бути? Скільки даси?.. А то таке оповім від тебе, що й смерті тобі не знайдуть. Скільки даси?
Старий мовчав.
— Та кажи ж, на свині б тобі їздити! Даси десять червоних?
— Десять раз плюну тобі в очі, бодай би сонце впало тобі на голову!
— Ой, не дурій, старий! — завищав товмач,— зараз скажу. Так тебе катуватимуть... викинуть тебе собакам... От скажу...
Голова в старого аж затряслася з пересердя.
— Кажи! — гукнув він,— та щоб не збрехав ти, скажу я: пропадете ви всі, бузувіри! Йде великий пророк, він розіб'є, поб'є, розкидає вас по полю, й трупи ваші обгризуть собаки!
Товмач
— Ваша ясновельможність! Цей дурень не тільки що не каже, про що питає ваша 'ясновельможність, але лає вашу моць і всіх інглізів і королеву — так лає, що й не можна навіть сказати.
Компанія насупилася й глянула один на другого.
— Та ти скажи йому,— начав Суфлі,— що ми прийшли не різати їх та бити, а піднести їх, ширити просвіту та культуру.
— Слухаю мосць вашу... Ти, чортів діду, даєш гроші чи ні? Бач, як вони визвірились на твою голову паршиву!
Дід знову почав клясти й лаяти.
— Він не перестає, все лає, пророчить усякі напасті та лиха війську вельможності вашої,— оповідав товмач,— каже, що цей ланець Магді, нехай розіб'є Аллах його голову своїми ногами, прийде незабаром та й переб'є всіх, навіть візьме паню королеву і зробить зовсім неподобне...
— Як не хоче казати, то відведіть його, а завтра повісьте! —сказав Годж, наливаючи собі вина.
Товмач пішов з покою з арабом, щось кажучи йому на вухо й хижо скривившися.
— Оце то прикро, коли за все, що ми терпимо, працюємо, кров, піт ллємо,— оці дурні ще нас ненавидять, лають, кленуть... Чисті звірі! — розводив кореспондент.
— До цього мусимо бути готові: найвищі добродійства стрічано ненавистю або сміхом,— потішав капелян.
— Одна тільки втіха, що це минеться і вони потім самі будуть каятися й нам ще будуватимуть монументи,— знову почав кореспондент, набираючи рядки для газети. Грошики, по два пенси за рядок, стояли йому перед очима.
Тільки Годж уперто мовчав. Він не бачив ніякого дива, що араби його ненавидять, як він вішає їх. Йому прийшла на гадку остання вечеря в клубі, коли він частував офіцерів вином, і який тоді був добрий клярет. Таке думаючи, він і незчувся, як громада затихла й почала розходитись.
Тим часом, як стемніло, з потайних кутків повилазили джугурці, хто живим зостався, найбільше старі баби та діти. Змучені тим, що бачили, що чули, що діялось за день, жінки не мали вже сили духу, вони стали полохливі й боязкі. Потиху, аби не полошити інглізів, немов тіні, лазили вони по селу шукати рідних та милих між постріляними та порубаними, що й досі ще лежали неприбрані. Багато вже повмирало, але були деякі й живі ще. Жінки заходились коло них, напували, обмивали, в'язали їм рани. Все село стало одною «долиною плачу». Не одна мати, не одна жінка умлівала тут коло дорогого мерця, що тільки день тому, як був живий, жвавий, здоровий, а тепер лежав нерухомо, залитий кров'ю. Тихі, в грудях задавлені ридання, хрипучий плач, голосіння чути було під тихими пальмами. В холодку деякі з порубаних очуняли і стогнали, хрипіли... А ясні зорі, як завсіди, тихо дивились із безкрайого синього неба, обсипаючи блідим світлом бідне село; шамотіло листя, річка булькала під похилими вітами, і ця звичайна щоденна тиша, спокій, розкіш, що так радує щасливе серце, тепер разили й додавали смутку... Краще було б, якби сховалися ці тихі зірки, якби річка навіжено бурхала й ревла, якби грім торохтів щохвилини над самою головою, якби блискавка сліпила очі, вітер вив, лютував, рвав гілля, покрівлі, засипаючи все курявою...
Та бабуся, що плакала тоді під тином, знайшла теж свого сина. З пробитим животом він лежав десь у кутку, встромивши лице в якийсь черепок, і був ледве живий,— усього життя тільки й ставало на те, щоб раз у раз тихо стогнати. Мати поралась коло нього, повертала то на цей, то на той бік, бажаючи полегшити його муки; обмивала, перев'язувала йому рани, але нічого не помагало. Він ще гірш стогнав та сердився, гнав матір: муки в нього ставали все більші та більші... «Убийте, вбийте, відірвіть мені голову, не давайте мені мучитись!» — стогнав він. Мати з сердечного жалю аж ридала і гризла землю. Вона мучилася не менше від сина, не можучи йому помогти; вона глибоко прокусила собі руку, щоб відвести муку від серця, товкла головою об пальмові стовбури... «Тихо, тихо, серце,— шепотіла вона боязко, оглядаючись на світло у вікні близької хати,— тихо, тихо, тихо...» — без перестанку шепотіли її губи.