Претенденти на папаху
Шрифт:
«Айстра залишила тебе назавжди», — нашіптував йому внутрішній голос. Сідалковський стиснув голову руками. Він ще не знав, що означає ота її записка, але інтуїція — оця проклята Ковбикова інтуїція — натякала на щось страшне, невблаганне, трагічне.
— Але чому саме трагічне? — вголос запитав він сам себе і підійшов до дзеркала. — Чому саме трагічне? Ну скажи хоч ти, Сідалковський-перший? Мовчиш? Не знаєш? Тоді я відповім тобі. Просто мене покинула дівчина, яку я по-справжньому кохав, але відчув це лише тоді, коли втратив її. От і вся загадка…
«Заспокоюєш себе, Сідалковський! — відповіло
«Неправда», — заперечив Сідалковський.
«Правда, — ствердно повторило «я». — «Хочеш відверто?»
«Хочу».
«По-перше, Жерех… Ти втратиш роботу, ще не знайшовши її. По-друге, Капітульська… Невже ти й справді думаєш, що тебе в темпі розпишуть, отак запросто випустять у Копенгаген, Мадрід, Ліссабон — чи куди ти ще там зібрався? І це тоді, коли йтиме судовий процес по встановленню твого батьківства… Ось тобі й уся загадка страху… Чи не так?»
«Не так! — упевнено відповів Сідалковський своєму відображенню. — Це справді не так! Мене мучить ота чортова загадковість. Я відчуваю, що зі мною має трапитися щось страшніше…»
«З такими, як ти, ніколи нічого не трапляється. Біди переслідують тільки добрих і чесних людей. Таких, як ти, це не стосується…»
Сідалковський в душі егоїстично хотів, щоб це насправді було так.
«Не було щастя, та підвернувся випадок. Одружується найшвидше той, хто не збирається», — подумав, згадавши Ядвігу Капітульську та її прохання: «Сідалковський, поцілуйте мене!» Ці прохання він найчастіше чув од жінок, задовольняв їх, але поступово вони набивали оскому, ставали неоригінальним штампом. А Сідалковський повторюватися не любив, тож почав економити поцілунки. Він цілував тепер мало, зате ефектно, зі знаком якості.
Євграф вийшов на кухню, поклав у тарілку салат «олів'є», шмат хліба, ковбаси і дві вчорашні картоплини. Тоді налив чашку кави і глянув на неї крізь світло, що пробивалося з вікна. — Бліда, як моє життя!
Заніс усе те на таці в кімнату, поставив на журнальний столик і вмостився навпроти свічада. Почав їсти. Бракувало ножа, але йти за ним на кухню не хотілося. Сідалковський переступив ту межу інтелігентності, коли з ножем і виделкою ще їлось важко, але вже не міг без них обійтися.
Чомусь згадав Іраклія Йосиповича. Той, коли приходив до когось у гості і його пригощали чимось (навіть учорашньою картоплею), казав одне і те ж:
— І оце ви завжди таке їсте? — А потім, звертаючись до своєї дружини, додавав: — Клаво, запиши рецепт. Смачно ж як! Такого, певне, й президент Америки не їсть.
«А що, цікаво, я їстиму, як одружусь на полячці? Жаль, що на рядовій, а не на доньці консула. А може, почекати? Якимсь чином потрапити у будь-яке консульство: болгарське, американське, угорське. Які там у нас ще є? Югославське. І стати зятем консула, — смакував він салатом і фразою. — А це ж Стратон Стратонович подав таку ідею — про донечку консула. Було б непогано, та, як каже Понюхно: а де ж її взяти? А якби?..»
«А якби, то, може, і їв би флячки по-польськи», — іронічно посміхнувся йому із дзеркала двійник.
«Ну-ну! — мовив голосом Ковбика Сідалковський. —
«А ти думав?»
«Я нічого не думав», — відповів йому Сідалковський. «А думати треба. Хоча б інколи», — іронізував далі двійник.
«Ти хотів це сказати про себе. Про той момент, коли ти приїдеш у Вапнярку. Коли тебе там зустрічатимуть з духовим зведеним оркестром місцевого Будинку культури і Клубу залізничників. На пероні — море квітів, транспарантів. Представники громадських установ, організацій, піонери, жовтенята. Всі цікавляться: «Кого зустрічають?» А їм у відповідь: «Як, ви не знаєте? Приїжджає сам Сідалковський». — «Сідалковський? А хто це такий?» — «Та ви що? З неба звалилися? Це ж наш земляк. Зять консула!» — кепкував із себе Сідалковський, і так йому хотілося, щоб у цьому жарті було хоч трохи правди.
«Який же це Сідалковський? У нас, у Вапнярці, начебто таких нема». — «А, це той, Мотри Сідалкової синок. Це ж воно десь у Києві доточило собі прізвище. Батько в нього був Сідалко, дід — Сідалко, прадід — Сідалко… Мабуть, і прапрадід… Хто й зна… Так після цього поїдеш?» — останні слова двійник адресував Сідалковському.
«Добре, що ти хоч усе знаєш! У Вапнярку не поїду, але з Ядзею одружусь».
«Але ж ти її не любиш! І вона не донька консула, а всього-на-всього небога селекціонера. Баби дідової двоюрідна сестра!»
«То й що? Скажу, що дочка консула. Хто там у Вапнярці перевірятиме? А щодо кохання… Та що таке кохання? Звичка. Звикну й до полячки. Лежатиму з Ядвігою, а бачитиму перед собою Айстру. Ось тобі й усе кохання…»
«Помиляєшся, Сідалковський. Кохання — це не звичка. Кохання — це незагоєна рана серця. Скільки не лікуй, а воно болить…»
«Кохання — це цікавий роман з несподіваною кінцівкою».
Сідалковський підвівся, відніс посуд на кухню, залив його водою. «Шлюб треба врятувати, чого б це не коштувало мені. Навіть ціною приниження». І я вже ні на який компроміс не піде. Їй нічого не залишилося, як оголосити матусю Карапєт двічі бабцею. Якщо їй хотілось, щоб у цьому випадку в неї було якнайбільше свідків, то Карапєт-старшій — якнайменше. Люди не повинні знати, що вона вже двічі бабуся. Хоч роки й беруть своє, їх якось іще можна приховати — не кожному ж показуєш паспорт. А онук чи онучка — не паспорт, їх за пазуху не сховаєш.
І Сідалковський вирішив послухати поради Стратона Стратоновича — зробити останню ставку на Карапєт-старшу. «Треба сходити до мамаші! З неї починав, нею повинен і закінчувати, — підвівся з крісла. — Вона мене зрозуміє. Мабуть, тому й приходила до Ковбика… Повинна зрозуміти. Не можу ж я мати одразу двох жінок і одну й ту ж саму тещу? Вдруге стати батьком — і вдруге перед судом? Що за моду взяли ці Карапєт? Ні совісті, ні гордості. Торгаші!.. Перший раз я свідомо пішов на це: в ім'я прописки й квартири в Києві… А в ім'я чого цього разу? І саме зараз, коли у мене така гарна, чорт забирай, перспектива? Я б сказав, європейська перспектива!..»