Причепа

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Ні! щось ма­ло по­жи­ви з цієї му­хи. Бу­ду я ґедзів ло­ви­ти, або­що.

О, Мой­сей дос­тав з дру­го­го сто­ла ста­кан, на­лив тро­хи не пов­ний і по­чав дуд­ли­ти.

–  От і по­чав Хоцінський до ме­не вча­ща­ти; про­сить і до се­бе, дає мені гос­тинці, шле мені з са­харні по го­лові са­ха­ру, - ба­чу, чо­гось го­дить мені, туп­цяє ко­ло ме­не; а як прий­де до ме­не в гості, в'ється ко­ло моїх дітей, ти­рить їм у ру­ки польські книж­ки, цвенькав до їх по-польській.

–  Та наші па­ни, - про­мо­вив о. Мой­сей, - та­ки до­год­жа­ють ба­тюш­кам, хто вміє кільки слів цвенькну­ти по-польській. І я, грішний, ко­лись не­на­ро­ком так собі ви­пад­ком про­мо­вив слів двоє по-польській до сво­го па­на, - за­раз на дру­гий день

прис­лав ху­ру дров! За дві слові!

–  Зате ж підстав­ля­ють во­ни стільця то­му, хто не го­дить їм!
– про­мо­вив о. Хве­дор.
– Чи чув про бла­го­чин­но­го з Ку­цо­го? Як йо­го об­го­во­рю­вав дідич Па­нятівський пе­ред архієреєм, пе­ред сто­ронніми людьми, пе­ред па­на­ми за обідом, тоді, як вікар­ний їздив по єпархії! Де ж пак! ви­ду­мав якусь історію, ніби йо­го сви­ня вско­чи­ла в попів ого­род; піп ніби дав їй сто різок, звелів зв'яза­ти і одіслав соцьким у стан, вкупі з про­щен­ням на «оную без­по­кой­ную ря­бу панську сви­ню».

О. Хве­дор за­ре­го­тавсь, на­ли­ва­ючи горілки в чар­ку, аж горілка пе­ре­ли­лась че­рез край.

–  І справді, чуд­на та Польща, - про­мо­вив о. Мой­сей, - са­ма ле­жить зв'яза­на, скру­че­на, лед­ве ди­ше, а ще та­ки прос­тя­гає ру­ки, щоб щось на­ше за­гар­ба­ти собі.

–  Будьмо здо­рові, о. Мой­сей! за­ку­шуй-бо, а то на го­ло­ву бу­де важ­ко… От і по­чав хо­ди­ти Хоцінський з Се­ре­динським. Чи не мос­титься ча­сом він у сва­ти до моїх до­чок?

–  Ой, не ха­пай­ся, о. Хве­дор, з сва­тан­ням! Пи­тай лю­дей.

–  Добре тобі й го­во­ри­ти, ко­ли тобі на шиї не си­дить сім до­чок.

–  Коли б мені хоч од­ну доч­ку! Вже я й ха­ти свя­тив, і пше­ни­цю сіяв на чо­тирьох уг­лах до­ма. Пше­ни­ця пос­хо­ди­ла, зна­читься, місце бла­гос­ло­вен­не…

–  Знаєш, що зро­би, о. Мой­сей! Об'їдь ти, го­лий, се­ред дня, вер­хом на ло­паті тричі кру­гом ха­ти та про­чи­тай на ході тричі «Отче наш»; тоді, пев­но, так пе­ре­ля­каєш до­мо­виків, що не пот­рап­лять ку­ди втіка­ти! Ха, ха, ха!

О. Мой­сей підняв го­ло­ву, ду­мав по­чу­ти щось путнє, але за­раз схи­лив її вниз, осміхнув­шись.

–  От хо­дить до ме­не Хоцінський та го­дить мені. Не­дав­но оце прис­лав мені де­ревні на повітку та на опал три хурі хми­зу.

–  Чи й той пан го­див тобі, що пе­редніше був ту­та?
– спи­тав о. Мой­сей.

–  Де там тобі! Той був з ба­га­тих, знач­них панів, з арис­ток­ратії, та гор­дий, та пиш­ний! Йо­му, ма­буть, зда­ва­лось, що він і те­пер па­нує на Вкраїні, як бу­ло ко­лись за ца­ря Го­ро­ха, як лю­дей бу­ло тро­хи.

–  А хіба ж і не па­ну­ва­ли во­ни в нас? Що хотіли, те й ро­би­ли, не бу­ло їм упи­ну, - од­ка­зав о. Мой­сей.

–  Як приїхав до нас той пе­редніший ста­рий пан, я на­ки­нув свою скуфію, надів най­новішу, най­прос­торнішу ря­су, тро­хи на­пин­дю­чивсь та й пішов до йо­го, - ду­маю: поз­най­ом­люсь і по­го­во­рю за квит на дро­ва, бо тоді, бач, па­ни да­ва­ли нам дро­ва на топ­ли­во з сво­го лісу. За­повістивсь че­рез ла­кея. Ко­ли це - ви­хо­дить до ме­не пу­зань у шлаф­році з люлькою в зу­бах на дов­женнім ци­бу­кові; на­дув­ся, на­су­пив­ся, на­пин­дю­чивсь і зас­ту­пив мені двері до гос­тин­ної, та по­чи­нає пи­та­ти, чо­го мені тре­ба, як то­го му­жи­ка, а сісти й не про­сить. Е - ду­маю, - ви­бач на цей раз! Не го­диться ж та­ки мені сто­яти ко­ло по­ро­га, та ще й в скуфії. «Ви­ба­чай­те, ка­жу, па­не, але ні вам, ні мені не ви­па­дає го­во­ри­ти навс­то­яч­ки!» Взяв я по­ми­нув йо­го, пішов в гос­тин­ну та й ла­го­жусь сісти в най­більшо­му кріслі, а йо­го про­хаю сісти ко­ло се­бе. Він тоді ні в сих ні в тих! Круть-верть сю­ди, ту­ди! так йо­му по­га­но ста­ло. Пос­та­ва­ли ми обид­ва ко­ло фо­телів та й по­ча­ли вгнізджу­ва­тись. Ніяк не влізу в прок­ля­те крісло, та­ке вузьке! Ко­ли див­люсь, і пан тро­хи заст­ряг, бо і сам не влізе га­разд. Ха, ха, ха!
– за­ре­го­тав­ся я, а пан і собі за мною. «Шко­да, ка­жу, па­не, й за­хо­ду! не зад­ля нас,

пев­но, роб­ле­на ця мебіль. Сідай­мо де інде, - на софі, або­що!» Сів я та й упірнув у пру­жи­ни сли­ве до са­мо­го до­лу, а пан упірнув з дру­го­го бо­ку. Си­ди­мо ми, тільки го­ло­ви наші вид­но, мов десь за гор­ба­ми виг­ля­даємо! А со­фа трісь! лусь! трісь! та все тріщить по­ма­леньку. Од­же, од то­го ча­су і по­чав лас­кавіше зо мною по­во­ди­тись, по­чав навіть ру­ку по­да­ва­ти.

–  Випиймо, о. Мой­сей, за вічну пам'ять шля­хетсько­го, польсько­го го­но­ру! За їх бун­дючність дав­ню!

Випили й за­ку­си­ли.

–  Е, о. Мой­сей! ти, ба­чу, й честі не знаєш. Ди­вись! вже горілки тільки на дні!
– про­мо­вив о. Хве­дор, тря­су­чи ос­танньою горілкою, кот­ра ше­лестіла в пляшці.
– Як же я те­пе­реч­ки до­бу­ду дру­го­го бут­ля? Тре­ба хоч рач­ки лізти в ту ха­ту, бо ма­туш­ка по­чує.

О. Хве­дор знов, сту­па­ючи навш­пиньки, пірнув у темні двері. Але ма­туш­ка, ма­буть, звик­ла навіть че­рез сон сте­рег­ти ба­рильця і пля­шок з горілкою, - за­раз за­во­ру­ши­лась. О. Хве­дор, на­че ар­хист­ра­тиг з не­бес, ви­ли­нув про­жо­гом з тем­ної ха­ти, дер­жа­чи в ру­ках чи­ма­ле ба­рильце, в ко­то­ро­му горілка жалібно плес­ка­ла­ся в по­рожньому місці.

–  Благовіствуй, зем­ле, ра­дость велію!
– ка­же о. Мой­сей.

–  Не ду­же й «велію», бо тільки на дні, та й то прос­тої, не нас­то­яної. Не пот­ра­пив на дру­ге ба­рильце… бо в хаті по­ночі.

–  Дарма! да­вай по­куш­туємо, яка во­на на смак!

–  Як же твої си­ни?
– опи­тав о. Мой­сей, впіймав­ши доб­ро­го гед­за з ста­ка­на.

–  Як? Ва­силь вже в філо­софії, вчиться ду­же доб­ре, а мен­ший і досі в ниж­чих кла­сах, бо все по­па­сає в кла­сах; виг­нав­ся аж до не­ба, а дур­ний, як тре­ба, - не хо­че вчи­тись! Та­ке ле­да­що! ма­буть, тим, що в батька сво­го вдав­ся. Ха, ха, ха!

О. Хве­дор за­ре­го­тавсь, аж од­на ди­ти­на зак­ри­ча­ла спро­сон­ня.

–  Хіба ж ти не вчив­ся в шко­лах?
– спи­тав о. Мой­сей.

–  Який там не­довірок йо­го вчив­ся б! Ще в бурсі бу­ло сяк-так - вчи­телі доб­ре при­га­ня­ли, а я ду­же бо­яв­ся ка­торж­ної різки! Раз да­ли та­кої про­чу­хан­ки, що й досі пам'ятаю. Бу­ло аж сльози тобі ко­тяться, а та­ки ви­лу­пиш тих прок­ля­тих ла­тинів на греків, як «Отче наш»! Пе­ре­ве­ли ме­не в семінарію, за­чув я во­лю. Див­люсь, ав­ди­торів не­має, гре­ки та ла­ти­ни ва­ля­ються в нас попід ліжка­ми. Не вив­чиш лекції, - про­фе­со­ри й сло­ва не ка­жуть, - а тут ще й не ви­зи­ва­ють! Еге, ду­маю я, аж ось де лах­ва! Ки­дай, Хве­дю, книж­ки та гу­ляй! Гу­ляю я та гу­ляю, книж­ки і в ру­ки не бе­ру. Ко­ли зирк! чи­та­ють на кон­фе­ренції, шо та­ко­го-то ра­ба бо­жо­го Хве­до­ра Че­пур­новсько­го «по ма­ло­успішію і ма­ло­воз­растію» зос­та­ви­ти в тім-та­ки класі на дру­гий курс, тоб­то ще на два ро­ки по­па­са­ти. От і по­па­сав я, тро­хи по­ка­яв­ся; пе­ре­ве­ли ме­не тро­хи не в пер­шо­му роз­ряді. А в філо­софії я, роз­шо­ло­пав­ши філо­софію, як і по­до­бає філо­со­фові, по­ки­нув знов книж­ки. Гу­ляв, гу­ляв, аж до кінця кур­са, аж ос­тобісіло! Збе­ре­мось бу­ло, та все мо­лоді, ве­селі то­ва­риші, п'ємо, тан­цюємо, співаємо, бай­ди­ки б'ємо, в кар­ти граємо! Ой, що то за час був гар­ний, вольний, ве­се­лий! Ви­пий­мо, о. Мой­сей, як ми ко­лись ви­пи­ва­ли, як сто­яли в Ка­чу­рен­ка! Пом'янімо дні на­ших ве­се­лих мо­ло­дощів!

О. Мой­сей доб­ре по­ми­нав свої мо­ло­дощі, бо дуд­лив без пе­рер­ви з сво­го здо­ро­во­го ста­ка­на, вже не до­жи­да­ючись час­ту­ван­ня.

–  Але, ди­вись, о. Мой­сей!
– крик­нув о. Хве­дор, - вже й ба­рильце спо­рож­ни­ли. Пот­ри­вай! роз­ка­жу ж я твоїй Марії Іва­новні!

–  А я твоїй Марії Ва­силівні, - од­ка­зав о. Мой­сей.

–  Ой, не ка­жи, братіку!

–  А не ска­жеш моїй? Як не ска­жеш, то я і твоїй не ска­жу.

–  Вже і в вікнах сіріє, і не­бо яснішає, світ не­да­леч­ке. Чи не од­по­чи­ти б нам, о. Мой­сей?