Пригоди близнят козенят
Шрифт:
— Але вам взагалі пощастило. — вів він далі.— Бо на завтра у королеви печеня з козенят. Отже до післязавтра ви можете спати спокійно. Сон — це здоров’я. Га га! Все-таки я заробив на вас дев'ять монет, а вони на вулиці не валяються. І тому я добрий і не стану вас зв'язувати. Вам все одно нікуди не втекти. Бо вихід з палацу один, а той вихід стережу я. Га-га! Приємного апетиту!
Як тільки Гицельцап вийшов, близнята-козенята перш за все одразу ж скинули з себе ягнячі шкурки, бо було надзвичайно душно. Кілька хвилин вони одхекувались, не в змозі вимовити ні
— Слухай, — сказав нарешті Вітя. — Слухай, він сказав, що сьогодні на обід у королеви медовий торт. Але який же в дідька торт, коли мед у Бом Штекса перетворився на дьоготь. Ти ж бачив.
— Що ж виходить?
— Виходить, — сказав Вова. — Виходить, що торта не буде. Що ж буде? Що ж тоді їстиме королева?
— Як ти думаєш? — спитав Вітя. — Що їстиме королева? Що у неї буде на обід?
Що? — спитав Вова і похолов.
— На обід у неї будемо… ми. Вона одмінить «розгрузочний» день і замовить шашлик із нас. Вона вже голодна. Ти ж чув. Отже…
— Отже, треба тікати. Й негайно. — сказав Вова.
— Негайно. — сказав Вітя. — Поки не повернувся Тпрукало-Нокало і не сповістив, що торта не буде.
— Гайда!
Вітя й Вова прочинили двері (вони були незамкнені) і вийшли в коридор. І одразу…
— Тс, обережно, навшпиньках! — цикнув Вітя на Вову.
— Тс, навшпиньках, обережно! — цикнув Вова на Вітю.
Але спробуй іти навшпиньках, як у тебе на ногах ратиці!
Як не старалися Вітя й Вова, їхні ратиці лунко цокотіли по підлозі.
І не встигли близнята пройти й кількох кроків, як двері однієї з кімнат розчинилися і визирнула киця Мурнява.
— Ой! — здивовано глянула вона на близнят-козенят. — Ой, хто ви такі? І куди ви?
Вона ж їх бачила тільки в баранячих шкурках і не впізнала.
Близнята-козенята розгублено перезирнулися.
— А! — махнув хвостом Вітя. — їй, по-моєму, можна довіряти.
— Ага! — погодився Вова. — Вона ж нещасна, а всім нещасним можна довіряти.
І близнята нашвидку розказали киці Мурняві про себе і про те, як цвіркун Цвіркунчак порадив їм втекти: про порошок-потішок, що лежить у скриньці під троном королеви.
— Вірно, — сказала придворна киця, — є така скринька під троном, а в ній порошок-потішок у спеціальних пакетиках-хлопушках. Хлопнеш такий пакетик, і з нього порошок-потішок розпорошується. Одним пакетиком можна приспати будь-кого, проте тільки одного. Але як же ви з своїми ратицями до скриньки підійдете? У тронній залі підлога скляна, ви своїми ратицями так цокотітимете, що Гицельцап одразу почує, і не встигнете ви до трону підбігти, впіймає він вас, і зірветься ваша втеча.
— Що ж робити? — жалібно спитали близнята-козенята.
— Ну що ж, — сказала киця Мурнява, — доведеться мені вас виручати. Хоча й ризиковано, бо, як впіймають, живою не залишать — до скриньки суворо заборонено не те що доторкатися, підходити навіть. Але я постараюсь тихенько, так, щоб не почули.
Киця розчинила двері у залу.
Вітя й Вова сховалися за портьєрою, а киця тихенько, нечутно, як уміють ходити лише киці, пішла по дзеркальній скляній
Ось вона підійшла до трону і шмигнула під нього.
Близнята-козенята не бачили й не чули, що вона там робила.
Та ось киця з’явилася знову і швидко, але знов-таки зовсім нечутно, побігла назад.
— Ось, нате, — сказала киця і простягла Віті й Вові три маленьких пакетики — це все, що було. Більше там немає.
— Спасибі, спасибі! — почали дякувати близнята-козенята, а потім раптом сказали: — А давайте й ви з нами тікайте. До вас же тут так погано ставляться. Королева ж вас так мучить. А в нас вам буде дуже добре. Ми вас ніколи-ніколи нічим не образимо. Чесне слово! Ну, будь ласка! Тікаймо з нами!
— Ні,— сумно сказала киця. — Втекти з нашої країни може тільки той, хто випадково потрапив сюди, а той, хто народився і виріс тут, — втекти не може. От пробували ж ягнята, і самі не втекли, і Кажан Кажанович загинув через це.
— Шкода, — печально похитали головами Вітя й Вова. — Нам так би хотілося чимось вам віддячити. Так би хотілося, щоб вам було добре.
— А мені добре вже від того, що вам цього хочеться, — сказала киця, і очі в неї дійсно з сумних зробилися веселими. — От тільки глядіть, коли будете користуватися хлопушками з порошком-потішком, — обережно. Бо як самі нанюхаєтеся, заснете й не зможете втекти. Ну, я побігла в свою кімнату, бо мені заборонено виходити. Щасти вам!
І киця зникла в своїй кімнаті. А близнята-козенята потихеньку, намагаючись якомога менше цокати копитцями, направились до виходу.
Гицельцап сидів біля дверей і рахував гроші:
— Один, два… п’ять… сім… десять… ні, після семи, здається, дев’ять… Тьху, знову збився!
Гицельцап страшенно любив гроші, але дуже погано рахував, бо не знав арифметики, і весь час збивався і починав спочатку. Тільки тому, що він був такий зайнятий, Вітя й Вова змогли підійти до нього досить близько. Лишалося кроків десять, але ближче підходити було вже зовсім небезпечно.
— Ну, давай, — шепнув Вітя Вові.— Тільки не дихай!
Вова поклав пакетик иа підлогу, затамувавши подих, натиснув ногою, пакетик ледь чутно хлопнув, і звідти закурилася блакитна хмарка. І в ту ж мить Вітя, теж затамувавши подих, ногою пожбурив пакетик в бік Гицельцапа.
А самі близнята-козенята одвернулись і затиснули носи.
Та як не старався Вітя, пакетик до Гицельцапа не долетів кроків зо три.
Близнята завмерли — невже невдача. Невже не подіяв порошок-потішок.
Та от Гицельцап позіхнув, — раз, другий, третій, потім став потягуватись, знову позіхнув: