Пригода в кукурудзі (збірник)
Шрифт:
— Знаєш, давай, — зразу погодився Ява, — а то в мене теж живіт до хребта прилип. А по обіді й портфелі знайдем, і кілочки, я думаю, теж. Ходім.
І Ява бадьоро рвонув уперед. Я — за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки. Та ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.
Йти ставало дедалі важче.
— Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо.
Ява мовчав.
— Яво, — сказав я, хекаючи
Ява мовчав.
— Яво! — крикнув я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо.
Ява зупинився:
— А куди? Ти знаєш, куди?
— Нє, — кажу я, ледве тримаючись на ногах, — це ти мене сюди завів. Ти й виводь.
Ява безсило опустився на землю.
— Я б вивів, — сказав він, відсапуючись, і ліг горілиць. — Я б вивів, якби ти не почав повзати хтозна-куди і не заплутав мене. А тепер я не знаю.
— Що ти не знаєш? Що ти не знаєш, диверсанте!
— Не знаю, куди йти. От що. Ти ж знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться. Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.
— Що?! Що ти мелеш? Кукурудза — не ліс, у кукурудзі не можна заблудитися. Вставай і виводь мене зараз же. Я їсти хочу. Чуєш?
— То виходь сам, раз не можна заблудитися.
— Що — сам? Що — сам? Це ж твоя мати кукурудзовод. А моя мати доярка. З корівника я тебе, заплющивши очі, виведу.
— Чого скиглиш? Дай відпочити трохи. Рознюнився. А ще льотчиком хочеш бути! Який ти в біса льотчик!.. Слинько ти! Потеруха ти гречана. Знав би твій тезко космонавт Попович, що в нього такий земляк. Е! Тільки ім'я хороше паскудиш. Одійди, бо вдарю!
Мабуть, ми б таки побилися, якби не така втома і не така ситуація.
Зітхнувши, я ліг поряд із Явою. І раптом у мене виникла ідея.
— Яво, — кажу, — а що, як вилізти і подивитися, куди йти.
— Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.
— Ну то що, — кажу. — Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.
— Ну, то лізь.
— Ні, ти лізь. Ти легший — в тебе штани коротші й ґудзиків менше. А я підсаджу.
Ява спершу не хотів. Мабуть, прикро йому було, що це не він придумав. Він звик, що всі ідеї йому належать. Потім махнув рукою:
— Ну, давай спробуєм.
Ми вибрали найвищу і найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:
— Ти більше на мене спирайся, а за кукурудзину тільки держись.
— Добре, добре, — сказав Ява і, крекчучи, почав дряпатись на мене. От уже коліном на плече став, вперся руками об голову. Ой! — черевиком за ніс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлюється мені в плече, підбором ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються.
— Яво, — кричу, — швидше дивись, я падаю. І щось затріщало, зашуміло, завищало наче бомба в кукурудзу гепнула.
Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В роті — пісок, у вухах — пісок, очі запорошені.
Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі й гукаю:
— Яво, де ти? Ти живий?
— Жи… апчхи!… вий, — і з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.
— Ну що, — питаю, — бачив?
— Дулю, — каже, — я бачив. Саме волоття перед носом.
Ява зітхнув.
Я подивився в небо.
«Чудасія, — подумав я, — космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі й — нічого. А ми в кукурудзі заблудилися. Кіно!»
— Яво! — підхопився я. — Це дурниця якась. Цього не може буть, тому що це неможливо. Ще ніхто в світі не заблуджувався у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходімо назад.
Спершу Ява недовірливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що він підвівся.
— Хтозна, може й правда. Ходімо. І ми поплентались назад.
Ох, як важко було йти! Леле, як було важко йти! Ми не відчували під собою ніг. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І нащо ми ото повзали на колінах!
В очах мигтіло і зеленіло.
Важко було сказать, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві, — і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав:
— Яво, — кажу, — я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.
Ми знову лягли на землю. Довго ми лежали.
Було тихо. Лише жорстке кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Навіть пташок, навіть коників-стрибунців не було чуть.
— А що як ми зовсім не виберемося звідси, — тихо сказав Ява. — І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І за два тижні комбайн разом із кукурудзою збере наші кісточки.
— Було б, — кажу, — пообідать. Все-таки довше б продержались. А так на ранок і повмираєм.
На згадку про обід мені так закортіло їсти, що я мало не заплакав.
— У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м'ясом, — сумно промовив Ява.
— А в нас суп із галушками і смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози.
Ні, далі терпіть я не міг.
— Яво, — кажу, — давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.
Але Ява був стійкіший за мене.
— Ти що, — каже, — щоб сміялися. Здорові гицелі серед білого дня у кукурудзі «рятуйте» кричать.
— Нехай, — кажу, — аби було кому сміятися.
— Ні, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще співать.
— Нехай, — кажу, — хоч співать.
І ми затягли перше, що на думку спало. А першою зринула пісня, яку ми часто чули по радіо.