Пригоди близнят козенят

Нестайко Всеволод Зиновьевич

Оскільки Гицельцап був дужчий за Тпрукала-Нокала, він одіпхнув хурмана так, що той перекинувся, а сам гепнув на землю, руками схопивши Вітю, а ногами притиснувши Вову.

І закричав щосили:

— Впіймав! Ура-а! Я впіймав!

Зв'язавши близнят-козенят, він подав їх королеві.

Королева сіла в карету, поклала собі в ногах Вітю і Вову і сказала Гицельцапу:

— Тут

тобі місця вже нема. Побіжиш за каретою.

Гицельцап закліпав па неї очима:

— А… а гроші?

Королева здивовано глянула на нього:

— Які гроші?

Ви ж обіцяли. Двадцять, монет тому, хто впіймас.

— Двадцять монет я не могла обіцяти. Здасться, я обіцяла, але десять.

— Ви… — почав Гицельцап, але королева перебила його:

— Якщо ти не віриш, то мені може здатися, що я нічого не обіцяла.

— Ги-ги— вищирився на передку Тпрукало-Нокало.

— Так точно, ви обіцяли десять, — поспішив сказати Гицельцап.

— От бачиш. За те, що ти сумнівався, одна монета з тебе вираховується. На! — і королева висипала Гицельцапові у жменю дев’ять монет.

— Хай живе ваша мудрість! — вигукнув Гицельцап і підтюпцем побіг за каретою. Він був дуже радий, що одержав хоч дев'ять. Королева могла й не дати нічого. Вона була скупа, вередлива і ніколи не дотримувала свого слова.

У палаці королева перш за все побризкала на Вітю й Вову парфумами, пов'язала їм на шиї бантики і повела кудись по довгих коридорах. Вони прийшли в маленьку кімнатку, де на старій подертій підстилці лежала гарненька киця з сумними очима. Це й була придворна киця Мурнява.

— От бачиш! От бачиш! — уїдливо сказала королева Мурняві.— От бачиш, які в мене симпатичні ягнятка. От я з ними гратимусь, а тебе й знати не хочу. От! І їсти не дам, раз ти така вредна і не хочеш ходити догори хвостом на передніх лапках. От! Ще й підстилку заберу. От! Лежи просто на холодній підлозі.

І вона схопила підстилку і висмикнула її з-під киці. Потім ще стусонула Мурняву ногою і вийшла, тягнучи за собою на поводку Вітю і Вову.

Королева привела близнят у велику порожню кімнату, встелену квітчастим килимом. По килиму були розкидані ляльки з одірваними руками, ногами, з чорними дірками замість очей.

Це була кімната для ігор.

— Зараз будемо танцювати, — сказала королева. — Ану ставайте на передні ноги, задні піднімайте. Голову вниз, хвіст угору. Хвіст угору! Я що кажу — хвіст угору! Голову вниз!

Королева схопила Вітю за праву йогу. Вову за ліву і підняла вгору.

Ой, як це було погано, як це було кепсько — теліпатися вниз головою на одній нозі у чиїхось руках! Все тіло боліло, у голові паморочилось. Віти і Вова стогнали і ойкали, але королева на це не зважала. Вона, навпаки, дратувалася і кричала:

— Ану. перестаньте мені скавчать! Ану тихо! Кому кажу! Танцювати! Веселіше! Танцювати! Раз-два-три! Раз-два- три!

І тут Вітя й Вова згадали, як колись у дитсадку Васько Бобир притяг звідкись кошеня і придумав дресирувати його для цирку. «А головне для дресирування, — авторитетно сказав Васько. — це учити довго і без перерви». І вони всі по

черзі тримали кошеня за задні лапки, щоб навчити його ходити тільки на передніх. Кошеня було худе, маленьке, нещасне. Але Васько Бобир сказав, що вчити можна саме тільки таких, маленьких, бо доросле кошеня вже не навчиться. що всі дресирувальники починають учити звірів змалку, — тільки тоді можна досягти успіхів.

Вони дресирували кошеня майже цілий день. Змінюючи один одного, по черзі бігали у закуток за їдальнею — так, щоб не бачила Галина Михайлівна. Кошеня спершу нявчало, потім захрипло, втратило голос і тільки беззвучно роззявляло рота. Але так і не навчилося ходити на передніх лапах. Васько Бобир дратувався і казав, що їм попалося якось дурне кошеня, і всі з ним погоджувались і теж дратувалися.

І тільки тепер, теліпаючись вниз головою і скиглячи. Вітя й Вова зрозуміли, як вони тоді безглуздо мучили те бідне, нещасне кошеня.

Довго терзала їх королева. примушуючи танцювати. Вона їх била гострими носаками черевиків, щипала їх своїми чіпкими пальцями, аж поки їй це не набридло.

— Ху! — сказала королева знеможено, як після важкої праці.— Зовсім втомилася з вами. Просто замучили. Ану вас! Якісь дурні ягнята. Не можуть навчитися звичайнісінько танцювати догори ногами. Ходімо гуляти! Швидше! Хоч свіжим повітрям подихаю.

Вона наділа на Вітю й Вову нашийники і на поводку повела у двір.

Змучені ягнята ледве переступали ногами. Мало того, що на них була своя козеняча шерсть, так зверху ще ж була бараняча шкура. І після всіх тих танців догори дригом у двох шкурах вони почували себе як у духовці і просто задихалися. Але королева раз у раз стусала їх, щоб вони жвавіше бігли поперед неї.

У саду вона зустріла Гицельцапа і сказала:

— Я вже хочу їсти. Скажи, хай Тпрукало-Нокало поїде до Бом Штекса і дізнається, як там справи з медовим тортом.

— Слухаюсь! — сказав Гицельцап і побіг виконувати її наказ.

Королева ще трохи погуляла по саду, потім закопилила губи і капризно сказала:

— Ану вас, які ви нудні й невеселі! Як з вами скучно. Краще піду постріляю в горобців з рогатки! Гицельца-ап!

Прибіг Гицельцап.

— Одведи їх! Вони мені набридли. І дай мені свою рогатку.

— Слухаюсь! — Гицельцап витяг з кишені і подав королеві рогатку, потім схопив поводок і потяг Вітю й Вову у палац.

Він проволік їх по довгому коридору, ввіпхнув у маленьку кімнатку із загратованим віконцем і сказав:

— Ваше щастя, що у королеви сьогодні «розгрузочний» день і на обід у неї медовий торт. А то б ви уже зараз шкварчали на оцьому шампурі.— І Гицельцап підніс їм під самісінькі носи шампур — гостру залізну шпичку, на якій смажать шашлик.