Пригоди Гекльберрі Фінна

Твен Марк

— Зачекайте. Собак та коней ще не чути: ви маєте час продертися крізь кущі й пройти трохи вище вздовж річки; а тоді вже стрибайте у воду і гайда вбрід до мене — це зіб'є собак зі сліду.

Так вони й зробили, і, тільки-но сіли в човен, я поспішив до нашого острівця, а за якихось п'ять чи десять хвилин ми почули здалеку собаче гавкання та крики людей. Ми чули, як вони наближалися до річки, проте їх не бачили: переслідувачі, мабуть, зупинились роздивитися навкруги й пошукати; а потім стало погано чути — ми відпливали все далі й далі; а коли проминули із милю густого лісу і вийшли на широку річку — все стихло; тоді

ми повеслували до острівця, сховалися у бережняку поміж осокорів і відчули себе в безпеці.

Одному втікачеві було, мабуть, років сімдесят, а може, й більше — він був лисий, із сивими баками. На ньому був старий пом'ятий капелюх, брудна синя шерстяна сорочка, драні полотняні штани, заправлені у високі чоботи; трималися ті штани лише на одній шлейці домашнього плетива. На руці в нього висіла стара довгопола хламида із синього полотна, з мідними ґудзиками. Обидва незнайомці тягли великі засмальцьовані напхом напхані килимові саквояжі.

Другому волоцюзі, що був одягнений так само, як той ланець, було років тридцять. Поснідавши, всі ми полягали відпочити та й почали про те про се гомоніти, і лише тоді з'ясувалося, що ті волоцюги один одного зовсім не знають.

Лисий у другого питає:

— Ви на чому попалися?

— Та, бачте, продавав я одне зілля, що винний камінь на зубах виводить, — так зчищав, що й сліду не лишається, але разом з ним і емаль із зубів сходить. Цього разу довелося мені затриматися на одну ніч довше, ніж звичайно, і тільки-но я збирався накивати п'ятами, як здибав вас на околиці міста, й ви сказали мені, що за вами женуться, й попросили вам допомогти. Тоді я пояснив, що й на мене чигає небезпека, та запропонував дременути звідтіля разом. Така-то моя притичина… А що ж із вами стряслося?

— Я тут із тиждень проповідував тверезість, ну, то все жіноцтво — і старе, й молоде — мало мене на руках не носило! Я ж таки й справді втер перцю з маком усім п'яницям, то вже не сумнівайтесь! Щовечора мав я з того п'ять чи й шість доларів — по десять центів з голови, діти й негри безкоштовно, — і грошики попливли до мене плавом. Коли це раптом минулого вечора хтось пустив поголоску, що я й сам не від того, щоб тишком-нишком хильнути чарчину. Один негр розбудив мене сьогодні вранці та й каже, буцімто люди верхи і з собаками десь потай збираються і скоро тут з'являться, дадуть мені півгодини, щоб я відійшов трохи вперед, а тоді кинуться за мною навздогін; і якщо впіймають, то дьогтем вишмарують, у пір'ї й пухові виваляють та й возитимуть по місту. Ту я і про сніданок забув — куди й голод подівся.

— Ге, старий, — сказав молодший, а чи не спрягтися нам, щоб вершити справи разом? Яка ваша думка?

— Ну, що ж! Я не від того. А чим же ви промишляєте?

— За фахом я складач у друкарні; трошки патентованими ліками підторговую, часом у театрі граю — я, бачте, трагік; принагідно до месмеризму та френології вдаюся, для різноманітності навчаю географії та співів, а часом і лекції читаю — до всього маю кебету, беру все, що до рук плине, аби тільки не дуже надсаджуватись. А ви в чому руку набили?

— Свого часу я мав велику практику як лікар. Здебільшого застосовував рукопокладення, то в мене був найефективніший засіб — проти раку та всіляких

там паралічів; можу також непогано майбутнє провіщати, якщо вивідаю від кого-небудь усе потрібне. Проповідую іноді, святим ім'ям даровизну збираю та навертаю до християнської віри.

На хвилю запала тиша, а тоді молодший зітхнув та й каже:

— Шкода!

— Це ви за чим шкодуєте? — поцікавився лисий.

— Подумати тільки, до якого життя я дійшов, як принизив себе в отакому товаристві! — І він почав ганчіркою витирати собі куточок ока.

— Ото лиха година знає, чим же це товариство для вас погане? — спитав згорда лисий, намурмосившись.

— Так, воно надто для мене гарне, саме на таке я й заслуговую. Хто ж мені винен, що я, стоячи високо, так низько впав? Звичайно, сам. Я вас і не звинувачую, джентльмени, нікого не звинувачую. Я сам того заслужив. Хай нечулий світ доконає мене. Одне знаю напевне — на мене десь чекав могила. Хай світ поводиться зі мною й надалі так само жорстоко, хай позбавля мене всього — моїх близьких, моїх достатків, всього-всього, але моєї домовини він не відбере! Прийде колись моя остання година ляжу я в ту домовину й забуду про все, і моє бідне, розбите серце матиме нарешті спокій.

А сам тим часом тре ганчіркою очі.

— Дайте нам спокій з тим вашим розбитим серцем! — каже йому лисий. — Чого ви тицяєте вашим розбитим серцем нам під носа? А чим ото ми вашому серцю завинили?

— Атож, я знаю, ви нічим не завинили. Я й не докоряю, джентльмени. Я сам пустився берега, так-так, сам призвів себе до цього. Я заслуговую на такі тортури, еге ж, заслуговую, і не ремствую на це.

— Якого ж то ви берега пустилися? Був, мабуть, такий берег?

— Ах, ви не повірите мені. Світ ніколи не йме мені віри… та киньмо про це… не варт і говорити! Таємниця мого народження…

— Чи не розумієте ви під цим…

— Джентльмени, — мовив молодий вельми урочисто, — я відкрию вам свою таємницю, думаю, що можу на вас звіритися. З походження я — герцог!

Джім витріщив очі, почувши таке; та й я, здається, також. А лисий сказав:

— Та невже! Справді?

— Так, так! Прадід мій, старший син герцога Бріджуотерського, наприкінці минулого сторіччя втік до Америки, щоб дихати чистим повітрям свободи. Тут він одружився й помер, залишивши собі сина, а батько мого прадіда приблизно тоді ж таки переставився. Другий син покійного герцога привласнив собі титули й маєтності, незважаючи на те, що існує законний спадкоємець. Я прямий нащадок того спадкоємця — законний герцог Бріджуотерський. І ось я тут — усіма покинутий, позбавлений високого свого становища, зацькований, зневажений холодним світом, обідраний, змучений, з розбитим серцем, ще й на додаток, принижений до співжиття з якимись пройдисвітами на плоті!

Ця розповідь зворушила Джіма до краю, і я розчулився й собі. Ми намагалися його розважити, але він заявив, що це даремно — ніщо не може зменшити його страждань; та коли ми визнаємо його за герцога, то це його трохи втішить. Ми відразу погодилися, але не знали, як шанують герцогів. Він пояснив, що ми маємо вклонятися йому, звертаючись до нього «ваша милість», або «мілорде», або «ваша світлість», проте, якщо. називати його просто «Бріджуотер», він не матиме нічого проти, бо це титул, а не прізвище; і ми мусимо по черзі слугувати йому за обідом і завжди коло нього упадати.