Пригоди близнят козенят
Шрифт:
— Ох-хо-хо! Щось спати захотілося. Треба лягти подрімати. поки хазяйки нема.
Він витяг з шухляди матрац, подушку, простирало, ковдру, постелив собі на самісінькому порозі, ліг і одразу засвистів носом.
Близнята-козенята почекали трохи, потім боязко підійшли до нього. Гицельцап виводив носом такі дореміфасолі, що сумиіву не було — він міцно спав. Але він був такий здоровеннецький,
І, тремтячи від страху, щоб він не прокинувся, близнята- козенята почали з усіх сил тягти ного вбік. Це було так важко! Нарешті їм вдалося трошечки його одсунути, — так, що можна було по черзі пролізти. І вони збиралися це зробити, як раптом Вітя затримався і сказав:
— Слухай, а давай, мабуть, натягнемо ті баранячі шкури.
— Давай, — погодився Вова. — Все-таки не одразу помітять: ягнята в цій країні водяться, а козенята ні…
І Вітя та Вова кинулися з усіх ніг до тієї кімнатки з гратами, де вони залишили ягнячі шкури, швидко їх натягли на себе і побігли назад.
По дорозі вони ще зазирнули до киці Мурняви і крикнули їй:
Спасибі! До побачення!
Більше вони нічого крикнути не встигли, бо дуже поспішали — боялися, щоб Гицельцап уві сні не посунувся і не затулив знову собою весь, прохід — адже так важко його було одсувати. А близнята-козенята вже зовсім охляли — іншії ж нічого-нічогісінько не їли, і королева їх ще так мучила.
Але Гицельцап був. як колода, — ані шелесь! — і Вітя та Вова по черзі благополучно вибралися з палацу.
Озирнулися, чи не видно де королеви, і щодуху припустили через сад.
І раптом…
І раптом вони почули знайомий свистючий голос:
А куди це ви так розігналися? А ну стоп! Відівіс-Відівас-Відівіс-ГІампас!
Близнята-козенята так і заклякли, наче їх хто за ноги схопив.
З-за дерева вийшов Відівіс-Пампас. Він був знову з милицею. на дерев’яній нозі. Очевидно, він зібрався в пошуки за рецептом козенячої печені у Середню Азію.
— Хе-хе! — примружився пильно Відівіс-Пампас. — Знайомі якісь ягнята. Де це я вас бачив? Го! Та це ж Відівітя й Відівова, близнята-козенята! Надягли ягнячі шкури і думають мене обдурити. Дурненькі, я ж бачу наскрізь… Куди ж це ви? Либонь, зібралися тікати? Та куди ж ви, голуб’яточка, втечете? Нікуди вам тікати. Якщо навіть ви втекли б, ви ж все одно залишитесь козенятами. Ніхто ж, крім мене, не перетворить вас знову на хлопчиків. Жоден чаклун, жоден чарівник у світі. Така сила мого закляття. То який же вам сенс тікати? Ніхто ж з людей вас навіть не зрозуміє, бо я одібрав у вас людську мову. Для людей ви звичайнісінькі козенята, які тільки бекають і мекають. Отже, дурну ви справу задумали. Повертайтеся краще в палац, поки я не розсердився.
— Ні! Ні в якому разі! — рішуче сказав Вітя.
— Нізащо! — рішуче сказав Вова. — Нехай ми будемо козенятами, але на волі, а не…
— Ну, тоді начувайтесь! — грізно промовив чаклун. — Відівіс-Відівас…
Та він не встиг договорити.
— Вовка, давай! — скрикнув Вітя.
І Вова з усієї сили швиргонув пакетик з порошком-потішком просто у пику
— Ас… ассс!.. — кавкнув чаклун і беркицьнувся на землю. І одразу голосно, з присвистом захропів: — Ххрру-у-с-сс!
А близнята-козенята кинулися навтіки.
Вони вибігли з воріт, перебігли через місток і подались по дорозі, що повз ліс, повз сушарню та пекарню вела до тієї прикордонної брами, де сидів кабанюра-стражник.
Коли вони добігли до сушарні, Вова спинився і сказав
— Знаєш, давай скинемо ці ягнячі шкури і повісимо там, де взяли. Мама казала, — те, що береш, треба завжди класти на місце.
— Давай, — погодився Вітя. — Тим наче, в них дуже важко бігти.
Близнята-козенята повісили на місце ягнячі шкури і побігли далі.
Ще здалеку вони побачили, що біля пекарні стоїть королівська карета, і почули страшенний крик і лайку. Найдужче чувся гучний голос Тпрукала-Нокала:
— Королева голодна! Вона сказала, щоб я без обіду не вертався. Якщо ви, такі-сякі, не забезпечите їжі, вона з’їсть вас самих.
— Це він винен! — кричав Бом Штекс.
— Ні, він, він! — кричав Бош Бермак.
Вітя й Вова звернули з дороги і оббігли пекарню якомога далі. Вони не могли ризикувати. З трьох пакетиків порошка — потішка вони використали вже два, лишався у них тільки один — для кабанюри-стражника.
Ох, цей кабанюра-стражник! Чогось Вітя й Вова найбільше боялися саме його. Він був такий страшнючий, ікластий і рогатий. І круг нього був суцільний вогонь, дим, чад і сморід. Чи подіє на нього порошок-потішок? А що як не подіє?
Аж ось і кабанюра-стражник. Сидить біля вогнища перед брамою, варить у величезному казані якесь їдло. Час від часу пробує ополоником і смачно рохкає при цьому.
Як же підступитися до нього? За поясом у кабанюри така довжелезна гострюща ножака. Тільки загаєшся, він — чик! — і будь здоров! А здалеку кидать — не долетить: навколо шугає вогонь, пакетик легенький, підхопить його теплим духом — хоп! — і згорить порошок-потішок, а разом з ним і надія на порятунок.
— Знаєш, давай я. — прошепотів Вітя. — Коли щось, то хоч ти врятуєшся…
І шморгнув носом.
— Ні, давай я, — прошепотів Вова. — Хай краще ти врятуєшся.
І теж шморгнув носом.
Страшенно їм стало жаль один одного. Якби був час, вони б, мабуть, поплакали всмак. Але часу не було.
— Тоді знаєш що, — прошепотів Вітя, — давай прямо підійдемо до нього впритул і…
— Правильно, — прошепотів Вова. — І поки він буде дивуватися, ми йому порошок-потішок прямо в нюхало — раз!
— Страшно — але давай!
— Давай!
І близнята-козенята рішуче попрямували до стражника.