Причепа

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Швиденько потім пан виб­рав собі до дво­ру двох хлопців, на­щадків давніх ко­заків. Обид­ва бу­ли ви­сокі на зріст, гарні, ку­че­ряві, чор­няві. Обид­ва бу­ли од­но­го зрос­ту, од­ної вро­ди, з од­на­ко­ви­ми чор­ни­ми очи­ма, з од­на­ко­вим чор­ним ве­ли­ким ву­сом і товс­ти­ми, аж куд­ла­ти­ми бро­ва­ми. Од­но­го пан знай­шов-та­ки в своєму селі, а дру­го­го дов­го підби­рав під стать по дру­гих се­лах, як от підби­ра­ють під масть па­ристі баскі й од­но­разні гарні коні.

Поприїжджають бу­ло до па­на гості з Вар­ша­ви. Ко­за­ки по­винні сто­яти ко­ло за­ли по обид­ва бо­ки две­рей; пов­би­рані в чер­во­ну й си­ню оде­жу, по­об­ши­ва­ну сріблом, в ши­ро­ких синіх ша­ра­ва­рах в чер­во­ни­ми сму­га­ми, бу­ло сто­ять ко­за­ки, як вко­пані. Мо­лоді па­нян­ки

аж жа­ха­лись, що в ко­заків такі страшні ву­си.

Панська че­лядь цвенька­ла по-польській, їзди­ла з па­на­ми до костьола, а далі па­ни звеліли, щоб уся двірська че­лядь говіла до костьола, а не до церк­ви, вкупі з па­на­ми. По­пе­ре­вер­ту­ва­ли па­ни на­ших лю­дей на свою ка­то­лицьку віру. Тільки ті два ко­за­ки не зго­жу­ва­лись ста­ти пе­ре­верт­ня­ми, - од­но­го драж­ни­ли Се­ре­дою, дру­го­го - Су­хо­до­лею.

Кажуть: де дідько сам нічо­го не вдіє, ту­ди ба­бу пош­ле. Так і тут ста­ло­ся. По­же­нив пан на­ших хлопців на ляхівках по­коївках, що пані при­вез­ла з-під Вар­ша­ви. Пан виб­рав дру­гих ко­заків, а Се­ре­ду й Су­хо­до­лю на ста­рості літ од­пус­тив на во­лю, дав їм до жи­вот­тя - по хаті й по грун­ту, бо тоді землі бу­ло до­волі, а лю­дей бу­ло не ду­же гус­то.

Уплило ба­га­то ча­су, і ко­за­ки на ста­рості літ вже говіли до костьола, мо­ли­лись по-польській бо­гу, сяк-так ба­ла­ка­ли каліче­ною польською мо­вою, би­ли се­бе ку­ла­ком у гру­ди за мо­лит­вою, «клен­чи­ли» на од­но коліно. Се­ре­да став па­ном Се­ре­динським, а Су­хо­до­ля - Су­хо­дольським. А че­рез кільки де­сятків років два пе­ре­вертні роз­ве­ли двоє буцім польських гнізд на Во­линській Ук­раїні, котрі заміша­лись між сіряч­ко­ву, чи хо­дач­ко­ву, дрібну шлях­ту, ко­лись ук­раїнську й пра­вос­лав­ну.

З то­го од­но­го гнізда ви­ли­нув та­тунь на­шо­го знай­омо­го пи­са­ря Се­ре­динсько­го. З зем­лею ста­ло скрутніше. Вже син ста­ро­го па­на по­однімав грун­ти й сад­ки, ко­му що бу­ло на­да­ро­ва­но до жи­вот­тя. Ціла сім'я Се­ре­динських розлізлась по Вкраїні, шу­ка­ючи хліба то в пи­са­рях по са­хар­нях, то в еко­номіях, то в уря­до­вих кан­це­ляріях. Дрібна шлях­та бідніша­ла і по­ма­леньку вмішу­ва­лась у на­род, втра­чу­ва­ла свою ка­то­лицьку віру й польську мо­ву. Батько на­шо­го Яся Се­ре­динсько­го вмер у бідності і зос­та­вив си­на си­ро­тою.

Підпанок зріс між се­лянськи­ми дітьми, заз­нав до­волі вся­ко­го ли­ха. Йо­го ма­ти му­си­ла да­ти йо­го в су­кон­ну фаб­ри­ку робітни­ком. Сміються бу­ло лю­ди з па­на робітни­ка! Ясь Се­ре­динський не цу­рав­ся і на­шої церк­ви, бо костьол був за верс­тов шістде­сят; він кілька раз сповідавсь і при­ча­щав­ся в церкві, а кілька раз в костьолі і, пев­но, вва­жав за од­на­кові обидві віри.

Ясь Се­ре­динський з діди­чем Хоцінським увійшли в світли­цю, привіта­лись з гос­по­да­рем, з гос­тем. Хоцінсько­го поп­ро­си­ли сісти на ка­налі, а Се­ре­динський при­ту­ливсь на стільці ко­ло вікна, не­да­леч­ке од по­ро­га, нап­ро­ти две­рей до дру­гої кімна­ти, де веш­та­лись доч­ки о. Хве­до­ра.

Товстий Хоцінський на­си­лу ди­хав, од­са­пу­вав після до­ро­ги. З ши­ро­ко­го, м'яко­го, опе­ре­за­но­го гус­ти­ми зморш­ка­ми йо­го ло­ба ско­чу­ва­лись краплі по­ту і заст­ря­га­ли в гус­тих, си­вих, куд­ла­тих бро­вах. Товс­те, пов­не, як тор­би­на з бо­рош­ном, йо­го ли­це бли­ща­ло не­на­че мас­лом об­ма­за­не; очи­ма він по­зи­рав згор­да, по-панській, як звик­ли по­зи­ра­ти в нас на Ук­раїні па­ни, навіть і тоді, як пес­тяться до будлі-ко­го.

Серединський час­тенько пог­ля­дав на двері, си­дя­чи ко­ло вікна. Ве­се­лий промінь сон­ця йшов че­рез вікно, роз­си­пав­ся поміж зе­ле­ним лис­том ки­тай­ської тро­ян­ди, що сто­яла на вікні, і прос­тя­гав­ся зо­ло­тим пас­мом проз ли­це Се­ре­динсько­го на підло­гу. У то­му зо­ло­то­му про­мені світи­ло­ся мо­ло­де ли­це Се­ре­динсько­го; в йо­го лиці злу­чи­лось до­ку­пи все, шо бу­ло луч­чо­го і кра­що­го в красі ти­па ук­раїнсько­го й польсько­го. Сти­ха освіче­ний збо­ку, обквітча­ний зе­ле­ним лис­том тро­ян­ди, сидів тут не­на­че пре­док йо­го, ко­зак Се­ре­да: той був во­лос розкішний, гус­тий, ку­че­ря­вий; той вус чор­ний, те ж ли­це з рум'янцем, ті бро­ви рівні, блис­кучі, густі; той ко­зак Се­ре­да, та не той! І во­лос на го­лові був м'якіший у па­на Се­ре­динсько­го, і ку­чері лисніли, на­че шовк, і бро­ви тонші, і ву­си на­че ви­мальовані на біло­му ви­ду. З-під чор­них брів світи­лись чис­то польські яс­носірі, по­зи­чені од помішки польської, ве­ликі очі якось по-ди­тячій, тро­хи з осміхом. Мо­ло­дий був па­нок Се­ре­динський; в йо­го очах ше не світи­лась йо­го ду­ша до­рос­ла, йо­го сер­це дос­тиг­ле. А по то­му сти­ха за­ду­ма­но­му лиці, по ди­тя­чих рум'янцях на що­ках труд­но бу­ло вга­да­ти, які ду­ми ко­лись за­во­ру­шаться в го­лові, як він дійде до зрос­ту, ста­не лю­ди­ною з дійшлим ро­зу­мом; які заг­ра­ють у йо­го серці при­над­ки!

Серединський сидів і мов­чав, тро­хи скор­чив­шись, як-от си­дять менші пе­ред стар­ши­ми. Роз­мо­ву роз­по­чав пан Хоцінський. Він го­во­рив по-українській, але ви­мов­ляв сло­ва якось на польський лад. Ук­раїнське и він ви­мов­ляв як польське у або ве­ли­ко­руське ы. Наші го­лосні й су­го­лосні літе­ри в йо­го ви­хо­ди­ли та­ки­ми твер­ди­ми та шерст­ки­ми, ніби він ста­вив ъ пе­ред кож­ною. Уся мо­ва йо­го бу­ла якась ту­га, цуп­ка, ле­ме­ху­ва­та.

–  Як же вас, о. Хве­дор, бог мылъуйе! як жывъетъе ви з дит­ка­мы. Як ва­ше здо­ров'я?

–  Спасибі, - так са­мо, як і ва­ше, - не вмен­шай, бо­же!

Усі осміхну­лись.

–  Здається, на­си­лу своє здо­ров'я но­си­те?
– до­дав о. Хве­дор і за­ре­го­тавсь.

–  Ой важ­ке, важ­ке моє здо­ров'я, нігде прав­ди діти: аж зай­ве!
– од­ка­зав Хоцінський, дер­жа­чись обо­ма ру­ка­ми за живіт.

–  Мабуть, не по­га­но жи­лось на віку, ко­ли над­ба­ли од безк­лопіття та­ко­го зай­во­го здо­ров'я!
– про­мо­вив о. Хве­дор, пог­ля­да­ючи на йо­го ско­са.

–  Ви б уже й не пи­та­ли один од­но­го про здо­ров'я, - вміша­лась ма­туш­ка.

–  Що ж доб­ро­го на­чи­та­ли ви в ва­шо­му «Сині оте­чест­ва»?
– спи­тав пан Хоцінський після не­дов­гої роз­мо­ви то про се, то про те.
– А я от приніс вам знов кільки но­мерів «Вес­ти». Ска­за­ти вам, па­нотці, прав­ду, ви не знаєте, що є в російській літе­ра­турі кра­що­го й ціка­во­го, і чи­таєте не зна­ти що, ска­за­ти по щирій правді. І між росіяна­ми, ба­чу, є вже лю­ди - як лю­ди, і ро­зумні, і просвічені, котрі га­разд втя­ми­ли, яке ста­но­ви­ще спра­ви в нас по­вин­но бу­ти най­кра­ще. От дивіться! яка не­ве­лич­ка оця га­зе­та, а яка прав­ди­ва!

Хоцінський роз­гор­нув лис­ток га­зе­ти і по­чав во­ди­ти очи­ма за стрічка­ми.

–  Нарікають на нас, на по­ляків, - про­мо­вив далі Хоцінський, - буцімто тільки ми встоюємо в письменстві за панст­во. Дивіться! Ось пи­ше те са­ме та­ки ж руський і ли­бонь ду­має тро­хи-тро­хи не так, як і ми! Пішла оце в вас ніби по­шес­на мо­да на му­жиків, а па­нам ніби на світі й місця вже не­ма! А ко­ли ска­за­ти ши­ру прав­ду, то тільки па­ни по­ро­би­ли все, що є на світі гар­но­го й доб­ро­го: їх ро­зу­мом та хис­том сто­ять царст­ва, процвіта­ють на­уки, процвіта­ють фаб­ри­ки, жи­ве сам му­жик. А му­жи­ки тільки те й ро­би­ли, що пи­ли в корч­мах горілку та ора­ли, дба­ли про хліб, про шма­ток хліба та… ла­яли панів. До чо­го му­жик вар­тий? Тільки сіяти та ора­ти! та пан­щи­ну… чи то, прав­да, ро­бо­ту чор­ну ро­би­ти! Па­ни ба­га­то, без міри вартніші й здатніші за хлопів у всьому. А те­пер да­ли їм во­лю, по­роз­пус­ка­ли їх; гро­ма­да вер­хо­во­дить по се­лах; далі поч­нуть вер­хо­во­ди­ти й над па­на­ми! По­ви­га­ду­ва­ли якісь ви­гад­ки: якісь земст­ва, де му­жик си­дить попліч з па­ном. Це все я ви­чи­тав у «Вес­ти»! По-моєму, хто до чо­го ро­дивсь, до то­го й бе­рись, - «як не піп, то й не ми­кай­ся в ри­зи»; всьому дав гос­подь своє місце в світі. Од­ним тре­ба па­ну­ва­ти, дру­гим по­ко­ря­тись, тре­ба ж ко­мусь і му­жи­ку­ва­та. Не мож­на бу­ти всім па­на­ми, - не мож­на бу­ти всім і му­жи­ка­ми! Що сам гос­подь звелів, те й по­вин­но бу­ти.