Причепа

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Коли ж то звелів та­ке ди­во гос­подь?
– спи­тав о. Хве­дор.

–  Воно не велів-та­ки гос­подь та­ки­ми сло­ва­ми, але, бач­те, в біблії.

–  В якій же то біблії? хіба, па­не, в вашій, бо в нашій нічо­го та­ко­го не­має, - про­мо­вив о. Хве­дор, сміючись.
– Чо­му ж і з му­жи­ка не мо­же бу­ти і вче­ний, і ку­пець, і чи­нов­ник?

–  А не­хай бог ми­лує!
– крик­нув Хоцінський.
– Що соз­дав гос­подь, те не зміниться.

–  Але ж гос­подь соз­дав тільки го­ло­го Ада­ма та Єву і не соз­дав ні шлях­тичів, ні му­жиків.

–  Які-бо ви, о. Хве­дор, чудні, їй-бо­гу! А ще

й ду­ховні, і просвічені! Ви знаєте, що не все бог на­пи­сав у кни­гах, але є ще на світі і філо­софія…

–  Це якась чуд­на філо­софія!.

Подали чай. Се­ре­динсько­му, ма­буть, ос­то­гид­ло слу­ха­ти та­ку роз­мо­ву, ті ста­речі те­ре­вені. Він узяв свій ста­кан і пішов до дру­гої кімна­ти до пан­но­чок. Старі самі зос­та­лись в світлині.

Заговорили потім про гос­по­дарст­во, про вро­жай, про бу­ря­ки, про робітників. Пан Хоцінський звер­нув роз­мо­ву на те, шо ко­лись-то бу­ло доб­ре: всім па­нам, і ду­хо­венст­ву, і навіть му­жи­кам, як му­жи­ки бу­ли пан­щанні.

–  Мова мо­виться, як ка­жуть, - про­мо­вив Хоцінський, - а ми з па­ном Се­ре­динським до вас, о. Хве­дор, і в гості прий­шли, і за ділом. Я знаю, що о. Мо­йсей - ваш при­ятель, і бу­ду і при йо­му го­во­ри­ти щи­ро й пря­мо. У нас - мо­ло­дий, а в вас, о. Хве­дор, мо­ло­да на­по­го­тові. Стар­ша доч­ка ва­ша і гар­на, й здат­на, й доб­ра, і до всього степ­на, ха­зяй­но­ви­та, а пан Се­ре­динський, як ба­чи­те, хло­пець прис­той­ний, здо­ро­вий, ро­зум­ний, а до то­го не­за­ба­ром бу­де на другій по­ло­вині Нес­те­ри­нець в мо­го сусіди, поміщи­ка, еко­но­мом, як ви­бу­де рік ста­рий еко­ном. Ска­за­ти вам прав­ду, Се­ре­динський, ко­ли тільки схо­че ша­ну­ва­тись та не ліну­ва­ти­меться, то чо­ловіком ста­не, бо він хло­пець ду­же ро­зум­ний і до всього при­дат­ний. Ви знаєте, що ми близькі сусіди, що я вам не во­рог, зла не мис­лю ні вам, ні ва­шим дітям. Ко­ли во­ля ва­ша, хліб наш прий­май­те і дітей за­ру­чай­те. А як ні, то й ні. По чарці, та й до­до­му!

–  Цебто ва­ша мо­ва мо­виться про стар­шу мою доч­ку, - про­мо­вив о. Хве­дор.

–  Еге, - од­ка­зав пан Хоцінський.
– Чо­го їй сидіти та хліб батьківський збав­ля­ти, ко­ли во­на бу­де щас­ли­ва і за Се­ре­динським?

Хоцінський знав, що сім до­чок сиділо на шиї в о. Хве­до­ра і бо­гос­ло­ви вже навіть об­ми­на­ли стар­ших до­чок.

–  Про ме­не, - од­повів о. Хве­дор.
– Але ж тре­ба пе­редніше жінки й доч­ки спи­та­ти. Ко­ли в їх зго­да, то про ме­не хоч і пок­ло­ни би­ти. В ме­не до­чок - хоч на про­даж!

–  Та мо­лоді вже дав­но зго­ди­лись!
– про­мо­вив Хоцінський, - я вже за те доб­ре знаю.

–  Піду по­рад­жусь із своєю ста­рою, - пот­ри­вай­те трош­ки, будьте лас­каві, - ска­зав о. Хве­дор і вий­шов до дру­гої ха­ти.

–  І не го­во­ри!
– про­мов­ля­ла сти­ха ма­туш­ка в третій хаті, - не дам я своєї доч­ки за світсько­го! Підождім тро­хи, мо­же, хто на­вер­неться, мо­же, ще хтось тра­питься.

–  Нічого нам бо­гос­ловів жда­ти! Во­ни сва­та­ються, де сот­ня­ми пах­не. А які наші дос­тат­ки, який наш засіб, про те зна­ють усі. Хіба ж ма­ло бо­гос­ловів пе­ре­бу­ло в нас. А чи спи­тав хоч один? Не од­да­мо доч­ки за Се­ре­динсько­го, то да­мо за дя­ка. А по-моєму, луч­че йти за пан­ка, ніж за дя­ка. Все-та­ки бу­де Га­ня пані, а не дя­чи­ха.

–  Боже ж мій!

Але ж во­на бу­де не ду­хов­на! Наш рід спо­конвіку увесь ду­хов­ний, од­на Га­ня на­ша одрізниться. Та ще якої він віри?

Очі од­ра­зу зай­шли сльозою в ма­туш­ки.

–  Про віру - хто йо­го знає! Він, здається, і на­шим і ва­шим, і до костьола і до церк­ви. Да­вай­мо до­чок, по­ки же­ни­хи трап­ля­ються, бо потім і та­ких не ста­не.

–  Як хоч Га­ня са­ма ка­же, що їй не йти за бо­гос­ло­ва. А мені жаль. Пер­шу ди­ти­ну ви­даємо, та й то бог зна як, - за яко­гось ляш­ка чи не­довірка.

Матушка за­ли­лась слізьми і не змог­ла далі сло­ва про­мо­ви­ти.

–  Будуть лю­ди наріка­ти на нас, - про­мо­ви­ла далі ма­ти, вти­ра­ючи сльози хус­точ­кою.
– Бу­де Га­ня не­щас­ли­ва, - ска­жуть, що ми вто­пи­ли свою ди­ти­ну. Ко­ли б же він був хоч доб­рий! а то хто йо­го знає, що во­но за лю­ди­на. Я - ма­ти своїй дочці. Чує моє сер­це щось не­доб­ре. Чи щас­ли­ва ж бу­де во­на з ним, з чу­жим ро­дом?

–  А хто ж йо­го вга­дає? Як­би пак знат­тя, що ко­лись бу­де! Прав­да, і пан­ки бу­ва­ють добрі лю­ди, а він та­ки не цу­рається нас і на­шої церк­ви. Бо­же їх бла­гос­ло­ви! Між ни­ми є лю­бов; а де лю­бов, там і щас­тя. А хіба ж ми не бу­ли щас­ливі, хоч бу­ли обоє вбогі?

Цими сло­ва­ми ма­туш­ка тро­хи вга­му­ва­лась і зас­по­коїлась. А о. Хве­дор пішов сповісти­ти па­на Хоцінсько­го, що од ста­рих жад­ної при­ти­чи­ни не­має.

Як гор­ли­ця за дітка­ми літнім ве­чо­ром в лузі жалібно вур­ко­че, - так рідна ма­ти пе­ред за­ру­чи­на­ми за доч­кою мо­ло­дою пла­че та су­мує.

–  Йди, доч­ко, ко­ли твоя доб­ра во­ля! не си­луємо те­бе. Ко­ли бу­деш щас­ли­ва, дя­куй своїй долі. А як бу­деш сльози ли­ти, ввесь свій вік ту­жи­ти, не нарікай на ме­не, не нарікай на батька. Чи я ж не ма­ти своїй ди­тині? Чи я ж не ба­жаю, гос­по­да не бла­гаю ра­но й вечір, щоб мої діти бу­ли щас­ливі, хоч і не ба­гаті? Чи я б те­бе, моя до­ню, не озо­ло­ти­ла? Чи я б те­бе не од­да­ла за бо­гос­ло­ва, як­би си­ла моя, як­би во­ля моя!

–  І те­пер я за то­бою пла­чу, - про­мов­ля­ла ма­ти, об­няв­ши Га­ню, - і те­пер бо­юся да­ти те­бе в чужі, не­без­печні ру­ки! Луч­че б я те­бе під шум пус­ти­ла, ніж ма­ла отак ви­да­ва­ти! Бу­деш, Га­ню, без­та­лан­на, - не кля­ни, сер­це, своєї ма­тері!

Як зо­зу­ля в зе­ленім лузі ве­де пе­ред між га­лоч­ка­ми, - так мо­ло­да зго­во­ре­на ви­хо­дить на за­ру­чи­ни з мо­ло­ди­ми сест­ри­ця­ми.

Обсіли сест­ри, як га­лоч­ки, навк­ру­ги всю світли­цю. Зацвіла світли­ця о. Хве­до­ра діво­чи­ми лич­ка­ми та все чор­ни­ми очи­ма та чор­ни­ми бро­ва­ми, як горідчик цвіте на­весні. Са­ма Га­ня, пов­на й здо­ро­ва, бу­ла схо­жа на рос­ли­ну, що ви­рос­ла на добрій вогкій землі, по­ли­ва­на до­щем, завсігди освіче­на сон­цем.

Молода, ка­жуть, все бу­ває гар­на; гар­ний пуп'янок між зе­ле­ним лис­том, але кра­ща квітка, як роз­гор­не свій увесь розкішний лист й роз­пус­тить навк­ру­ги се­бе па­хощі.

Ганя сиділа ко­ло мо­ло­до­го в повній дівочій красі, як маківка раннім ран­ком, що тієї ж ночі роз­ви­ла­ся з пуп'янка. З її ли­ця ще не спли­ли ті рум'янці, що вис­ту­пи­ли при однім слові хлоп­ця-чор­ноб­рив­ця: «Чи бу­деш ти, ми­ла, навіки моєю?»

Мати сіла про­ти своєї доч­ки і очей з неї не зво­ди­ла.