Претенденти на папаху
Шрифт:
А власне його обличчя сьогодні випромінювало задоволення й надію.
— А покличте-но мені, Віоріко, Клавдія Миколайовича, а заодно надрукуйте й наказ. Віднині Клавдій Миколайович переводиться з вео заступників у мої заступники. Тільки скажіть, хай папаху з голови зніме. Вона йому не личить…
— Так і сказати? — перепитала Віоріка.
— Ну-ну! Я гадав, ви хоч жарти розумієте. А втім, можете сказати, але від свого імені.
— А вона йому й справді не личить, Стратоне Стратоновичу.
— От бачите! Наші смаки з вашими збігаються. Добре, що ви передчасно завагітніли…
Віоріка пирснула і вискочила з кабінету.
Зайшов Клавдій
— Ну що ж, Клавдію Миколайовичу, цілуйте ложку. — Після Мамуниних іменин ця фраза у «Фіндіпоші» стала крилатою.
— Монохром! — вибухнув Клавдій Миколайович.
Стратону Стратоновичу з учорашнього вечора несподівано стало жаль Хлівнюка. «А може, воно й не продає тих мімоз? Чого мої тільки не вигадають, їм довіряй… А самі, бач, з ним уже й кавочку попивають, хоч Хлівнюк любить травки і свою Антонію. Мабуть, я трохи переборщив». Він ще раз зміряв Хлівнюка з ніг до голови. «Не таке воно вже й погане. Симпатичний чоловік. Гарні сині очі. Чималенький ніс. Не ніс — реклама».
— Сідайте, монохром, не стовбичте. А втім, встаньте…
— Аут-аут! — вибухнув Клавдій Миколайович. — Азінус азінум…
— Ну-ну! Встаньте і дозвольте мені потиснути вашу руку, Клавдію Миколайовичу…
Двері відчинилися…
— А ось і Віоріка… Надрукували наказ?.. Ну, потисніть ще й ви руку Клавдію Миколайовичу. З посадою заступника вас, дорогий мій!
Хлівнюк, нічого не розуміючи, почав часто й неестетично шморгати носом.
— Ну-ну! — по-батьківськи втішив його Ковбик. — Дайте йому, Віоріко, наказ почитати, а мені на підпис.
Хлівнюк не вірив своїм очам.
— От і все. У цих випадках як би ви сказали: фініта ля комедія?
— Хеппі енд! — уточнив Хлівнюк.
— Ага! Хеппі енд! Ось вам і хеппі енд! Ідіть, працюйте, але папаху все-таки зніміть. Це моє особисте прохання, Клавдію Миколайовичу. Натягнете її вже тоді, коли я на пенсію піду. Вона все-таки вам не пасує. Он і Віоріка каже… Жінка ж… Має смак…
— Не пасує, не пасує,— швидко підтвердила секретарка.
— Я спробую… Поміняю на шапку…
— Поміняйте, поміняйте, — кивнув головою Ковбик.
— Дякую, Стратоне Стратоновичу. Можна йти?
— А чого ж! Ви ж тепер після мене перший чоловік у «Фіндіпоші».
Коли за Хлівнюком і Віорікою зачинилися двері, задоволений Ковбик підійшов до вікна. «Все-таки приємно робити людям добро. Тобі приємно, і їм приємно. Може, тобі навіть більше приємно».
Стратон Стратонович обернувся й попрямував до свого столу з великим кріслом і м'якою домашньою подушечкою.
Раптом погляд його ковзнув по стіні. Над столом, якраз над самісінькою головою, хтось повісив дерев'яного муфлона. Ковбик скривився й подумав: «Хто б це міг? Начебто почерк Панчішки… Це воно на всякі такі фіндіпошівські жарти здатне. Тихоня-мамоня! Невже посмів і з мене покепкувати? А втім, чорт із ним, з цим муфлоном-архаром», — закінчив голосно Стратон Стратонович. За стіл не зайшов, а наблизився до шафи, відчинив дверцята й глянув на себе у дзеркало.
— Старіємо, старіємо, — казав він сам собі.— Он мармиза зовсім зморщилася. Та й рослинність то вицвітає, то облазить… Але ми ще з тобою, Стратоне Стратоновичу, на коні! Ми ще посидимо, покеруємо. Здається, всіх претендентів на оцю папаху, — Ковбик підійшов до сейфа,
Стратон Стратонович сів на диван і звідти почав розглядати свій дубовий стіл, розмальований під карельську березу. Три телефони, що, наче песики, кожної миті підстрибували й гарчали. Стаканчик з гостро заструганими олівчиками, якими він жодного разу не користувався, старовинна бронзова попільничка з балериною, яку він приніс із дому. Одна нога у неї була піднята так високо, що Ховрашкевич, вивчаючи, на чому вона там тримається, ненароком відбив її. «Гарну мала ніжку, — думав Стратон Стратонович. — А хто ж мені хотів ніжку підставити? Точніше, а хто не хотів? В усіх є грішки. І я не безгрішний. У цьому світі безгрішних нема», — смалив цигарку Ковбик.
Встав, пройшовся по кабінету з кутка в куток. «Мої тепер сидітимуть і не писнуть, — переможно підсмикнув штани Стратон Стратонович. — Хлівнюка на певний час посадою задовольнив. Цей уже в мене ось тут, — поляпав себе по кишені.— На Понюхна у мене Кнюхове досьє,— загнув другого пальця. — Тут, власне, і однієї записочки до Віоріки досить. Благоуханний у мене в сейфі,— згадав Мамунині негативи й загнув третього пальця. — Нещадим тимчасово приспаний… Усім розповідає, що я запрошую його на посаду заступника… Ну-ну! Хай повертається. Я його зустріну з обіймами. Обніму й не випущу. Хіба що тільки дух з нього… А потім скажу: «Де ж це ви, мій дорогенький, так довго були? Ми вас чекали, чекали, але так і не дочекалися…» Хто там ще? Грак? Це не претендент. Та воно, мабуть, ніколи й не було ним. Хіба що на посаду Хлівнюка мітило. Кожен на щось мітить. Таких, щоб на щось не мітили, у природі не існує. Тепер хай бабі дякує, що гроші всучила. Сідалковський? Це претендент — тільки не на моє місце. Той мітить у вищі сфери атмосфери. Хто там ще? Панчішка, Ховрашкевич? Це мої шмарколизи. Певен, не посміють. Я ж їх обох поприсипав. Обом сказав: йтиму — вас на своє місце рекомендуватиму. А там хай вирішують, кого з вас директором ставити, а кого заступником. Здається, повірили. Та й чого б не повірити? Бачили ж цидулу. Писав, кого підготував на своє місце. Може, з рік хтось з них і попрацює. А там розберуться, що без Стратона Стратоновича… Вони ще поплачуть за мною, вони ще лікті покусають! Здається, і все. А тепер…
— А тепер за роботу, товариші! — раптом згадав він улюблену фразу Кнюха…
«Гм! Був ще Кнюх! Як його Сідалковський прозвав? «Людина для галочки»? Краще не скажеш! І випускають же таких у світ без відділу технічного контролю… Що цей проти мене може мати? Анічогісінько! Заяву подав за власним бажанням? Та він і не претендент. Але…»
І тут раптом у Стратона Стратоновича прокинулась інтуїція.
«Першого за своє життя сам звільнив…» — зітхнув Ковбик.
«Першого й останнього», — докінчила за нього інтуїція.
«Чому останнього? — стривожився Ковбик. — Треба буде, то й ще когось звільню. Наприклад, Понюхна». «Не звільниш. Тебе звільнять!» «Кнюх?»—перепитав Стратон Стратонович. «Кнюх!» — підтвердила інтуїція.
«Як же він мене звільнить, хотів би я знати?» — Ковбик силувано посміхнувся.
«А ти згадай «скриню Пандори»!»
«Скриня Пандори» ось у мене в кабінеті,— відповів Ковбик і схаменувся: — Що за чортівня! Розмовляю сам з собою, ніби й справді в ту інтуїцію вірю…»
«А ти що, вже не віриш? Ще ж зовсім недавно казав, — нагадала йому інтуїція внутрішнім голосом Ковбика, — що інтуїція — не жінка, вона мене ніколи не зраджує…»