Пригоди близнят козенят
Шрифт:
— Хто мене кликав?
І у вікні пекарні зненацька з’явилася голова Відівіс-Пампаса.
Це сталося якраз у ту мить, коли в пекарню крізь двері зайшли Бош Бермак і Бом Штекс. Побачивши у вікні придворного чаклуна, вони так розгубилися, що застигли з роззявленими ротами.
— Хто мене кликав, питаю, — повторив Відівіс-Пампас і суворо глянув на придворного кухаря та придворного різника. — Це ви? Що вам треба?
Оскільки
— Ой, Ваше Високочародійське Чаклунство! Та що ви! — злякано скрикнув Бош Бермак. «Це ж, як Відівіс-Пампас дізнається, що козенята втекли, — з жахом подумав він, — , і зробить із мене зараз жменьку попелу. Він такий! І раз він тут, то оте рогате чудовисько у печі — то просто його штучки-дрючки. Він ще не таке може. Треба його якось спровадити звідси, поки він не дізнався про козенят».
— Хіба б я насмілився турбувати Ваше Високочародійське Чаклунство! — улесливо промовив королівський різник. — Нізащо в світі! Мабуть, то придворний кухар?! Він якраз збирався звертатися до вас із проханням… Ну говори ж, Бом Штексе, не соромся. Про отой рецепт козенячої печені… Ну!..
— Ах. так! — стрепенувся Бом Штекс. — Я справді думав звернутися до вас із проханням. Тільки ви, Ваше Чаклунство, можете допомогти мені в моїй скруті. Стражник Кабанюра попалив усі куховарські книжки, і я не знаю, як готувати печеню з козенят. Я дуже прошу вас дістати рецепт. Я спеціально умовив нашу вельмишановну королеву поміняти на сьогодні меню.
— Гм. — Відівіс-Пампас хитро примружився. — Це нелегко. Для цього доведеться гайнути аж у Середню Азію. Я можу це зробити, але при умові, якщо… якщо я з твого дозволу візьму дещо з королівських запасів солодощів.
— Ах, будь ласка, будь ласка. Ваше Високочародійське Чаклунство, — люб’язно поспішив сказати королівський кухар. — Які можуть бути розмови. Будь ласка!
Всі знали, що Відівіс-Пампас страшенно любив солодке. І без кінця гриз цукерки, і тому в нього попсувалися й повипадали всі зуби, крім одного. За день він міг з’їсти стільки солодкого, скільки не з’їсть тисяча ласунів. Але Бом Штекс готовий був на все, аби тільки чаклун дістав йому рецепт козенячої печені.
— Ну, гаразд, домовились, — сказав Відівіс-Пампас і обернувся до Бош Бермака. — А як там поживають наші козенята? Не охляли?
Бош Бермак уже з трепетом чекав цього питання і, зібравши всю бадьорість. яка в нього тільки була і удавано жваво відповів:
Та що ви! Прекрасно! Де вони можуть дітися! Хіба з нашої Пуршамії, де придворним чаклуном великий і всемогутній Відівіс-Пампас, куди-небудь втечеш?
— Авжеж, авжеж, втекти не можна аж ніяк, — поблажливо промовив Відівіс-Пампас (вій дуже любив, щоб до нього підлещувались) — Ото позавчора один був спробував двох ягнят через кордон переправити… я про Кажана Кажанови- ча… то ягнята вже на шашлику давно, а з самого я оце зараз жменьку попелу зробив. У лісі, розумієш ховався, думав, що я не знайду. Ну гаразд, я пішов. Відівіс-Відівас- Відівіс-ГІампас! і чаклун зник.
— Ура-а! — закричали Бом Штекс і Бош Бермак. Бом Штекс був дуже задоволений, що так легко домовився про рецепт. А Бош Бермак страшенно радів, що Відівіс-Пампас не дізнався про втечу козенят і не зробив із нього жменьку попелу. Скрикнувши «ура!», він застрибав на одній нозі і заспівав:
Ніхто пе бреше ловко так.
Як Бош Бермак!
Як Бош Бермак!
Ой ля! Тру-ля-ля!
Тру-ля-лю-ля! Тру-л я-л я!
— Ну годі! До роботи! Бо я не встигну спекти торт королеві! — сказав Бом Штекс. — Отам, у тих кадубцях біля печі, масло і мед. Неси й висипай у цю діжу. А я сипатиму борошно.
Все ще наспівуючи «Ой ля! Тру-ля-ля!», Бош Бермак схопив кадубець і з маху перевернув у діжу.
Він встиг проспівати тільки «Ой ля!», а «Тру-ля-ля!» вже не проспівав. Бо з кадубця замість меду у діжу полився… дьоготь.
— Ой! — скрикнув Бош Бермак.
— Що ти наробив? — закричав Бом Штекс.
— Та тільки що це ж був мед, я сам бачив, — виправдовувався Бош Бермак.
— Який же це мед! — закричав Бом Штекс. — Це дьоготь. Оце мед! — і він схопив другий кадубець і підніс догори. Та в нього на очах мед раптом перетворився на дьоготь. Від несподіванки Бом Штекс поточився, випустив ка- дубець з рук, і дьоготь полився йому на голову.
— Вва-вай! — закричав Бом Штекс. — Рятуйте! Що це робиться?
Я знаю! Я знаю, чому це так! Закричав Бош Бермак. — Це все штучки-дрючки Відівіс-Пампаса. Ти ж сам пообіцяв йому солодощі з королівських запасів. От він і забрав мед, а замість меду підсунув дьоготь. Ти сам винен!
— Це ти винен! — закричав Бом Штекс. — Хто сказав чаклунові, буцімто я його кликав. Якби ти не сказав, я б не став зараз просити його про рецепт. Я б ще встиг попросити. А що я тепер робитиму. Як я тепер спечу торт королеві? Це все ти, ковбаса недорізана!
— А ти коврижка недопечена. Ще й обзиваєшся!
— Тельбухи ти свинячі!
— Кендюх ти пересмажений!
Ой, любі друзі, заткніть вуха і не слухайте, будь ласка, цих двох пройдисвітів. бо вони почали лаятися страшенно негарними словами. Хай їм грець!
Давайте-но краще зазирнемо у піч та подивимось, що там роблять наші близнята-козенята. Ми ж за них зовсім забули.
А що їм робити? Лежати і тремтіти. Вилізти ж з печі лячно. Саме це вони й роблять. Лежать і тремтять. Зубами цокотять.
Але стривайте! У запічку почувся тоненький писк: Слухайте, козенята!
Слухайте, ну!
Першим почув Вітя.
— Во… Во… Во… Вовко. — прошепотів він, затинаючись, — чуєш хтось пищить.
— Га? Де?
— Отам… у ку… кутку.
Прислухалися близнята.
З кутка знову хтось тоненько-тоненько пищить-цвірчить:
— Козенята! Агов! Слухайте сюди!
— Га? Що? Ти хто таке? Де ти?
— Я запічний цвіркун Цкіркунчак. Маленький я, важко мене побачити. Але я хочу вам допомогти. Я про вас усе знаю. Мені про вас уночі сьогодні розказали мої приятелі жучки-світлячки. Так от. Єдиний для нас порятунок — пробратися у палац королеви Пуршамії. У великій залі, під королівським троном стоїть скринька, а в тій скриньці чудодійний порошок-потішок. Хто того порошка понюхає, враз засне як убитий. Цим порошком можна приспати кабанюру-стражника і тільки таким чином втекти.