Пригода в кукурудзі (збірник)
Шрифт:
— О, босяки, що ви там робите?!
Ми розгублено мовчали.
— Та ви що — повмирали, не чуєте? — знову гукнув Сало.
Треба було щось відповідати.
— Ку-ку-купаємось, — півнячим голосом сказав Ява, цокаючи зубами.
— У сорочках? Під дощем? І в такій багнюці? — вирячився Сало. Я повернувся до Яви і прошепотів:
— Давай вилазити. При ньому вона не троне.
— Давай, — ледь ворухнув посинілими губами Ява.
Я смикнув одну ногу, другу і розгублено зашепотів:
— Яво, скандал! У мене ноги не виймаються.
— У
— Хлопці, та що там у вас? Ой лишенько, та ви ж, мабуть, загрузли.
Ми сіпались і мовчали.
— Хлопці, пождіть, хлопці! — знову загукав Сало. — Я, здається, придумав. У мене ж тут вірьовка є. Одну хвилиночку!
Він швидко розпатрав свій оберемок, витрусив траву, потім розкрутив вірьовку і ловко, як матрос, кинув нам кінець:
— Держіть!
Ми впіймали, все ще не розуміючи, що він збирається робити. Невже сподівається витягти нас! Він же слабак, найслабший у школі!Але він і не думав тягти. Він підійшов до Контрибуції, яка все ще стояла нерухомо на одному місці, підігнав її до самої калабані і став обмотувати її роги вірьовкою.
Ми спантеличено перезирнулися.
Потім він гукнув, щоб ми міцніше трималися, і почав потихеньку підганяти корову.
І руда Контрибуція, з якої ми так безсоромно знущалися, потягла нас із багнюки на світ білий.
Я не буду розказувати, які гарні ми вилізли, як допленталися додому і що говорили батькам. Не хочу. Це мені не цікаво.
Скажу краще ось про що. Нещодавно ми з Явою прочитали в газеті, що хлопець із нашого села Гриць Остапенко (так офіційно, за документами, називається Сало) вигодував двадцять кролів і за це нагороджений грамотою. Мало того, те ж саме ми почули по радіо. До телевізора тепер я боюсь підходити — невже і по телевізору буде?
Ми сумно сидимо з Явою під тином і думаємо. Ми думаємо — що таке слава? Дехто сушить собі голову, видумує різні вибрики, можна сказати, ризикує життям, щоб прославитися, стати відомим, — і тільки сорому набирається. А дехто спокійнісінько собі длубається в хліві, вовтузиться з кролями, нікому в очі не лізе — і про нього пишуть у газетах, говорять по радіо і нагороджують грамотами. Ну, що ви скажете?
1963 р.
ШУРКА І ШУРКО
Шурко відразу не злюбив її. І через те не злюбив, що його посадили за одну парту з нею. А Шурко хотів сидіти поруч із Севкою, або з Толею, або ж із кимось зі своїх друзів-футболістів. А втім, він сам винен, що так сталося. Не треба було йому в перший день так галасувати, хвилюватися і розмахувати руками.
— Бойчук, заспокойся, — кілька разів суворо зверталася до Шурка нова вчителька Ольга Борисівна. Та Шурко не вгамовувався. І Ольга Борисівна вирішила, що Шурко найбільш недисциплінований у класі й тому мусить весь час бути в неї перед очима.
І ось Толя з Севкою спокійно сидять собі разом на передостанній парті, а Шурко стовбичить на першій, перед самісіньким столом учительки. А поруч із ним — мовчазне дівчисько в окулярах. Своєю зразковою поведінкою вона страшенно дратує Шурка. Просто зошит із чистописання, а не людина! Й остаточно розізлився Шурко, коли взнав, що його сусідку по парті звуть так само, як і його, — Шура. Це було просто нестерпно. Покличе його хто-небудь — неодмінно вона відгукнеться, її кличуть — він біжить. Шуркові навіть почало здаватися, що діти навмисне, щоб подражнитись, так часто звертаються до нього.
І потихеньку Шурко став мучити Шуру. Засуне її підручник куди-небудь під парту, і вона потім усю перерву шукає його. Але — дивна річ — Шура ніколи не скаржилась на нього вчительці. Тільки зниже плечима, відвернеться і промовчить. Якось Ольга Борисівна спитала, хто ким хоче бути.
— Воротарем, — випалили одночасно Севка й Толя.
— А я вчителькою, як ви, — пропищала Валя.
— Я шофером.
— Я агрономом.
— А я… лікарем, — тихо і засоромлено проказала Шура. Шурко глянув на неї, презирливо скривився і подумав:
«Ще б пак! Інакше й бути не могло! Аякже!»
Шурко терпіти не міг лікарів. Коли йому було сім років, він захворів на малярію, і величезний вусатий лікар змушував його ковтати огидні, гіркі таблетки. А то ще в Шурка боліли зуби. І досі мурашки пробігають у нього по спині, коли він згадує про бормашину. Отож лікарі для Шурка були найнеприємніші люди на світі.
Відтоді Шурко став називати Шуру «Айболитькою». Але вона так само не звертала на це ніякої уваги.
Одного сонячного ранку Шурко йшов до школи. Повітря було прозоре і чисте. Жовтогаряче листя ласкаво шурхотіло під ногами. Хлопчаки ганяли по асфальту великі темно-брунатні, немов лаковані, каштани.
А Шурко йшов неквапливо, ледве переставляючи ноги. Йому було якось не по собі.
У школі Ольга Борисівна одразу помітила, що Шурко занедужав, але він сказав, що він «просто в кепському гуморі».
А надвечір Шуркові стало зовсім погано, і серед ночі перелякана мама побігла викликати «швидку допомогу».
В лікарні мамі сказали: «Гострий приступ апендициту. Слід негайно зробити операцію!»
Шурка поклали на якийсь дивовижний стіл на колесиках і повезли довгим коридором.
Від яскравого світла Шурко заплющив очі. А коли розплющив — просто перед ним стояла висока жінка в окулярах і в білому халаті. Всміхаючись, вона говорила:
— Ну що, хлопче? Болить. Що ж, зробимо так, щоб ніколи більше не боліло.
І от Шурко на операційному столі.
— А як тебе звати?.. Шурко?! Ось як! У мене теж Шурка. Тільки дівчинка. А в якому ж ти класі?.. От збіг! І моя Шурка в третьому. А вчишся ти як? Відмінник, мабуть. — Ай! — не крикнув, а просто сказав Шурко.
— Боляче?! Неправда. Адже я нічого ще не роблю. Готую лише інструменти.
Жінка говорила неголосно і так спокійно, що Шуркові стало легко і зовсім не страшно.