Предок
Шрифт:
Така година—бо часом це в одну годину разом станеться — багато змінює в чоловікові: наче народиться вдруге. Як є в його сила й хист і воля дужа — поставить він мету свою перед собою, постановить добувати долі або метиться; і вийде з його або щось добре, або зле. Але що ж тому робити, в кого нема ані сили, ані хисту, ані волі дужої, хто увесь вік тільки тужив, хто сам не ступив, рукою не посунув, як не штовхав його притьмом голод або чужа воля?..
Дівчина мучилася: то кляла, лютилася, то плакала, нудилась, не знаючи, що робити; а спогади, спогади в'їдливі, пекучі йшли без краю, без кінця; на хвилинку голову мов па-мороки заб’ють, а потім знову... А тут ще мов навмисне лізли у вуха уривки якогось мізерного вальсика, якого рипали на тому вечорі дві скрипки, й оцей вальсик допікав дівчині найгірше, одриваючи
Й відразу надумалася. Наче не від неї самої вилинула думка — вмерти. Дівчина здригнулася, наче до огню доторкнулася; усе в голові закрутилося й пропало. Наче чоловік розбігся й став відразу: під ногами круча і яряться там сиві хвилі; відскочив він з переляку, кинувся в другий бік — і там шумить хвиля, ще у інший — і там так само. І чує чоловік, що нема вже йому дороги, що мусить він загинути тут, посеред безкрайого темного моря.
Таке було з дівчиною. Смерть лякала її; вона хотіла знайти собі інший вихід, починала думати про щось інше, але думки усе на те звертали, що нема іншої дороги, тільки вмерти,— наче того химородника у Гоголевому оповіданні, що, куди б не їхав він, якась сила велетня усе тягла його до місця його кари. Страх брав її, як думала вона про смерть; вона здавалася дівчині якоюсь темрявою порожньою, вона чула наче холодне повивання від неї й кидалася мерщій до життя, але тут уставали такі спогади, такі образки, що вся її охота до життя пропадала. Краще було вмерти, аніж знову пити гірку свою чашу, поневірятись, бідувати в кривді, у всяких образах; краще була б смерть, хоч і віяло від неї такою пусткою, таким холодом. І вона чула вже ту смерть коло себе, наче налягала вона на неї; вона пручалась, вибивалась, а та наче давила її, забираючись своїми щелепами глибше та глибше. Не рухаючись, аж похолоділа, сиділа дівчина, притулившись до муру, прислухаючись до тієї боротьби, що клекотіла в ній, боротьби межи смертю та життям. Смерть брала гору, вона чула це... усе менше та менше пручалося життя в холодних мертвих обіймах... Годі!
Хитаючись встала вона з ліжка й засвітила свічку. Полум'я освітило її лице. Страшно було на неї глянути, таке зробилося з неї за невеликий час!.. Лице змарніло, позеленіло; очі дивились несамовито. Дівчина уся трусилась; вона насилу знайшла корець з водою й поставець з сірниками, почала ламати сірники холодними пальцями й кидати їх у воду. Сірники падали один за другим і мокли у воді, що почала вже смердіти фосфором... Дівчина не чула того духу й не бачила того пиття, що готувала собі; її наче заморочило на хвилину після того всього, що прийшлося пережити за цю ніч. Вона спинилася лише тоді, як сірників не стало й поставець стояв порожній; в корці вода стала рудою й погано смерділа. Дівчина прочумалась відразу і згадала все: її затрясло так, що вона не встояла на ногах і сіла на долівці. Вона помішала пальцем в корці і прибрала трісочки в один куток, але випити не стало сили,й вона поставила корець на долівці перед собою.
Тим часом світло збудило матір, вона знову
заворушилась за запоном і сердито спитала спросоння:
— Що це ти там свічки палиш, Марусю, не даєш спати? Загасила б ти краще, дала б мені чистий покій...— замурмотала маги, ледве вимовляючи останні слова...
Дівчина прислухалася, чи не ворухнеться мати, і, переконавшись, що та спить знову, повернулася до свого корця й задумалася. Нова думка стала в голові. Вона досі думала все за себе, забула за матір, а тепер згадала — і стала її шкода. Люди, бідуючи, докучають одно другому, але наче якось приростають до себе; а ще в такий час, коли збираються вмирати... Дівчина вже не пам'ятала тепер більше, як сердилась її мати, вередувала, їла її; вона забула усе те й любила свою матір, що бідувала, поневірялась укупі. Подумала, як її мати жити буде без неї, й сором її взяв, що хотіла її кинути. «Добрі люди не покинуть»,— сказати хотіла,
Дівчина хотіла була вже вивернути корця, але знову спинилась: як таки не подумала вона, що мусить з матір'ю й сама бідувати, мусить рятуватись від злих людей, від цього проклятого писаря?
— Не можна, не можна! — аж скрикнула дівчина і, не оглядаючись на материне ліжко, мов боялася, що мати докірливо затримає її або що вона сама втратить рішучість, підняла корця... Поганий дух від сірників заняв її дух. Знову взяв її страх, жаль умирати... Руки затрусились, зуби зацокотіли. Вона ледве перемогла себе, притулила корець до губ...
— Боже, боже! — востаннє з страшенною тугою прошепотіла вона й ковтнула раз... другий... Корець брязнув, впавши додолу...
Свічка якось сумно, мов сирота, блимала в тихім покої. Мати байдуже спала за запоном...
НЕРОБОЧИЙ ГРИЦЬКО КРИВИЙ 2
Волинський образок з початку XVIII віку І
ув хмурий день восени. Сиві, важкі хмари облягли все небо, й воно наче нагнулося, налите водою, нависло хмурою покришкою над самою головою. Повітря було повне вогкості, і дощ мов збирався щохвилини. Сумно виглядав залитий водою шлях, і густі ліси понуро стояли навкруги, тихі, нерухомі, мовчки скидаючи листок за листком на мокру листяну ж настілку. Пташки розлетілись, поховались, і гучливий в'їдливий крик мокрого крука панував сам навколо, наче глузуючи з сумної агонії літнього життя, з його минулої краси й сили.
Сумний краєвид, очевидячки, впливав і на двох людей, що верхи їхали тією мокрою, розтоптаною дорогою: вони їхали мовчки, понуро, нап'явши відлоги на голови. Бурка з кращого, крамного сукна на передньому давала знати, що то не був селянин, як його товариш в простій сільській свиті, а якийсь пан.
Так цроїхали вони мовчки з версту попід лісом. Тут ліс кінчився, дорога розбивалася надвоє, і на роздоріжжі стирчала, похилившись низько на бік, стара корчма. Шляхтич зліз і пішов туди, але за хвилинку вернувся.
— Нема, не було, не бачив,— промовив він, глянувши на дорогу, що вилася межи ріллями, пропадаючи в млі.
— Десь повернули на бік,— сказав на те чоловік, пораючись коло сідла.— Де його тепер знайдеш? Адже ж тому більше як день, як їх бачили.
Шляхтич не сказав нічого і, взявшись під боки, мовчки дивився, наче хотів випитати в дороги, чого йому треба, а далі з нехіттю став знову вилазити на коня.
— Може, єврей збрехав, щоб одурити, а може, й не одурив: хіба малий світ? Адже ж не вперше тікав: не піде просто дорогою, щоб його зловили,— метикував тим часом чоловік.
Шляхтич від'їхав від корчми на дорогу й знов став, не знаючи, що його робити.
— Тю, бодай їм всячина! — промовив він нарешті, повернув коня і, вдаривши, пустився назад межи лісом тією ж дорогою, що приїхав. Швидко зникли обоє в тумані.
За кілька хвилин, як не чутно стало й коней, між деревами з лісу виглянула якась постать і, озираючись, вийшов помалу чоловік на дорогу, за ним жінка з дитиною. Обоє прислухалися пильно: не чути було вже нічого.
— Нема,— сказав чоловік, постоявши кілька часу, й веселий усміх розливався по його лицю.— Не думав я, щоб заліз він так далеко. Та тепер, хвалити бога, не вернеться! — додав він весело й перехрестився.
— Не вернеться, хвалити бога,— обізвалася жінка, помалу перекладаючи на руці дитину.
— От якби не почули та не сховались! Ледве ж встигли звернути з дороги! Добре, що дитина спала, а то було б нам! — радів чоловік і простягнув руку попестити дитину.
— Не руш, спить! Та ходім, бо змерзла, ноги одубіли, у воді сидячи.
Чоловік перекинув знову, що ніс на плечах, і пішов далі дорогою. Жінка почимчикувала за ним; в одній руці мала дитину, в другій торбину. В тій торбині та в клунку було все добро їх. Це були селяни — Грицько Кривий, чи Грицько Гричук, як він звався в останньому селі, з жінкою Ганною, що втекли від пана шукатиме краще. Четвертий день вони вже йшли так, здебільшого ввечері, або рано та вночі, або переховуючись лісами. Сьогодні були пішли вже сміливіше — просто шляхом, не спо-діваючися погоні, та завчасу почули тупотіння, сховалися в рів та й пересиділи там.