Пригода в кукурудзі (збірник)
Шрифт:
Ліля йшла просто до моста. Мабуть, їй треба було перейти на той бік. На якусь мить вона нерішуче зупинилася, але потім сміливо ступила на чорну слизьку балку і, балансуючи, повільно пішла по ній.
«Ух, молодець, — у захваті подумав Володя, — нічого не боїться. Оце так дівчина!..»
І, забувши про обережність, вийшов із кущів і зупинився біля самого моста, пильно дивлячись на неї.
Ліля дійшла вже до середини моста. І раптом:
— Ой!
Дівчинка посковзнулась, хитнулася, змахнула руками і Володя злякано
На секунду зупинився, відсахнувся назад — міст був досить високий, метрів чотири. Але враз зажмурився і стрибнув. Боляче вдарило в груди, у вуха, неначе вогнем обпекло шкіру, і перед очима попливли червоні кола. М'яко вдарився головою об дно і одчайдушно запрацював ногами й руками, — щоб скоріше виринути. Нарешті — жадібно вдихнув повітря і замотав на всі боки головою.
І побачив — за кілька метрів від нього… спокійно плавала Ліля. Здивовано кліпаючи широко відкритими очима, вона з цікавістю дивилася на Володю. Потім, затинаючись, спитала:
— А ти… звідки. Що, теж упав?..
Це було таке несподіване питання, що Володя зовсім розгубився. Сказати, що кинувся рятувати її, — смішно: їй не потрібна допомога, вона плаває незгірш за нього. І хлопець ніяково пробурмотів:
— Еге… упав… теж… еге… Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного, і раптом обидва весело розсміялися.
— От чортячий міст!..
— Оце так пригода!..
Вони вийшли на берег. Глянули одне на одного і знову зареготали — аж луна розляглася над річкою. Вигляд у них справді був смішний: мокра одежа прилипла до тіла, і з неї струмками стікала вода.
Нарешті заспокоїлись.
— Нічого, висохне.
Помовчали трохи.
— Розумієш, я хотіла лілій нарвати біля того берега. Там багато їх. І великі. Ну, нічого, я все одно нарву.
Шморгаючи носом, Ліля почала викручувати на собі плаття.
Володі дуже хотілося продовжити розмову, але він не знав, що сказати. Подумав і спитав:
— А ти… в якому класі вчишся?..
— В четвертому. А ти?
— Т-теж. — Володя вчився в третьому, але йому було якось незручно признатися, що він молодший. — Я більше за все на світі люблю лілії. Вони такі чудесні, красиві. Але чомусь дуже швидко в'януть.
— Їх у воду ставить треба.
— Все одно в'януть.
Помовчали.
— А взагалі нудно тут, — сказала Ліля. — Правда?.. Я батькові говорила, що не треба сюди на дачу їхати. Ліпше б у Крим або на Кавказ.
— Та ні, по-моєму, тут нічого, так собі, жити можна.
— Навіть читати нічого. Я вже все-все прочитала.
Володя пожвавішав:
— А у мене є. Багато. У мене дідусь бібліотекар. Хочеш, я тобі дам почитати. Скільки хочеш. Хоч цілий вагон.
— Серйозно?! От добре. Принеси. Щось цікаве. Гаразд?.. Почекай… а як… тебе звати? А то ми так розмовляємо і навіть не познайомились.
— Володя, — він, як дорослий, простяг їй руку.
— Ліля.
— А я знаю. — ненароком зірвалося в нього.
— Що?
Він зразу схаменувся, втямив, що сказав зайве, і густо почервонів:
— Та ні, ні, нічого… це я просто так. — і, щоб звернути розмову, швидко спитав: — А ти де живеш? А то як же я тобі книгу принесу?
— Та тут, недалечко, в сьомому номері, на Пушкінській. Ну гаразд, я піду переодягнусь, а то застудитись можна. То ти принесеш? Тільки хороше щось.
— Принесу.
Вона вже відійшла, потім обернулася:
— Стривай! А я, здається, тебе вже бачила раніше. На річці. Правда? Це ти був?
— Угу.
— От дивно! — вона якось загадково засміялася і побігла далі.
І Володя теж побіг додому.
Дідуся не було, і Володя зрадів цьому. А то почав би розпитувати, цікавитися. А розповідати нічого не хотілося.
Володя хутко переодягся і підійшов до книжкової шафи. Довго вибирав. Нарешті витяг «Пригоди Цибуліно» Родарі. «Мабуть, не читала!»
Володя вийшов і вже попрямував було на Пушкінську, але раптом зупинився, подумав і звернув до річки.
Роздягся, стрибнув у воду і поплив до того берега. І згодом повернувся, тримаючи в руці дві великі красиві лілії. В білосніжних пелюстках, немов у фарфорових чашечках, переливалися і тремтіли перлисті краплини води.
Хоча тепер, здавалося б, можна було йти зовсім спокійно й відкрито, Володя чомусь за звичкою обережно крався вздовж паркана. Біля хвіртки зупинився, не наважуючись зайти, і кілька хвилин сторожко прислухався.
І раптом із двору долинув пронизливий істеричний крик. Володя здригнувся і припав до щілини.
— Як ти посміла чіпати мої квіти!.. Вони зав'януть тепер. Зав'януть. І-і-і!.. У-у-у!..
На веранді стояла Ліля і верещала. А перед нею — згорблена старенька, схожа на Володину бабусю. Тремтячим зляканим голосом вмовляла:
— Та що ти, що ти, Лілечко, як тобі не соромно? Я ж випадково, я не хотіла.
— Мені не соромно?!.. Мені не соромно!.. Як ти посміла!.. Ти мені набридла. Я більше не можу. І-і-і. У-у-у. — несамовито верещала Ліля. Обличчя в неї було перекошене злістю, некрасиве й огидне.
Володя очманіло дивився на неї і — не вірив своїм очам.
Ліля ще раз зойкнула і побігла в кімнату.
Якийсь час Володя не міг зрушити з місця, застиг біля щілини — хоча на подвір'ї вже нікого не було. Потім повернувся і повільно побрів вулицею. Ніяк не міг отямитися. На душі було так гидко і противно, ніби він сам оце зараз зробив підлий, негідний вчинок.
Непомітно опинився біля річки. І раптом помітив, що все ще тримає в руці лілії. Але тепер вони були поморхлі, некрасиві, пелюстки пожовкли й стулилися — лілії зів'яли.