Претенденти на папаху
Шрифт:
Сідалковський входив у роль і починав вірити кожному своєму слову. Ядвіга теж миттю пройнялася ніжністю і любов'ю до нього. А втім, можливо, їй дуже хотілося чути саме ці слова, а тому вона свідомо не помічала фальші. Справжнє кохання — як сліпе кошеня: наївне і довірливе.
— Моя холодність пояснюється тільки єдиним: вашим ім'ям, Ядвіго…
— Але ж я полячка, — перебила його Ядвіга. — У мене є й інше ім'я. Як ви кажете, резервне і…
— Яке? — швидко спитав Євграф, ніби це й справді мало якесь значення для нього.
— Лодзя, — вона сором'язливо потупила очі.
— Лодзя, — повторив він, ніби пробуючи на язик, а про себе подумав: «Хай уже буде так, як є, ніж так, як має бути!»
— Вам
— Бачте, я традиційник, — згадав він Ковбика. — Я звик до старовини. Я люблю все старе, за винятком жінок…
— І багатьох ви любили, Сідалковський?
Він розгубився: «Ні, ця полячка таки вислизне з рук через мої дурні штампи…»
— Мені з жінками досі не щастило. Їх у мені щось відлякує. Боюсь здатися вам нескромним, Ядзю, але через мої фізичні дані усі вбачають у мені стопроцентного ловеласа.
— А ви не є таким?
— Не є! Я на вас чекав. Вами, Ядзю, снив, про вас мріяв! Я давно, так би мовити, анонсом знав, що рано чи пізно зустріну вас…
Вона мовчки дивилась на нього, неначе прислухалася не до його слів, а до оксамитного баритона, що навівав роздуми й дівочі мрії, які так буйно квітнуть у жіночок, котрим ще не за тридцять. А потім тихо сказала:
— Я теж, Сідалковський! Я теж… Тільки тут у мене починають мерзнути ноги, ходімо звідси… А може, поїдемо?.. Ви вмієте водити автомашину?
— Погано, — признався Сідалковський. Тобто він хотів сказати «ніяк», але не міг стриматися, щоб не збрехати.
— В такому разі поведу я… Ви мене почекаєте тут, Сідалковський!
Він, мило посміхнувшись, ствердно кивнув головою:
— Якщо вас довго не буде, ви застанете тут закрижанілий красивий пам'ятник, подихайте на нього — і він оживе…
— Ви гадаєте, той пам'ятник буде гарний?..
— Я від скромності не помру. Принаймні мене в цьому постійно запевняє мій директор.
Ядзя кинула «почекай» з наголосом на «е» і зникла за скляними дверима готелю.
Коли невеличкий продуктовий «форд» зупинився біля Сідалковського, він навіть не звернув на нього уваги. Дверцята з шиком відчинилися, і хтось голосом Ядвіги Капітульської вигукнув:
— Карету подано, граф!
Сідалковський тільки тепер помітив Ядзю за кермом.
— Може, ти поведеш?
— Із задоволенням, але ти ж бачила, я допив і твій коньяк.
— Тоді наказуй, куди їхати. Жінки люблять, коли їм наказують…
— Я про таку жінку тільки уві сні мріяв, — захоплено признався Сідалковський. — Тому, що на капоті написано, можна вірити? — поцікавився.
— Так, це «форд». Продуктовий «форд». Це і є моя пропозиція. Його продають. Якщо ти маєш бажання придбати, то…
— Якщо ми маємо бажання придбати, — вніс він поправку.
Ядвіга посміхнулася:
— У нашій родині все вирішуватиме глава сім'ї…
Сідалковському така перспектива явно сподобалася, але, згадавши, що в нього немає навіть ощадкнижки, заперечив:
— У нас буде свобода і демократія…
— Не в усьому, мій коханий, не в усьому.
— Ну хоча б там, де ми відчуватимемо певні труднощі. Труднощі найкраще переборювати удвох…
— Ти маєш на увазі фінансові труднощі?
— І фінансові теж…
Машина виїхала за місто. Сідалковський милувався чітким і тепер милим його серцю профілем Ядвіги. «Мій профіль, — подумав розчулено. — Але чи мій?..»
Він роздивлявся Ядзю, як щойно придбану в магазині річ з іноземним ярличком, і думав, чи покупка відповідає рекламі. Тонкий, як вістря алебарди, ніс Ядвіги, належав, так він гадав, до типово польських. Глибокі й великі голубі очі, гарно обрамлені бровами, віями та блакитною французькою тінню, дуже пасували до її овального обличчя. А золотаві пасма волосся нагадували золотий дощ, що лився на шию, на плечі, прикриті
Ядвіга зупинила авто серед засніжених луків Кончі-Заспи. Навкруги було тихо і біло-біло, аж очі сліпило. Жодної живої душі. Тільки автомобіль, сніги — і вони.
— Моя маленька польська француженка, — пригорнувши її до себе, шепотів їй на вушко, натякаючи на її напіврозкритий ротик, що ніколи не закривався, і ледь помітне грасирування під час вимови слів з літерою «р».
З-під її чорних і великих вій двома блакитними метеликами випурхнула вдячно-ніжно блакитноока просинь.
— Мій коханий, — обвила його шию руками Ядзя.
Він зняв її руки з пліч і почав гаряче, ніби зігріваючи, обціловувати їх.
— Поцілуйте мене, Сідалковський, — попросила вона.
Це прохання він чув чи не найчастіше в своєму житті. Рожевим спогадом промайнули картинки, які ще не встигли вивітритися з пам'яті.
Айстра… Тільки її він, здається, любив по-справжньому, хоч і не міг пов'язати з нею свою долю: мав занадто вразливу натуру, аби підбирати недоїдки зі столу шпіцбергенського «музиканта». Євграфові й зараз не вірилося, що Айстра пішла від нього. Щовечора, повертаючись додому, він в уяві допомагав їй роздягатись. «Школярочку» він чомусь любив у чобітках. Айстра це знала і ніколи не поспішала їх знімати, аж поки не приходив Євграф. А, може, справа зовсім не в чобітках, які він умів знімати з особливим шиком. «Я до ваших послуг», — завжди говорив він одне й те ж і опускався перед нею на коліна. Це, очевидно, теж подобалося Айстрі, бо вона щиро заливалася сміхом і питала Сідалковського: «Ти, граф, напевно, виріс у місті і ніколи не бачив чобіток? У ті ж далекі часи у них ходили тільки в селі… У місті вони згодом стали модними… Ну хто ж так знімає чобітки? — удавано докоряла вона. — Для чого ти закачуєш халявки, коли треба брати за підбори?..» — «Вік учись, а зняти чобітки з жінки не завжди вдається…»
— Сідалковський, поцілуйте мене!
«Раніше справа, а потім задоволення», — згадав він цитату Ковбика.
— Але ви ж мені ще нічого не сказали…
— Хіба в таких випадках щось кажуть, мій коханий? Поцілуйте мене, Сідалковський, і я вам відповім!
Він пригорнув її майстерно і почав виціловувати.
— Так, так, мій коханий, так, — у паузах між поцілунками відповідала вона. — Так… Так… Так…
РОЗДІЛ XXII,