Пригоди близнят козенят

Жили собі двоє хлопчиків-близнят Вітя і Вова. Добре, здається, жили, щасливо. Щодня їли морозиво і цукерки. Ходили в дитсадок, де була гойдалка, каруселя

Поганське в нас життя, — сказав Вітя. — Щодня треба вмиватися, чистити зуби, їсти манну кашу.

І на кожному кроці говорити «будь ласка», «дякую», «вибачайте», — підхопив Вова.

А бомбошки од портьєри одрізувати ножицями не можна. Стіл полірований шкрябати виделкою не можна…

— Навіть у своєму власному носі колупати пальцем не можна. Злочин! Хіба це життя?

Вітя і Вова сиділи у кущах біля паркану і зітхали.

То був не просто паркан, то був кордон, переходити який їм було суворо заборонено. За парканом починалася вулиця, яка вела до річки. По вулиці їздили машини, автобуси і тролейбуси.

А річка — ви самі знаєте, що таке річка! Хоч Вітя і Вова вже вміли плавати, бо цілу зиму ходили з татом у басейн, але… О! О! Чуєте! Мама уже гукає:

— Ві-ітя-я! Во-ова-а! Козенята мої! Де ви-и? Не здумайте йти на вулицю!

— «Козенята-козенята»! — прогундосив Вітя. — А кроку ступити самим не дають. Справжнім козенятам і то краще.

— А що ж! — прогундосив Вова. — Бігай де хочеш, стрибай скільки хочеш.

— І вмиватися не треба. І зубів чистити не треба. І манної каші їсти не треба.

— І не треба на кожному кроці говорити «будь ласка», «дякую», «вибачайте»… Слухай, Вітько, а ти б хотів, щоб ми раптом стали козенятами? Хоч на день? Га?

— А що ж! Хоч до річки збігали б самі покупатися… Хотів би.

— І я.

І тут раптом з-за паркану почувся свистючий голос:

— Це ми можемо влаштувати.

Вітя і Вова здригнулися від несподіванки. Потім зиркнули у шпарку. За парканом, на вулиці, біля підворіття сидів жебрак. З дерев’яною ногою, на милиці, з довгим гачкуватим носом. У нього був один-єдиний великий жовтий зуб, який стирчав з губатого рота.

Хлопчики дуже здивувалися. Вони ніколи в житті ще не бачили живих жебраків, тільки в кіно і по телевізору. А жебрак тим часом спритно підповз ближче до шпарки і з присвистом зашамкотів:

— О, шановні громадяни Вітя і Вова, я чув, що ви б хотіли обернутися на козенят. Це прекрасна ідея! Я сам колись був один час маленьким козенятком. Це не життя, а казка. Стрибаєш, бігаєш, мекаєш, бекаєш, і ніяких тобі турбот. І ніхто тебе не учить, ніхто тебе не виховує, ніхто тобі не читає мораль.

— Отож-то й воно, — сказав Вітя.

— Саме так, — сказав Вова. — А… а хто ви такий?

— Ну я… я… — зам’явся жебрак. — А яка різниця? Я хочу вам допомогти. Я можу обернути вас на козенят.

— А як… звідки ви це можете? — спитав Вітя.

— Де ви навчились? — спитав Вова. — Ви вчений, академік?

— Ні, я… так би мовити… Я сам навчився… Самоучка я… аматор…. Чаклун-аматор. Це моє захоплення. Хобі — як тепер кажуть. Бачите, працювати я не можу, інвалід, от і доводиться… — він жалібно шморгнув носом.

Хлопчикам стало його шкода.

Вова хотів був спитати: «Чому ж ви не відновите собі ногу, раз ви вміете чаклувати», але посоромився.

— А… а як ви це робите? — спитав Вітя.

— Ну, це, звичайно, важко, але якщо ви мені допоможете, я зроблю. Головне — треба, щоб ви дуже-дуже захотіли стати козенятами, і тоді я…

Вітя подивився на Вову. Вова подивився на Вітю. Чесно кажучи, їм уже не дуже хотілося стати козенятами, але було якось незручно перед цим самодіяльним чаклуном-аматором, який так жалібно шморгав носом.

— То як, Вітько, захочемо? — непевно спитав Вова.

— Я знаю… — знизав плечима Вітя. — Якщо не надовго, на півгодинки… Бо скоро ж тато з роботи прийде. Ми ж сьогодні ідемо на іменини до тьоті Наді.

— Нас через це мама і з дитсадка раніше забрала, — пояснив Вова.

— На півгодинки, на півгодинки! — закивав чаклун. — Можу, навіть на десять хвилин. Будь ласка. Хто перший?

— Як — хто перший? — перезирнулися Вітя й Вова. — Ми обидва перші. Ми завжди разом. Тільки разом.

Авжеж, вони ж були близнята. їм завжди купляли все однакове, і одягали однаково, і їли вони одне й те саме. І завжди були рівні. ї як же це так, щоб один із них став козенятком, а другий ще лишався хлопчиком! Ні. тільки разом.

— Я так не можу, — закопилив свою товсту губу чаклун.

— Я ж все-таки не фахівець, а аматор. Треба рахуватися… Знаєте, давайте так ви одвернетесь один від одного, я вас по черзі зроблю, а потім ви повернетесь, і буде ніби ви одночасно. Ну, будь ласка.

— Ну, гаразд, — зітхнули Вітя й Вова і одвернулися один від одного.

Сперту голос чаклуна пролунав з-за паркану біля Віті:

— Вітя-Відівітя-Відівіс-Пампітя! Відівіс-Відівас-Відівіс-Пампас!

Потім таке ж саме заклинання пролунало біля Вови:

— Вова-Відівова-Відівіс-Пампова!

Відівіс-Відівас- Відівіс-Пампас!

Після чого чаклун задоволено хмикнув і сказав:

— Все! Можете обертатися.

Хлопчики обернулися і заблимали один на одного очима.

— Он, у тебе-е-е… — пробекав Вітя.

— Що у ме-е-ене? — промекав Вова.