Претенденти на папаху

Чорногуз Олег

Сідалковський сидів з Айстрою на зеленій жеківській лаві, яка тепер здавалася йому голубою, як і чарівні сережки у вушках «Школярочки», і нашіптував такі ніжні й солодко-медаві слова, що навіть вітерець, випадково пролітаючи повз них, прислухався, присів на кущик жасмину та й задрімав. Місяць, втомившись від довгої й пильної уваги до закоханих, пішов і собі на спочинок, умостившись на пухнастій, як дві перини разом, хмарі. Пахло лавандою, цвітом акації, а найбільше любистком. Щось заперечливо шепотіла культторгівська Айстра і ще міцніше тулилася до широких і затишних

грудей Сідалковського. Вона про щось просила, але протилежне тому, про що шепотів їй Сідалковський.

Він був глухий і п'яний від трунку липового цвіту, різкого запаху прим'ятої рути та ще чогось такого знайомого і водночас невловного, а тому загадкового…

«Людей пізнають у біді», — подумав Сідалковський і знову згадав Грака. Виявляється, Євграф навіть скучив за ним, і зараз, саме в цю хвилину, йому дуже не вистачає отого трохи нахабного, трохи самовпевненого, а трохи шаленого відмінника-ветеринара, який на світ дивиться ще простіше й прозаїчніше.

Він підвів голову — і раптом зустрівся поглядом з дівчиною, яка скидалася чимось на дикторку республіканського телебачення. «Десь я її вже зустрічав», — подумав Сідалковський. А дівчина, ніби вгадуючи його думки, запобігливо посміхнулась. «Тільки її мені зараз бракувало. По-моєму, й так уже перебор… І чому воно так: як нікого — то нікого, а якщо одразу три, то до них ще стільки ж проситься…»

Вони обоє вийшли з метро на Хрещатику. — Оксана, — подаючи йому м'яку й пахучу руку, лагідно мовила дівчина.

В її очах, як у рядках любовної лірики без підтексту, Сідалковський прочитав щирість і боязнь втратити його, ще не знайшовши. Гарне ім'я Оксана якоюсь тугою влилося в його спустошене містом, цивілізацією і джигунськими пригодами серце. Згадалася рідна Вапнярка, тривожні, як юність, гудки паровозів, зелені левади за рікою і тихий зажурений ліс на далекому темно-синьому обрії… Оксана оте його довге, екскурсійне мовчання у дитинство розцінила по-своєму і, потягнувшись до його вуха, по-змовницьки прошепотіла: «Для вас Сусанна!»

І знову запахло кавою, гірким присмаком в роті, наче після шампанського, кагору та портвейну таврійського, змішаних в одному коктейлі. А ще накуреною кімнатою і розкиданими на підлозі недопалками «Золотого руна». Оте «Сусанна» Сідалковського наче вдарило струмом. «Ще одна аристократка із Вапнярки. До міста не добігло, а з села не втекло», — процитував він Стратона Стратоновича. Налився гнівом і неприязню. Холодно зміряв її з ніг до голови. Та так, що на її розцяцькованих губах раптом пробився іній. Він зимно сказав:

— Прошу пардону, мадам. Але в мене сьогодні аудієнція з консулом. А ля фуршет і шведський столик!

Аріведерчі, ма шер! — він помахав рукою над головою і пішов угору.

Розгублена Сусанна, так і не зрозумівши, що й до чого, фиркнула, як лошиця біля водопою, обпікшись об крижану воду, і закопилила нижню недофарбовану губу.

— Подумаєш, пан-барон! Йому не подобається Сусанна! Усім подобається, а йому — ні!

Вона різко повернулася на високих каблуках своїх імпортних чобіток, аж з бруківки, як з-під Ковбикових набойок, бризнуло кілька іскор, і пішла вниз,

де манливо закликав у свої обійми «Хрещатий яр».

РОЗДІЛ XII,

у якому розповідається про тридцятиградусний мороз, зловісну тінь у чорно-білому саду, свіжий огірочок, землю у формі чемодана, пору теплих кожухів, салатові фіраночки, стерильну хусточку, опудала з рябчиків і фазанів, театр одного актора і одного глядача, канцелярський клей, гаєчні ключі розміром вісім на десять і одинадцять на тринадцять, «дипломат» типу гармошки, а також про сирітську образу Ховрашкевича і Панчішки

Бувають у житті періоди, коли довгий час чекаєш неприємностей, а їх усе нема та й нема. Щоб пригасити тривогу, втішаєш себе, що, мовляв, уже ж були: і французьку шапку з голови схурделили, і анонімку у вищі інстанції надіслали, і Гракові онде непереливки… «Ні, таки я недаремно перетнув кордон у ніч під високосний рік у тринадцятому вагоні,— зв'язував одну нитку до іншої Стратон Стратонович. — Мене інтуїція ніколи не підводить…»

Та того дня, видно, заколисана новими думками Ковбика інтуїція таки добряче заснула…

Прокинулася вона лише один раз. Під час обідньої перерви. Саме тоді, коли Стратон Стратонович, підсмикнувши штани, підійшов до вікна і поглянув на смугастий, як зебра, фіндіпошівський паркан. Одна з нових, ще не пофарбованих дощок раптом зсунулася набік, в утвореній щілині з'явилася тінь Варфоломія Чадюка і пішла до порожнього, забутого на зиму кобилятин-турбінівцями скверу. Ковбик протер очі. Сумніву не було: між деревами чорно-білого саду просувалась добре знайома зловісна тінь Чадюка. Серце збилося з ритму.

Занепокоєний Стратон Стратонович вийшов у коридор. Біля вікна стояв Антоша і грівся біля батарей парового опалення.

— Що, бензин економиш? — натякнув Ковбик на те, що Антоша завжди спить у машині при увімкненому двигуні.

— Мороз тридцятиградусний! Машина слабо нагрівається.

— А чого воно сюди приповзло? — ніби між іншим запитав Стратон Стратонович, кивнувши на Чадюка, спина якого ще мигтіла поміж дерев.

— А він тут часто буває. Інформацію для Нещадима збирає,— спокійно відповів Антоша, який знав, як казали у «Фіндіпоші», навіть те, чого не знали про себе самі фіндіпошівці.

Ковбика це насторожило.

— А чого ж ти мовчав?

— А ви мене не питали, — так само байдуже відповів Антоша.

— Як тебе по батькові? — раптом перейшов на інший тон Стратон Стратонович.

— Гроші є? — запитав Антоша. — Якщо є, то Петрович.

— Слухай, Антоне Петровичу!

Антоша від несподіванки повернув заспане лице до Стратона Стратоновича, ніби хотів пересвідчитися, чи його це директор.

— А ти не міг би сказати, до кого Чадюк сюди приповзає?

— А ви Ховрашкевича запитайте! Він усе знає,— знизав плечима Антоша і, щоб швидше закінчити цю розмову, додав: — Я побіг. А то двигун до капота примерзне…